Вона перестала ставити запитання. Не тому, що довіряла, а тому, що боялася відповідей. Останній вечір перед сваркою вона запам’ятала до дрібниць. Сергій прийшов пізно, швидко переодягнувся й сів вечеряти. Від нього пахло жіночими парфумами

Сергій кинув ключі на стіл — голосно, навмисно.— Це вже неможливо, Наталю. Все. Досить.

— Що досить? — її голос ледь затремтів.

— Цей постійний контроль, твоя вічна “мудрість”! Ти завжди все знаєш, все розумієш, а я хто? Щеня біля твоїх ніг? — він підійшов до дверей, не озираючись.

— Ти хоч раз вислухав мене? — її слова розрізали повітря.

— Не починай! Я втомився!

Сергій уже тримав ручку дверей, коли Наталія раптом обернулася до нього. У її погляді був відчай, але вона нічого не сказала. Просто дивилася, як він зачинив за собою двері.

У кімнаті стало тихо, якщо не рахувати слабкого скрипу старої дерев’яної підлоги під її кроками. Наталія повільно підійшла до столу, де залишилися кинуті ключі. Поруч лежала маленька коробочка — тест і дві смужки, зроблений ще зранку. Вона взяла його до рук, подивилася на дві яскраві смужки. І чомусь усміхнулася, але це була гірка, майже приречена усмішка.

«Він так і не дізнався», — подумала вона й сіла на диван, втупившись у вікно, за яким починався черговий сірий вечір.

Сергій стояв біля барної стійки клубу, ліниво погойдуючи келих і час від часу оглядаючи залу. Увійшла Наталія — висока смаглява брюнетка з упевненою ходою, і вона одразу привернула його увагу.

«Красива, звісно, але не мій вік», — майнуло у його голові, але вже за хвилину він обдумував, як почати розмову.

Пізніше він скаже, що його підкорила її усмішка — тепла й трохи сором’язлива, не схожа на зухвалі погляди інших жінок у клубі. Наталія погодилася на танець після короткого вагання. Тоді вона тільки-но почала оговтуватися після розлучення й усе ще почувалася невпевнено, особливо у таких місцях. Сергій одразу це відчув.

— Ви часто сюди ходите чи сьогодні виняток? — запитав він, дивлячись їй у вічі.

— Не звикла до таких закладів. Чесно кажучи, це радше ідея подруги, — Наталія злегка знизала плечима, її голос звучав спокійно.

У їхньому спілкуванні не було іскри, але воно дивним чином заспокоювало. Сергій був не надто говіркий, але його манера триматися викликала у дівчини цікавість. Через годину, провівши Наталю до виходу, він помітив: її очі на прощання затрималися на ньому трохи довше.

За три місяці Сергій переїхав до неї. Роки спільного життя складалися непросто. Сергій завжди прагнув більшого, але його плани часто залишалися нереалізованими. Ідея відкрити ремонтну майстерню згоріла ще на етапі пошуку приміщення. Спроби влаштуватися у рекламний бізнес також не увінчалися успіхом. Він звинувачував у цьому брак зв’язків, погану економічну ситуацію — усе, крім самого себе.

Наталія працювала у школі. Її дні починалися рано, закінчувалися пізно, і вдома вона часто хотіла лише одного — тиші. Сергій же, не звиклий до стабільної рутини, шукав емоцій.

Усе змінилося, коли він влаштувався у компанію з продажу будівельних матеріалів. Робота була посередньою, але колектив йому подобався. Особливо одна зі співробітниць – Світлана.

Світлана з’явилася в їхньому житті непомітно. Наталія вперше почула її ім’я під час спільної вечері з друзями Сергія, коли він між іншим згадав, як вона “смішно відповідає на дзвінки клієнтів”.

— І що, тобі справді так весело з колегами? — запитала Наталія за сніданком.

— Ну хоч десь весело, — кинув Сергій, відводячи погляд.

Ці дрібні деталі накопичувалися. Наталія дедалі частіше помічала, що Сергій приходить пізніше, ніж зазвичай.

— Знову затримуєшся?

— У нас там новий клієнт, багато роботи.

Вона перестала ставити запитання. Не тому, що довіряла, а тому, що боялася відповідей. Останній вечір перед сваркою вона запам’ятала до дрібниць. Сергій прийшов пізно, швидко переодягнувся й сів вечеряти. Від нього пахло жіночими парфумами.

— Де був? — запитала вона спокійно, майже без цікавості.

— В офісі, де ж іще?

Він сказав це так недбало, що вона не стала продовжувати. Брехня була надто очевидною. Це чомусь навіть не вразило її — лише додало дивного спокою.

Зранку був тест і та сама сварка.

Наталя кілька секунд стояла, намагаючись усвідомити, що сталося. Її погляд ковзнув по кімнаті, де все нагадувало про Сергія: його книжка на полиці, футболка, залишена на стільці. Вона хотіла відчути біль, але в голові було порожньо.

З тестом у руках Наталія підійшла до столу, поклала його в шухляду й закрила її тихим клацанням.

З того моменту, як Сергій пішов, минуло три дні. За цей час він жодного разу не зателефонував, жодного разу не спробував пояснити свій вчинок. Наталія намагалася знайти пояснення його поведінці, але не знаходила нічого, окрім холодного констатування факту: він пішов.

Увечері п’ятниці зателефонувала подруга Олена.

— Як ти?

— Нормально, — голос Наталі звучав рівно, хоча це давалося нелегко.

— Чула, він тепер із якоюсь новою жінкою. Це так?

— Схоже.

У її відповідях не було гніву, тільки втома. Олена почала говорити щось утішливе, але Наталія перебила її.

— Олено, вибач, я зараз не можу говорити. Завтра зателефоную.

Вона відклала телефон і сіла на диван. Не плакала, не жаліла себе, просто дивилася у вікно, де повільно запалювалися ліхтарі.

Наступного тижня вона повернулася до свого звичайного життя. Працювала у школі, проводила додаткові заняття для учнів. Дома готувала вечерю, хоча майже не хотілося їсти.

Через два тижні Наталія випадково зустріла Сергія у центрі міста. Він йшов з молодою жінкою. Світлана, здогадалася вона. Жінка щось жваво розповідала, а Сергій, сунувши руки у кишені, слухав її. Вони пройшли повз, не помітивши Наталю. Вона не зупинилася, не зробила жодного кроку, щоб привернути їхню увагу. Просто пішла далі.

Ввечері, сидячи у порожній квартирі, Наталія взяла чистий лист аркушу.

“Дорогий Сергію, ти пішов, і, мабуть, це був єдиний правильний вчинок за довгий час. Ми обидва знали, що наш шлюб тримався на порожнечі, яку ми боялися визнати. Але тепер це не важливо. Ти не знаєш, але я при надії. Це нічого не змінить між нами. Я не пишу, щоб повернути тебе чи викликати жаль. Я просто хочу, щоб ти знав. Я впораюся. Про нас не переживай.”

Вона склала лист, але не відправила його, адже відправляти було нікуди. Де мешкав Сергій вона не знала. Просто поклала у шухляду столу, де лежав тест.

Наталія зосередилася на собі. Вона записалася на курси для майбутніх матерів. Там познайомилася з Іриною, добродушною жінкою, яка виявилася навіть старшою за Наталію. Обидві чекали перших дітей.

— Не думай про минуле. Воно вже позаду. У тебе є майбутнє, і воно прямо тут, під твоїм серцем, — говорила Ірина.

Кожна зустріч з нею приносила Наталії відчуття тепла й спокою. Вона почала повертатися до звичайного життя: робота, прогулянки парком, розмови з подругами. На черговому прийомі лікар повідомив їй, що у неї буде хлопчик. Наталія усміхнулася:

— Павло. Я назву його Павло.

Вона знала, що буде нелегко, але була готова.

Минуло п’ять місяців з того моменту, як Сергій пішов. Наталія більше не чекала його дзвінків. Її життя поступово набирало стабільності. Робота, зустрічі на курсах для майбутніх матерів, рідкі прогулянки на набережній Дніпра — кожен день був розпланований.

Якось Наталія поверталася додому з занять на курсах, коли несподівано побачила Сергія біля під’їзду. Він сидів на лавочці, сутулючись, куртка виглядала зім’ятою, обличчя стомлене. Вона підійшла ближче, не поспішаючи, тримаючи спину прямо.

— Що тобі потрібно? — її голос був спокійним, майже байдужим.

Сергій підняв голову. Його погляд метався, він, здавалося, шукав правильні слова, але не знаходив.

— Я… просто хотів дізнатися, як ти.

Наталія кивнула, наче він сказав щось очевидне.

— Все добре.

Він відкашлявся, нервово склавши пальці.

— Чув від Максима, що ти чекаєш дитину.

Жінка не відповіла одразу. У середині все здригнулося, але зовнішньо вона залишалася спокійною.

Сергій встав, але тримав дистанцію.

— Ти мені нічого не сказала. Це… Це ж моя дитина?

— А ти б залишився? Якщо б я сказала у той день? — Наталія подивилася прямо в його очі.

Він відвів погляд.

— Я не знаю.

— Ось саме, Сергію. Не знаєш.

Наталія хотіла сказати більше, але раптом відчула втому. Не від розмови, а від самого факту його присутності.

— Що ти хочеш? Чому ти тут? — вона дивилася на нього, не моргаючи.

— Я… не знаю, Наташ. Я сумую. Я все зіпсував, розумію, але, може, ми… — він замовк, не знаходячи потрібних слів.

— Ні, — перебила вона.

Сергій застиг.

— Що значить “ні”?

— Це означає, що у нас нічого не вийде. Ти зробив свій вибір. І я зробила свій.

Він знову хотів щось сказати, але вона жестом зупинила його.

— Сергію, ти пішов. І я вдячна тобі за це. Тому що тепер я знаю, чого я варта.

Його обличчя потемніло. Він, здавалося, очікував іншої розмови, іншого результату.

— А дитина?

Наталія трохи усміхнулася, але в її усмішці не було тепла.

— Це моя дитина.

Вона обернулася й пішла до під’їзду. Сергій залишився стояти біля лавочки самотній.

Через чотири місяці у Наталії з’явився хлопчик. Вона назвала його Павлом. Олена, Ірина та ще кілька друзів були поруч у найважливіші моменти. Коли вона вперше взяла сина на руки, їй здалося, що весь світ став трохи яскравішим, трохи теплішим. Сергій намагався ще раз вийти на зв’язок, але Наталія не відповіла. Вона розуміла: йому важливіше було виправити своє власне життя, ніж бути частиною їх нової родини. Його нова робота не принесла успіху. Світлана давно пішла, зрозумівши, що Сергій не зможе забезпечити її плани на “красиве життя”.

Одного разу Наталія випадково побачила його на вулиці, він стояв біля автобусної зупинки. Він виглядав старшим за свої роки, втомленим і подавленим. Вона пройшла повз, не сповільнивши кроку. Жінка жила спокійно. Вона знаходила радість у кожному дні, у перших кроках сина, у турботі друзів. Сергій залишився тільки спогадом — уроком, який вона пройшла.

You cannot copy content of this page