Вона дуже чекала того дня – мамин ювілей. З її роботою саме от такі дати і змушували покинути все і їхати в рідне містечко, інакше – ніяк не виберешся.
Звісно, вона знала, що буде так, коли погоджувалась обійняти цю посаду: робота без вихідних 24 на сім бути на зв’язку і завжди бути готовим їхати в офіс. аби вирішити будь яку ситуацію.
Їй було важко, але вона знала заради чого старається – родина. Своєї сім’ї вона ще не мала (та й коли, якщо такий графік) але родина у них була велика і дружна.
Брати не пасли задніх. крутились заробляли, але олена прекрасно розуміла, що їй пощастило отримати таку роботу і заробіток у неї в рази більший за їхній.
Тому і працювала забувши про себе. Допомагала, виручала, бо ж любила всіх їх і знала, що її родина так само любить її. Та й приємно було розуміти, що допомогла.
Новий дах одному брату. авто для іншого. Непідробна радість і щира вдячність окриляли Олену. От і цього разу в рідне містечко вона їхала з далеко не порожніми руками.
Крихітний Жашків зустрічав її знайомими вулицями та запахом бузку. Сімейні збори завжди проходили гамірно. Два брати з дружинами та дітьми, тітки, дядьки, двоюрідні — усі збиралися за великим столом.
Олена ніколи не приїжджала з порожніми руками. Дорогі подарунки мамі, частування на стіл, одяг племінникам. Коли брат Тарас два роки тому втратив роботу, вона допомогла йому грішми. Тітка Надія отримала від неї путівку до санаторію.
Цього року Олена везла особливий подарунок. Племінник Артем, син середнього брата Миколи, вступив до столичного університету.
Навчання було платним, а у Миколи почалися проблеми в бізнесі. Олена приготувала конверт із грішми — достатньо для оплати всього першого курсу.
Цього разу скасувалася одна зустріч. І Олена дісталася до рідного містечка пізно ввечері, за день до маминого ювілею. Вирішивши зробити сюрприз, не стала дзвонити заздалегідь. Хай буде несподівана радість!
Запаркувавши машину за рогом, Олена легко крокувала знайомою з дитинства вулицею. Сутінки огортали тихе містечко, у вікнах спалахували теплі вогні. Вона уявляла, як зрадіє мама, побачивши її на порозі.
Батьківський дім світився всіма вікнами. Крізь відчинену веранду долинали голоси. Сім’я зібралася за вечерею. Олена всміхнулася і пришвидшила крок. Уже біля самої хвіртки вона сповільнилася і прислухалася, почувши своє ім’я.
— Олена знову привезе купу непотрібних подарунків, — лунав голос Миколи. — Думає, що її гроші вирішують усі питання.
Рука Олени завмерла на ручці дверей. Вона застигла біля паркану, боячись поворухнутися.
— Завтра вона хвалитиметься своїми успіхами, — підтримала невістка Ірина. — І дивитиметься на нас зверхньо. Столична!
Олена здригнулася. Ніяково переступила з ноги на ногу, не знаючи, що робити. Насупила брови, намагаючись вгамувати душевну бурю.
— Успішна і нещасна, — додала тітка Надія зі звичною ноткою жалю. — Гроші є, а радості немає. Кар’єра замість сім’ї — хіба це щастя для жінки?
Холодний вітер пробрав Олену наскрізь, хоча вечір був теплий. Вона міцніше обняла сумку, не наважуючись поворухнутися і видати свою присутність.
— А що ти хочеш від людини, що тільки про кар’єру і дбає? — проскрипіла тітка Марія. — Замість душі калькулятор.
Олена підняла очі до неба. Тітка Марія завжди недолюблювала її, вважаючи, що племінниця загордилася. Багато років Олена пропускала шпильки повз вуха, але сьогодні кожне слово було важче каменя.
— Ти бачив, як вона минулого разу дивилася на наш ремонт? — підхопив брат Микола, брязнувши чашкою. — Цей погляд: мовляв, бідні родичі, як ви тут живете? Хвалиться своїми досягненнями, а ми, виходить, невдахи.
— Миколо, не перебільшуй, — спробувала заперечити мама.
— Та годі, мамо, ти сама знаєш, що це правда, — не вгавав Микола. — Приїжджає раз на рік, привозить подарунки і зверхньо дивиться на наше скромне життя.
Олена прикусила губу. Невже вони завжди так про неї думали? Вона притулилася до паркану. Ноги підкошувалися.
— Оленка по-своєму нещасна, — тихо зітхнула мама. — У неї кар’єра, гроші, але немає головного — сім’ї, дітей. Любові немає.
Ці слова зачепили найсильніше. Мама — єдина людина, чиєю думкою Олена дорожила. І навіть вона вважає її життя порожнім.
— Їй же гроші нікуди дівати, — пролунав голос другого брата, Олега. — То хай хоч племіннику допоможе з навчанням. Не чужі ж.
Олена глибоко вдихнула, намагаючись стримати сльози, що підступали. Олег завжди здавався їй ближчим за інших. Вони разом будували курені в дитинстві, мріяли про подорожі.
— Вона ж обіцяла допомогти з грішми на навчання Артема, — заговорив Микола таким тоном, наче обговорював бізнес-угоду. — Треба її м’яко підвести до розмови, хай дасть побільше.
На веранді прокотився смішок. То всі ці дзвінки, розпитування про її справи, запрошення приїхати раніше — усе заради грошей?
Гарячі сльози покотилися по щоках Олени. Двадцять років вона вважала, що підтримує теплі стосунки з ріднею. Пишалася, що може допомагати близьким.
Раділа, коли племінники дзвонили привітати з днем народження. Вона витирала їхні дитячі сльози, надсилала посилки до свят, пам’ятала всі важливі дати.
А вони бачили в ній лише гаманець.
Олена рішуче витерла сльози. Розпрямила плечі. Різко смикнула дверну ручку, двері з гучним скрипом відчинилася. Вона ступила у хату, чим викликала справжній переполох на веранді.
Родичі застигли з винуватими обличчями. Мама аж голову у плечі заховала. Тітка Марія зблідла. У руках у Миколи Олена помітила чашку, яку вона привезла минулого разу — з дорогого китайської порцеляни. Непотрібні подарунки. Ну звісно!
— Оленочко, ти вже приїхала? — пробелькотіла мама, намагаючись розрядити обстановку.
У тиші, що настала, чітко було чути трелі цвіркунів. Олена обвела поглядом усіх присутніх. Рідні обличчя раптом здалися чужими і неприємними.
— За спиною ви мене ображаєте, а потім просите грошей? — промовила вона рівним голосом, міцніше обіймаючи сумку з подарунками і конвертом.
Веранда занурилася в тривожну тишу. Обличчя родичів застигли в різних виразах — від переляку до сорому. Микола першим опанував себе і нервово всміхнувся.
— Та годі, Олено, ми просто балакали. Це все жарти, ти не так зрозуміла, — Микола поставив чашку на стіл і встав, роблячи крок до сестри.
Олена підняла руку, зупиняючи його. Микола завмер на місці.
— Не треба. Я почула достатньо, — вона повільно підійшла до столу, не знімаючи сумки з плеча. — Знаєте, я всі ці роки вважала вас сім’єю. Справжньою сім’єю.
— Оленочко, дитинко, — мама підвелася, простягаючи руку.
— Ні, мамо, дай мені закінчити, — Олена обвела всіх крижаним поглядом. — Я відмовляла собі в усьому, щоб допомагати вам. Коли тато занедужав, я сама оплатила все. Коли в Олега згорів дах, я взяла кредит, який виплачувала три роки. Твої ліки, мамо. Ремонт у цьому будинку. Твоя перша машина, Миколо. А ви мене навіть за людину не вважаєте.
Мати зблідла і опустилася на стілець. Тітка Марія втупилася у свою тарілку, наче побачила там щось надзвичайно цікаве. Олег нервово барабанив пальцями по столу.
— Олен, ну навіщо ти так, — він нарешті підняв очі. — Це просто невдалий жарт. Ми тебе любимо, правда. Просто балакали.
— Балакали? — Олена гірко всміхнулася. — «кар’єристка». «Гроші нікуди дівати». Це ваша любов, так?
Микола продовжував вивчати підлогу, не піднімаючи голови.
На веранду, приваблений шумом, вийшов племінник Артем. Високий, худий хлопець завмер у дверях, розгублено дивлячись на дорослих.
— Тітко Олено? — він невпевнено ступив уперед. — Ви вже приїхали?
Олена на мить пом’якшилася, побачивши племінника. Саме заради нього вона приготувала конверт із грішми. Але потім згадала слова Миколи про те, як «м’яко підвести її до розмови» і «хай дасть побільше».
— Так, Артеме. Приїхала і вже їду, — вона дістала з сумки маленьку коробочку, акуратно загорнуту в яскравий папір. — Це тобі, мамо. З днем народження.
Олена поклала на стіл шарф, куплений ще до того, як почула їхню розмову. Вона хотіла порадувати маму, передчувала її усмішку. Тепер подарунок здавався жалюгідним і непотрібним.
— А це, — вона поплескала по сумці, де лежав конверт із грішми для племінника, — я забираю з собою. «Кар’єристка» більше не буде джерелом фінансової підтримки для тих, хто не здатен на елементарну повагу.
— Олено, благаю, залишися, — мама підвелася і простягла руку. — Давай поговоримо спокійно.
— Ми вже п’ятнадцять років говоримо, мамо. Я тільки зараз почула правду, — Олена розвернулася і швидко пішла до хвіртки.
— Олено! Стій! — Микола підскочив із місця. — Ну вибач, погарячкували ми! Залишайся!
Вона не озиралася, попри вигуки і прохання. Артем кинувся за нею, наздогнавши біля самої хвіртки.
— Тітко Олено, зачекайте! — він виглядав щиро засмученим. — Я не знаю, що там сталося, але вони не хотіли вас образити, правда!
Олена тільки похитала головою. Взяла племінника за плечі і коротко поцілувала в чоло.
— Вчися добре, Артемчику. І будь кращим за них, — вона відпустила його і сіла в машину.
Дорогою додому Олена механічно видаляла контакти родичів із телефону. Один за одним. Мама. Микола. Олег. Тітка Марія. На аватарці Артема вона затрималася довше за всіх, але врешті видалила і його.
У наступні тижні приходили листи з вибаченнями. Микола дзвонив із різних номерів, намагаючись достукатися. Мати залишала голосові повідомлення зі сльозами.
Але Олена залишалася непохитною. Вона змінила номер телефону. Змінила адресу електронної пошти.
На роботі вона з головою поринула в новий проєкт. А відпустку використала для подорожі до Парижу. Потім була Італія, Португалія, Нова Зеландія. Країни, які вона відкладала «на потім», допомагаючи рідним.
З часом жаль притупився. Іноді, переглядаючи старі фотографії, Олена відчувала смуток. Але рішення не спілкуватися з ріднею залишилося незмінним.
Вона нарешті зрозуміла що вклада у рідню надто багато і душевних і фізичних сил. Тепер, коли фінанси залишались у гаманці а не в руках рідні Олена була щиро здивована наскільки ж необдумано щедрою була до них.
З’явилась ідея власної справи. Олена почала набирати команду таких же молодих і впевнених у собі. Хто знає, чи їй вдасться. але складати у власну справу все ж краще ніж у добробут тих, хто замість вдячності обливає брудом.
І це виявилося найкращим подарунком, який вона могла собі зробити.
Головна картинка ілюстративна.
