— Ти серйозно, Олеже? — мій голос тремтів від стримуваного обурення, коли я поставила чашку з кавою на стіл. — Ти запросив свою двоюрідну сестру жити в моїй квартирі, навіть не спитавши мене?
Олег стояв у дверях кухні, тримаючи телефон, на якому ще світився екран із повідомленням. Його обличчя було сумішшю впертості та роздратування, ніби я була не в праві ставити запитання.
— Ларисо, це ж моя сестра, — відповів він, підвищуючи голос. — Їй потрібна допомога! Вона втратила роботу, залишилася без копійки. Що я мав зробити? Викинути її на вулицю?
— Ти мав спитати мене! — я різко встала зі стільця, відчуваючи, як гаряча хвиля обурення піднімається в мені. — Це моя квартира, Олеже. Моя! Я її купила ще до того, як ми познайомилися. І ти вирішив, що можеш просто привести сюди кого завгодно?
Він кинув телефон на стіл і склав руки, його очі звузилися.
— Вона не хто завгодно, це моя рідня! І що, по-твоєму, я маю їй сказати? «Вибач, Насте, моя дружина проти, шукай собі інше місце»? Ти хочеш, щоб я виглядав нахабою перед своєю сім’єю?
— Ти вже виглядаєш нахабою, бо не подумав про мене! — я зробила крок до нього, відчуваючи, як повітря між нами іскрить від напруги. — Ти поставив мене перед фактом, ніби моєї думки не існує. І знаєш що? Якщо ти так хочеш, щоб твоя сестра жила тут, то можеш піти з нею. Прямо зараз.
Олег застиг, його обличчя побіліло. Він явно не очікував, що я піду так далеко. У кухні запала тиша, лише гудіння холодильника порушувало її.
Я дивилася йому в очі, і в цей момент я знала: це не просто суперечка. Це момент, який визначить, чи залишимося ми разом.
Я сиділа за кухонним столом, смакуючи каву, коли Олег увійшов із пакетом продуктів. Його рухи були швидкими, майже нервовими, коли він викладав на стіл молоко, хліб і пару пачок печива.
Ми були одружені чотири роки, і я вже навчилася розпізнавати його настрій за такими дрібницями. Щось було не так.
— Ти сьогодні рано, — сказала я, намагаючись звучати невимушено. — Щось сталося?
Він знизав плечима, не дивлячись на мене, і почав розкладати продукти по полицях холодильника.
— Та нічого особливого. Просто вирішив раніше звільнитися. Утомився.
Я кивнула, але внутрішнє відчуття тривоги не відпускало. Олег завжди був відкритим, любив ділитися новинами, жартувати. Але останнім часом він став мовчазнішим, ніби щось приховував. Я вирішила не наполягати — принаймні, поки що.
Наступного вечора, коли ми вечеряли картоплею з куркою, він раптом заговорив:
— Ларис, у мене новина. Моя двоюрідна сестра Настя приїжджає наступного тижня. Поживе в нас кілька місяців, поки не влаштується на роботу.
Я зупинилася, тримаючи виделку над тарілкою. У кухні пахло смаженою цибулею, лампа над столом кидала м’яке світло, але атмосфера миттєво змінилася. Я відчула, як мої плечі напружилися.
— Настя? — перепитала я, намагаючись пригадати, чи чула колись це ім’я. — Ти ніколи не розповідав про неї.
Олег знизав плечима, ніби це було щось несуттєве.
— Ну, вона з Полтави, по маминій лінії. Ми не так часто спілкуємося, але вона хороша. Просто зараз у неї складна ситуація. Роботу втратила, грошей немає. Треба допомогти.
Він сказав це так, ніби рішення вже було прийняте, і моя думка тут ні до чого. Я відклала виделку, відчуваючи, як у мені закипає роздратування.
— Олеже, почекай. Ти запросив людину жити в нашій квартирі, не спитавши мене? — мій голос був спокійним, але в ньому відчувалася напруга.
Він підняв очі, здивовано зморщивши брови.
— Ну а що такого? Вона ж не чужа. І це тимчасово, Ларис. Ти ж не проти допомогти людині?
Я вдихнула глибше, намагаючись зберегти спокій. Квартира, в якій ми жили, була моєю. Я купила її ще до нашого весілля, вклавши гроші що дали батькі і які я заробила будучи на заробітках.
Олег переїхав до мене після одруження, і хоча ми ділили побут, я завжди вважала цей простір своїм. Ідея, що хтось чужий — навіть якщо це його сестра — житиме тут без мого дозволу, здавалася мені абсурдною.
— Я не знаю цю Настю, — сказала я, чітко вимовляючи кожне слово. — І я не хочу, щоб у моїй квартирі жила людина, яку я ніколи не бачила. Ми можемо допомогти їй знайти житло, якщо треба, але не тут.
Олег спохмурнів. Він відсунув тарілку і вперся ліктями в стіл.
— Ларис, ти серйозно? Це ж моя сім’я. Ти хочеш, щоб я відмовив сестрі? Сказав, що вона не може приїхати?
— Я хочу, щоб ти поважав мої межі, — відповіла я, не відводячи погляду. — Ти не спитав моєї думки. Ти просто вирішив за нас обох.
Він різко встав, його стілець заскрипів по підлозі.
— Знаєш що? Ти іноді така холодна. Як робот. Я думав, ти зрозумієш, що сім’я — це важливо.
Я встала, зібрала тарілки й пішла до мийки, демонструючи, що розмова закінчена. Але всередині я відчувала, як усе кипить.
Це був не просто спір про сестру. Це було про повагу. Про те, чи маю я право на власний простір у своєму домі.
Наступні кілька днів квартира стала ареною тихого протистояння. Олег не здавався. Він не просив вибачення, не намагався обговорити ситуацію. Натомість він почав демонстративно телефонувати Насті, голосно розмовляючи в моїй присутності.
— Так, Настю, все гаразд, приїжджай, ми тебе чекаємо, — говорив він, сидячи на дивані й гортаючи канали телевізора. — Лариса? Та вона рада, вже думає, як тебе влаштувати. Все буде добре.
Я сиділа поруч, читаючи книгу, і не реагувала. Моя байдужість дратувала його більше, ніж будь-яка сварка. Я знала, що він чекає, що я здамся, почну сперечатися, але я не дала йому такої можливості.
Натомість я продовжувала свій звичний ритм: готувала сніданки, прибирала, працювала за ноутбуком у своїй маленькій кімнаті-кабінеті. Моя спокійна впевненість була моїм щитом.
Одного вечора, коли я готувала чай, Олег підійшов і сів навпроти.
— Ти так і будеш грати в мовчанку? — запитав він, намагаючись звучати примирливо.
Я повільно розмішала цукор у чашці й подивилася на нього.
— Я не граю, Олеже. Я сказала свою позицію. Ти можеш телефонувати Насті й обіцяти їй що завгодно, але вона тут не житиме. Крапка.
Він зітхнув, провів рукою по волоссю.
— Вона вже купила квитки. Приїжджає в суботу. Що мені їй сказати? Що я не можу її прийняти, бо моя дружина проти? Ти уявляєш, як це виглядатиме?
— Сказати правду, — відповіла я, не піднімаючи голосу. — Що ти поспішив із запрошенням, не обговоривши це зі мною. І що ми допоможемо їй знайти квартиру, якщо треба.
Олег фиркнув, його очі спалахнули обуренням.
— Ти хочеш, щоб я перед сім’єю виглядав слабаком? Який не може вирішувати у власному домі?
— Це не твій дім, Олеже, — сказала я, і мої слова впали, як камінь у воду. — Ти тут живеш. Але дім мій.
Він замовк, його обличчя потемніло. Я бачила, як він бореться з бажанням щось сказати, але не знаходить слів. Нарешті він встав і пішов до спальні, грюкнувши дверима. Того вечора ми більше не розмовляли.
Субота настала швидко. Я сиділа на кухні, гортаючи стрічку новин у телефоні, коли почувся дзвінок у двері. Гучний, наполегливий, ніби хтось вимагав негайно впустити.
Олег кинувся до дверей, ледь не перечепившись через килимок у коридорі. Я залишилася на місці, відчуваючи, як моє серце прискорює ритм.
— Настя, приїхала! — радісно вигукнув Олег із передпокою.
Я почула гучний голос, який заповнив увесь простір:
— Олежик, ну нарешті! Думала, не знайду ваш будинок! Оце ви заховалися, в самому центрі!
Я повільно встала й пішла до передпокою. На порозі стояла Настя. Висока, міцної статури, у яскраво-червоному пальті, яке виглядало трохи заношеним.
Її темне волосся було зібране в недбалий пучок, а поруч стояв величезний чемодан із потертої тканини. Вона окинула мене швидким поглядом, ніби оцінюючи.
— А це, мабуть, Лариса? — сказала вона, усміхаючись, але в цій усмішці не було тепла. — Привіт, я Настя, сестра Олега.
— Здрастуй, — відповіла я, стараючись бути ввічливою, але мій голос був холодним.
Олег метушився, намагаючись розрядити напругу.
— Настю, проходь, зараз усе покажемо. Ларис, може, чаю поставиш?
Настя, не чекаючи запрошення, зняла пальто й повісила його на вішалку поверх мого плаща. Потім вона впевнено пройшла до вітальні, тягнучи за собою чемодан. Її рухи були такими, ніби вона вже тут господиня.
— Непогано живете, — сказала вона, оглядаючи кімнату. — Тіснувато, звісно, але нічого, я невибаглива. Де моя кімната?
Вона кивнула в бік мого кабінету, де я працювала й зберігала свої документи. Це було останньою краплею. Я відчула, як усе всередині стискається від обурення. Я повернулася до Олега, ігноруючи Настю.
— Олеже, — сказала я, і мій голос був твердим, як сталь. — Я казала тобі, що ніхто не житиме в моєму кабінеті. Настя може залишитися на чай, але потім їй доведеться знайти собі інше місце.
Настя різко повернулася до мене, її очі звузилися.
— Це що, мене з порога виганяють? — її голос став гучнішим. — Я до рідного брата приїхала, а мене тут, як собаку, на вулицю?
Олег ступив уперед, його обличчя почервоніло.
— Ларис, припини! Ти не можеш так із моєю сестрою розмовляти!
— Я можу, — відповіла я, не відводячи погляду. — Бо це мій дім. І я не дозволю, щоб хтось вирішував за мене, хто тут житиме.
Тиша, що настала, була оглушливою. Настя дивилася на мене з неприхованою злістю, Олег — із сумішшю здивування й образи. Я знала, що це лише початок. Але я була готова.
Наступні хвилини були хаотичними. Настя почала голосно обурюватися, звертаючись до Олега, ніби мене не було в кімнаті.
— Оце твоя дружина? — вигукнула вона. — Я думала, ти нормальну обрав, а вона он яка! Їй шкода кутка для рідної сестри?
— Настю, заспокойся, — пробурмотів Олег, але його голос тремтів. Він був розгублений, не знаючи, як виправити ситуацію.
Я стояла, склавши руки, і чекала. Я не збиралася поступатися. Нарешті Олег повернувся до мене.
— Ларис, ти серйозно? Ти хочеш, щоб я сказав сестрі, що вона не може залишитися?
— Я одразу тебе попередила, — відповіла я. — Ти зробив вибір, запросивши її без моєї згоди. А тепер я роблю свій.
Він мовчав, його обличчя було сумішшю гніву й безпорадності. Настя тим часом підхопила свій чемодан і попрямувала до дверей.
— Я бачу, мене тут не чекають, — кинула вона через плече. — Олеже, ти з цією своєю дружиною розбирайся сам.
Олег подивився на мене, його очі горіли.
— Якщо вона йде, я йду з нею, — сказав він, і в його голосі була остання спроба мене налякати.
Я не відповіла. Натомість я пішла до спальні, зібрала його речі — пару сорочок, ноутбук, зубну щітку — і склала їх у його спортивну сумку. Повернувшись до передпокою, я поставила сумку біля Настиного чемодана.
— Ти сам обрав, Олеже, — сказала я, відчиняючи двері. — Іди.
Він стояв, не вірячи своїм очам. Настя вже тягнула свій чемодан до ліфта, бурмочучи щось собі під ніс. Олег узяв сумку, кинув на мене останній погляд і вийшов. Двері за ним зачинилися з тихим клацанням.
— Ти чого, доню, – почала мама як ільки почула новину, напевне від Олега, – Як це – виставити чоловіка і гостю. Тобі важко було прийняти людину, якось все владнати?
— Тобто те, що мій чоловік навіть не запитав чи можна у наш дім на кілька місяців запросити родичку – нормально?. Те, що він попри мою незгоду все ж запросив її, також. А от те, що я відстояла свою територію і свій дім від жінки, яка повинна була б у мене оселитись “поки не влаштується” – уже ні.? Це мій дім , мамо. Я не хочу тут нікого бачити чужого і маю право.
Ну от скажіть мені, хіба ж не так?
Головна кратинка ілюстртавна.
