З такою подругою, як ти, мені й вороги не потрібні.
— Ти взагалі чуєш, що я кажу?! — голос Ігоря звучав так, ніби він от-от втратить терпіння.
— А ти мене чуєш? — відгукнулася Аня, кидаючи рушник на стіл. — Хто її кликав? Я? Чи ти знову вирішив, що сам не впораєшся?
— Лєра, між іншим, нам допомагає! Якби не вона, я б той звіт так і не здав вчасно. Але тобі ж усе не подобається, усе не так, як тобі хочеться.
Аня підняла брови й саркастично посміхнулася.
— Особливо коли розповідає твоєму начальнику, як мені важко з двома дітьми, і що ти, бідолашний, відпочиваєш на роботі…
— Це неправда! Ти все вигадала! — Ігор зробив крок ближче, але одразу відступив, ніби боявся гніву дружини. — Ти просто чіпляєшся до Лєри, бо вона яскравіша за тебе. Ось і все.
— Яскравіша? — Аня ледь не розсміялася. — Ти взагалі чуєш, що несеш?
Ігор поставив чашку на стіл так голосно, що Аня скривилася.
— Лєра завжди старається допомогти. А тобі тільки дай привід скаржитися. Якщо тобі не подобається, як вона допомагає, то роби сама. А не чіпляйся до людей!
— Вона вже починає прикидатися господинею у нашому домі. І ти це називаєш допомогою? Відкрий вже очі, Ігоре.
— А, може, ти відкриєш? — він зло глянув на дружину. — Вона просто хотіла підтримати тебе. Може, проблема не в Лєрі, а в тобі?
Аня стиснула губи й повернулася до плити, аби не зірватися. Її руки тремтіли, але вона старалася цього не показувати. Ігор тим часом взяв куртку й попрямував до дверей.
— Куди ти? — різко спитала Аня, обернувшись.
— Подихати, — коротко кинув він, не озираючись. — Бо тут повітря замало.
Двері голосно грюкнули і Аня залишилася сама в порожній кухні. Кілька секунд вона стояла нерухомо, слухаючи, як за стіною діти зробили мультики голоснішими, ніж зазвичай.
Телефон завібрував на столі. Аня повільно підійшла, взяла його й прочитала повідомлення. Воно було від Лєри:
“Ну що, як справи? Може, чаю поп’ємо, як у старі добрі часи?”
Ніби нічого й не сталося! Аня довго дивилася на екран. Потім, важко зітхнувши, відповіла:
“Завтра. У нашому кафе”.
Вона кинула телефон на стіл і заплющила очі, відчуваючи, як голова розколюється від утоми. Подумала: “От вже дійсно — з такою подругою і ворогів не треба”.
Вчора ввечері Лєра покликала Аню випити кави. Але розмова не задалася.
— Ань, чого ти така нервова? — Лєра подалася вперед, схилившись над чашкою кави. Вона сиділа за столом, звично закинувши ногу на ногу й примружившись. — Я ж усе роблю для тебе. Невже так складно просто сказати “дякую”?
— Дякую? — Аня пирхнула, нервово перемішуючи чай ложкою, хоча цукор давно розчинився.
— За що саме? За те, що ти тепер у кожну дрібницю мого життя сунеш ніс?
— Ой, почалося, — Лєра закотила очі. — Вічно тобі все не так. Розслабся вже.
Аня примружилася, дивлячись на подругу. Ця манера Лєри — переводити все на жарт, надавати всьому легкості — раніше їй подобалася. Лєра завжди була центром уваги: шумна, яскрава, з гордою поставою й напором, від якого важко було ухилитися. Навіть в інституті, коли Аня працювала на двох роботах, Лєра з’являлася з квітами й кульками на дні народження, змушуючи всіх вірити, що вони найкращі подруги. І Аня вірила. Тоді.
Але все змінилося, коли Аня вийшла заміж за Ігоря. Лєра, ніби відчувши виклик, почала бувати у них частіше, ніж це було потрібно. Спочатку це здавалося нормальним: вона допомагала, привозила їжу, сиділа з дітьми. Але поступово її допомога стала нагадувати захоплення території.
— Ти взагалі розумієш, що робиш? — тихо спитала Аня, дивлячись прямо в очі Лєрі. — Ти кажеш Ігорю, як мені треба вести господарство. Ти розповідаєш мені, як виховувати дітей. Ти обговорюєш наші проблеми з чужими людьми. Це нормально?
— Ну так, — безтурботно відповіла Лєра, відпиваючи каву. — Бо ти сама мовчиш, усе терпиш. Думаєш, я не бачу? Ти втомлена, загнана. Я тобі тільки допомогти хочу, щоб ти собі не нашкодила.
— А не пробувала просто запитати мене, як мені допомогти? — Аня подалася вперед, її голос став твердішим. — Замість того, щоб прикидатися головною тут. Ти б хотіла, щоб хтось ось так само у твоє життя ліз?
Лєра знизала плечима, ніби це було незначне питання:
— У мене в житті все простіше. Якщо хтось лізе – сам винен. Я відразу ставлю все на місце.
Але ти ж інша. Ти й слова зайвого не скажеш.
Аня відчула, як цей спокійний тон Лєри ще більше її дратує. Остаточне розуміння прийшло кілька днів тому, коли вона випадково побачила повідомлення Лєри у листуванні з їхнім спільним знайомим. «Вони обидва ледве справляються», – писала Лєра. «Аня зовсім загубилася у своєму материнстві, а Ігор, бідолашний, працює ледь не за трьох. Добре, що я поруч». Ці слова стали останньою краплею.
— Чому ти завжди все знаєш краще за всіх? — тихо запитала Аня, але в її голосі чітко читалася стримана лють. — Хто тебе взагалі кликав вирішувати за нас?
— Ань, ти це даремно, — нахмурилася Лєра. — Якби не я, хто б тебе підтримував? Хто б тобі хоча б виспатися дав? Я ж думала, ти це цінуєш.
— Через тебе я перестала відчувати себе господинею у власному домі. Розумієш? Ти відсунула мене. Я навіть не помітила, як це сталося.
Лєра відвела погляд.
— Та що ти вигадуєш? Це все твої комплекси. Може, тобі психолог потрібен, а не подруга?
Ці слова вразили, але Аня стиснула зуби. Вона не збиралася здаватися.
— Щось мені розхотілося продовжувати цю розмову. Вибач, я піду.
Аня піднялася, не чекаючи відповіді. Лєра залишилася за столиком, здивовано проводжаючи її поглядом. “Що знову за дивнощі в цієї Ані?” — пробурмотіла вона собі під ніс.
Наступного вечора Лєра прийшла до кафе раніше. Вона зайняла затишний столик біля вікна, замовила улюблений огірковий розсіл і дістала телефон, щоб скоротати час. У її голові все ще крутилися слова Ані. “Що вона там знову вигадала? Набридли ці драми,” — думала Лєра, ліниво гортаючи стрічку соцмереж.
Аня з’явилася рівно у призначений час. Вона виглядала зосередженою, зібраною; щось у її погляді здалося Лєрі незвичайним, але вона тут же відмахнулася від цього відчуття.
— О, ти вчасно, — сказала Лєра, привітно усміхаючись. — Я вже замовила, тобі щось взяти?
— Ні, дякую, — коротко відповіла Аня, сідаючи навпроти. — Давай одразу до справи.
— Ну, як скажеш, — Лєра примружилася, не звикла до такого тону подруги. — І що за важлива справа?
Аня повільно поклала телефон на стіл і, не відводячи погляду від подруги, почала:
— Лєра, я довго терпіла. Дуже довго. Я закривала очі, коли ти обговорювала нас з Ігорем з нашими друзями. Але вчора я зрозуміла, що більше так не хочу.
— Слухай, подруго, ти що? — Лєра спробувала усміхнутися, але погляд Ані змусив її напружитися. — Ти щось вигадала, чи знову Ігор на тебе накричав, а винна я?
— Це не я вигадала, — Аня дістала телефон і показала Лєрі екран. — Ось. Це твої повідомлення. «Аня зовсім загубилася у материнстві». «Добре, що я поруч». Це твоє?
Лєра нахмурилася, різко відкинулася назад, ніби телефон обпалював її погляд.
— Ти серйозно? Ти лазила у моїх повідомленнях? Це ж просто балаканина, нічого страшного! Усі так роблять. Ну, подумай, сказала пару слів. Зате все правда.
— Правда? — Аня схрестила руки. — Ти просто вирішила, що можеш робити все, що завгодно. Так не вийде, Лєро.
— Та годі тобі, — Лєра усміхнулася, хоча в її голосі відчувалася невпевненість. — Ну так, могла переборщити. Але ти ж сама винна. Ти ніколи не кажеш, що думаєш. Ось і маєш.
— Це не виправдання, — Аня говорила спокійно, але твердо. — Ти перейшла всі межі. І я більше не хочу цього терпіти.
— Та перестань, — Лєра спробувала відмахнутися, але її обличчя почервоніло. — Ми ж подруги.
— Ні, Лєра, — Аня підвелася, збираючись йти. — Подруга так не поводиться. І знаєш, з такою подругою, як ти, ворогів мені більше не треба.
Лєра залишилася сидіти за столиком, приголомшена. Її впевненість, її легка усмішка — усе це зникло. Вона навіть не відразу зрозуміла, що Аня пішла. Відчуття втрати накочувало хвилею, але вона вперто відганяла його. Того вечора Лєра писала Ані повідомлення, намагалася дзвонити. Але Аня жодного разу не відповіла.
Вдома Аню зустрів Ігор із букетом. Він стояв біля дверей, винувато усміхаючись.
— Ну що, все нормально? — спитав він, простягаючи дружині букет.
— Тепер так, — відповіла Аня, приймаючи квіти. Вона усміхнулася. Вперше за довгий час їй стало спокійно.
