«Вона мені тут зовсім не потрібна зі своїм дитям, зрозуміло?» — я сказала це не з образи. Просто з втоми, з розчарування, з гіркоти. Вона не зрозуміла. Невістки ніколи не розуміють.
Я ж усе життя поклала на сина. Виховувала сама, після того як чоловіка не стало. Працювала на двох роботах. Не спала ночами, коли він хворів. Усе для нього. А тепер якась дівчина хоче перекреслити всі мої зусилля?
Я побачила Олечку — і з першого погляду зрозуміла: не для нашої родини вона. Гарна, але легковажна. Батьки — не з кращих. Все якесь недбале. Та й вона — постійно з телефоном, наче світ зупиниться, якщо не викладе чергове фото. Хіба це мати? Хіба це дружина?
Я розумію, що у неї було важке дитинство. Вона виховувалася у повній сім’ї. У батьків була двокімнатна квартира у місті, але кімнату Ольга ділила з двома своїми молодшими братами.
А це означало, що все прибирання завжди було на ній. Вона сама розповідала, як батьки їй дорікали:
— Ну ти ж дівчинка, у дівчат все має бути охайним.
А Ольга тоді сердилася й відповідала, що не хоче постійно прибирати за братами їх брудні шкарпетки, складати підручники та допомагати з уроками.
Я, теж мати, розумію, що у дівчини було складне дитинство. Багато вимог з боку батьків і мало власного простору. Коли після весілля Ольга переїхала жити до нас з двома подушками та великою валізою речей, я змовчала, адже все що є у мене вдома, дала невістці з сином, аби жити. Щоправда свати через тиждень привезли нову пральну машину та холодильник, мовляв, не змогли раніше замовити доставку з інтернет-магазину, були великі розходи на весілля. Вони змогли забезпечити невістку приданим.
Проте мені важко усвідомити, що у моїй квартирі ще хтось живе. Відразу прийняти невістку, як дорослу дочку, мені важко. Хоча я намагалася. Я ж до неї, як до рідної ставилася. Готувала сніданки та вечері, проводжала її на роботу, сина зустрічала з роботи. Все як годиться. Але через місяць після весілля почалися перші непорозуміння. Коли на моїй кухні Ольга переставила всі речі у полицях, я ще змовчала, аби порядок був. Тільки коли вона перестала прибирати, я вже не витримала. Мало того, що і так не можу нічого знайти у власному домі, адже всі речі на нових місцях, так ще й безлад навкруги.
Коли з’явився Михасик, я справді намагалася бути доброю. Обійняла її в передпокої, хоча серце стискалося. Я вже тоді знала, що їй усе одно. Знала, що довго вона не витримає. Не витримає бути дружиною моєму сину. Олег любить чистоту та простір, а тут немає ні того, ні іншого. І якось я втомилася, або може і злякалася.
Коли вона повернулася з пологового. Дивиться, як на чужу. Відразу мені ясно: не дякує, не поважає. Почала командувати, плакати, скаржитися. А я ж допомагала з дитиною! Радила, показувала. Я ж виростила Олега — не гірше від інших.
— Ти ж мати, — казала я їй. — А виглядаєш як дівчисько. Мати має бути зібраною, спокійною, стриманою.
А вона — то плаче, то кудись дзвонить. Постійно у напрузі. Я переймалася, що вона не розуміє дитину. При будь-якій нагоді залишає її на мене та йде. То їй у магазин потрібно, то прогулятися, то з подругою телефоном теревенити, то спати. Я їй не заважала. Через два тижні почала натякати, дитина мала, потребує матері. Ти мусиш з ним гуляти на вулиці, вчасно годувати, доглядати та вкладати спати. Я трохи відсторонилася і цим загострила наші стосунки з невісткою.
Коли Ольга почала записувати наші з нею розмови, я зрозуміла: усе, кінець. Хоче виставити мене винною. Я не хотіла сваритися. Пішла до неї сама, поговорити, запропонувати повернутись. Та вона вже була інша — очі холодні, голос чужий.
— Що сталося, Олю? У нас з тобою погіршилися стосунки, якщо ти маєш щось проти мене, скажи.
Вона мовчала. Довго мовчала, а потім випалила:
— Не у вас справа, а в мені. Я втомилася, Олег охолов до мене, за дитиною потрібен постійний догляд. Я не можу вільно вдихнути, не можу роздягнутою ходити по квартирі!
— Я тебе розумію, сама мати. Сама була невісткою у чужому домі, — це все, що я могла тоді сказати.
Я думала, вона передумає. Що піде в кімнату, поплаче, заспокоїться — і все стане на свої місця. Але наступного ранку я прокинулася від тиші. Такої неприродної, глухої тиші, коли навіть годинник на стіні, здається, цокає надто голосно.
У передпокої стояла порожнеча. Місця, де раніше були її черевики, дитячий комбінезон, рюкзак — спорожніли. Навіть запах змінився. Ніби їх і не було тут ніколи. А я стояла і не могла збагнути — коли саме все пішло не так. Ще вчора вона тримала на руках мого онука, а сьогодні… порожня квартира.
Я набрала Олега. Голос у нього був сухий, втомлений:
— Вона поїхала до батьків. На невизначений термін.
— Це ти її так налаштував? — не витримала я.
— Мамо, досить. Не починай, — відповів і кинув слухавку.
Уперше за довгий час я не знала, що робити. Зазвичай у мене завжди був план: приготувати, прибрати, дати пораду, виправити ситуацію. А тепер — лише тиша і розгубленість.
Наступного дня я зібрала трохи дитячих речей, що залишилися, і поїхала до них. На порозі квартири її батьків мене зустріла жінка у халаті, мати Ольги. Погляд у неї був насторожений.
— Ви до доньки?
— Так. Я принесла Михасику кілька речей.
— Він спить. Ольга просила не турбувати її. Якщо щось треба — лишіть пакунок у коридорі.
Я поставила сумку і вже хотіла йти, як з кімнати долинув дитячий плач. І водночас — її голос, тихий, змучений:
— Мамо, принеси, будь ласка, пляшечку.
Мене перекололо. Вона сказала «мамо». Не мені, а іншій жінці, своїй матері. І в тому «мамо» була вся довіра, вся слабкість, вся надія. А я… Я згадала, як вона ще місяць тому шукала мого погляду, коли не знала, як правильно тримати немовля. Як зніяковіло питала, чи добре зварила кашу. Як по-тихому раділа, коли я мовчки схвалила її першу спробу купати малого сама.
А я не побачила. Не підтримала. Бо хотіла, щоб вона з першого разу стала такою, як я — сильною, стриманою, витривалою. А вона була просто молодою мамою. Наляканою, втомленою, живою.
Дорогою додому я вперше дозволила собі розплакатися. Не голосно, не на людях. Просто зупинилася в парку, сіла на лавку і дала волю сльозам. Вони текли не з образи, ні. Від усвідомлення: я втратила не тільки невістку. Я втратила шанс. Шанс стати для когось опорою, а не тягарем. Шанс мати поруч онука, а не чути про нього з чужих вуст.
Я не знаю, чи повернеться вона. Не знаю, чи зможу щось змінити. Але тепер я знаю головне — мені потрібна не просто слухняна невістка. Мені потрібна сім’я. І для цього доведеться навчитись не тільки говорити, а й слухати. І не тільки вимагати, а й приймати — такими, як є.
Минув тиждень. У квартирі було тихо, надто чисто, надто правильно. Я сиділа за кухонним столом, пила чай і думала про те, як легко втратити людей, коли чіпляєшся за порядок і правила, а не за тепло і розуміння.
Увечері зателефонував Олег. Голос був м’який, майже винуватий:
— Мамо… Вона думає про те, щоб повернутись. Але тільки якщо ми зможемо жити окремо. Я подумав, можливо, знімемо квартиру. Тимчасово. Поки не вирішимо, як далі.
Мені було важко. Але я розуміла: це правильно. Бо любов не терпить тісноти. А нова родина — це не додаток до старої, а окрема історія.
— Добре, — сказала я. — Головне, щоб ви були разом. Щоб онук ріс у любові. А я… я прийду в гості. Тільки якщо ви захочете.
Він мовчав кілька секунд, а потім тихо відповів:
— Ми вже хочемо, мамо. Тільки без докорів. Просто прийди — як бабуся.
Я усміхнулася крізь сльози. Можливо, ще не все втрачено. Можливо, сім’я — це не коли всі живуть під одним дахом, а коли вміють знаходити шлях один до одного, навіть крізь біль, помилки й гордість.
А наступного дня я купила маленьку м’яку іграшку. Для Михасика. І поїхала в гості. Не з докорами, не з претензіями, а з відкритим серцем. Бо іноді, щоб щось змінити, потрібно не говорити, а просто прийти.
