Власниця медичної імперії Олена Павлівна почула, як її чоловік, Богдан, зраджує її заради грошей. Тепер, використовуючи лише санітарку Поліну і стародавню різдвяну ікону, вона готує свою останню, справедливу помсту, що назавжди змінить долю “імперії” і покаже справжню ціну вірності.

Власниця медичної імперії Олена Павлівна почула, як її чоловік, Богдан, зраджує її заради грошей. Тепер, використовуючи лише санітарку Поліну і стародавню різдвяну ікону, вона готує свою останню, справедливу помсту, що назавжди змінить долю “імперії” і покаже справжню ціну вірності.

У палаті клініки ВІП-відділення пахло стерильністю, хвоєю, адже ж наближалося Різдво, і безнадією. Цей специфічний запах Олена Павлівна В’язовецька, власниця найбільшої мережі приватних клінік у країні, знала напам’ять. Вона сама затверджувала стандарти, сама обирала постачальників, сама будувала цю медичну імперію цеглина за цеглиною. А тепер лежала тут, немов уламок корабля, викинутий на берег, який створила сама.

Монітори пищали ритмічно, байдуже відраховуючи слабкі, рідкісні удари серця. Поліорганна недостатність прогресувала.

 — Робимо діаліз, але ви ж бачите аналізи… Це кінець, колеги. Рахунок на години, – долинув до неї тихий, шелесткий голос доктора Левченка.

Олена Павлівна не розплющила очей. Вона навмисно тримала їх зімкнутими. Це був старий трюк, відточений роками жорстких переговорів: коли ворог думає, що ти спиш або слабкий, він втрачає пильність і каже правду. Їй було лише 52 роки. Ще пів року тому вона проводила наради по 12 годин, тримала в залізних рукавицях штат із тисячі співробітників. А сьогодні не могла підняти руку, щоб поправити ковдру.

У коридорі почулися кроки – м’які, впевнені, хазяйновито-нахабні. Олена впізнала Богдана, її чоловіка, її пізнє кохання, молодшого на десять років. Він увійшов у її життя три роки тому легко, як у відчинені двері.

— Залиште нас, – голос Богдана звучав скорботно, з тією оксамитовою хрипотою, яка безвідмовно діяла на жінок. –Я хочу побути з дружиною, попрощатися перед Різдвом.

Двері зачинилися. Клацнув замок. Тиша в палаті стала дзвінкою, як натягнута струна. Олена відчула, як чоловік присів на край ліжка. Його тепла долоня накрила її кисть.

Богдан нахилився до самого її вуха. Його подих був теплим.

 — Ну коли ж ти здохнеш, Олено? – прошепотів він. Інтонація змінилася миттєво. Зникла оксамитова скорбота, випарувалася турбота. Залишилася лише крижана, шипляча ненависть.

 — Три роки, – продовжував Богдан, повільно погладжуючи її зап’ястя, ніби перевіряючи пульс. – Три роки я терпів твій командний тон: ‘Богдане, подай’, ‘Богдане, ти не розбираєшся у бізнесі’. Ти навіть удома, у спальні, залишалася директором. А я давився твоїм чаєм, усміхався твоїм нудним гостям, удавав пристрасть у ліжку зі старою.

Він відпустив її руку, ніби вона була забруднена чимось липким. З кишені піджака він дістав білосніжну хустку, з вишитими ініціалами, яку вона подарувала йому на річницю. Він демонстративно, з гримасою огиди, притиснув запашну тканину до носа.

— Як же тут смердить! Старістю, ліками, гниллю. Скоріше б провітрити цей будинок, вичистити цей запах і почати жити по-справжньому. На твої мільйони, люба. Вони на мене зачекалися”.

Коротко завібрував телефон.

 — Так, кицюню, – його голос знову став нудотно-солодким, сюсюкаючим. – Я біля неї. Ні, ще дихає. Лікарі кажуть, питання пари днів, може, годин. Організм здався . Він натиснув кнопку відеозв’язку.  – Хочеш подивитися? – Він реготну –. Зараз покажу.

Олена відчула, як телефон піднесли до її обличчя. Камера дивилася на неї впритул. Вона розуміла: зараз на тому кінці дроту якась жінка – та сама Ганна, про існування якої вона здогадувалася за чеками й запахами, – розглядає її безпорадність, якої Олена боялася більше смерті.

 — Дивись, Ганнусю, – коментував Богдан, повертаючи телефон так, щоб захопити й крапельницю. – Овоч, натуральний овоч. А колись же робила із  себе королеву, всіх вчила життя. Скоро ми закотимо вечірку прямо в цій палаті. Шампанське будемо пити з її улюблених кришталевих келихів. Ти ж хотіла той сервіз”.

З динаміка долинув жіночий голос, вередливий: 

 — Фу, Богдане, прибери камеру. Вона страшна. Мені аж не по собі стало. Поїхали краще вечеряти. Я столик у ‘Панорамі’ замовила. Жерти хочу”.

 — Ти права. Прибрав картинку. Зараз, крихітко, закінчу тут із формальностями, підпишу пару паперів у головного лікаря і приїду. Цілую”.

Він скинув виклик і сунув телефон назад у кишеню.

Погляд його, блукаючи по палаті, впав на тумбочку. Там, серед баночок з імпортними ліками, стояла невелика, потемніла від часу іконка Різдвяної Богородиці у старовинному срібному окладі. Це була єдина річ, яку Олена забрала з батьківської хати, коли їхала підкорювати столицю тридцять років тому. Її оберіг, її зв’язок із матір’ю. У найважчі моменти, коли бізнес висів на волосині, вона дивилася на цей лик.

Богдан простягнув руку й узяв ікону.

 — А це ще що за мотлох? Він повертів святиню в доглянутих пальцях. – Ну що, Олено, допомогла тобі твоя дерев’яшка? Багато ти їй молилася, я бачив. І де твій Бог тепер? Чому не рятує перед Різдвом? – Він хмикнув. – У моєму новому, чистому, сучасному домі цьому мотлоху не місце.

Розмахнувшись, він недбало, як огризок яблука, жбурнув ікону через усю палату. Пролунав глухий стукіт. Важкий оклад ударився об пластиковий бік відра для медичних відходів і впав усередину, туди, де лежали закривавлені бинти та використані шприци.

Олені здалося, що це вдарили її прямо в сонячне сплетіння

 — Відпочивай, люба, – з глузуванням кинув Богдан, підводячись. – Я заїду завтра, сподіваюся, вже по свідоцтво про смерть. Не змушуй мене чекати.

Він поправив піджак і вийшов, насвистуючи веселий мотивчик. Двері зачинилися.

Олена Павлівна В’язовецька розплющила очі. Сльози? Ні. Якби вона заплакала зараз, вона б визнала поразку. А В’язовецькі не здаються. Замість сліз усередині неї почала підніматися холодна, темна хвиля люті – такої концентрації, що вона, здавалося, могла б запустити зупинене серце.

Вона все зрозуміла. Дивна гіркота в ранковій каві, його нав’язлива турбота, симптоми, що загострювалися саме на вихідних. Він вбивав її методично, розважливо, з посмішкою на вустах.

— Ти думаєш, я скоро відійду у засвіти, Богдане? Ти думаєш, ти вже переміг? Рано. Я ще тут. — шепотіла вона.

У цей момент двері знову прочинилися. Тихо, боязко, зовсім не так, як входив чоловік. До палати зазирнула Поліна. Санітарка Поліна. Дівчина з великими, переляканими очима кольору осіннього неба і руками, червоними від дешевих мийних засобів.

Олена пам’ятала її. Тиждень тому, коли вночі напад болю скрутив Олену так, що вона вигиналася дугою, чергова медсестра спала, а Поліна, миючи підлогу в коридорі, вбігла, тримала її за холодну, липку руку і шепотіла, заколисуючи, як дитину: “Тихіше, тихіше, моя хороша, потерпіть. Зараз допоможуть. Богородице, спаси і збережи”. Це було єдине справжнє людське тепло, яке Олена відчула за місяці хвороби.

 — Олено Павлівно, – прошепотіла Поліна, – Ви не спите? Я водичку прийшла поміняти та сміття винести.

Вона зайшла, рухаючись безшумно, як тінь. І тут її погляд упав на сміттєве відро в кутку. Срібний оклад ікони тьмяно блиснув серед брудної вати. Поліна завмерла. Вона підійшла до кута і, не гребуючи, опустила руку в контейнер. Дістала ікону.

 — Господи! – видихнула дівчина. Голос її тремтів. – Як же так? Хто ж це посмів?

Вона притиснула ікону до грудей, до свого запраного, пахнучого хлоркою халата. По її щоках потекли сльози. 

 — Це ж гріх який. Святиню на смітник.”.

Олена дивилася на неї, на цю худеньку фігурку, на її щирі сльози – не про гроші, не про себе, а про поругану святиню чужої людини.

І цієї миті у голові Олени Павлівни, досвідченого стратега і жорсткого бізнесмена, склався останній, найголовніший пазл. Вона зрозуміла, кому може довірити свою останню битву.

 — Поліно, – покликала вона. Голос був слабким, але в ньому прозвучала та сама сталь, яку знали і боялися всі її конкуренти.

Дівчина здригнулася, обернулася.

 — Стій. – Олена зібрала залишки волі в кулак. – Не йди. Зачини двері на засувку і підійди до мене.

 — Але мене звільнять, Олено Павлівно! У нас інструкція…

 — До біса інструкцію. Роби, що я кажу. Будь ласка, Поліно, ти мені потрібна.

Щось у тоні залізної леді, що зараз дзвенів від відчаю, змусило санітарку підкоритися. Вона клацнула засувкою і підійшла до ліжка, все ще притискаючи до грудей врятовану ікону, як щит.

 — Витри її, – кивнула Олена на образ, – і постав назад на місце.

Поліна дістала з кишені чисту ситцеву хустинку, дбайливо протерла срібло і поставила ікону на тумбочку. Перехрестилася.

 — Дякую, – сказала Олена. Вона подивилася Поліні прямо в очі, у саму душу. – А тепер слухай мене уважно, Поліно. Часу в нас немає. Мій чоловік чекає, щоб я не піднялася. Якщо ти зараз підеш, злякаєшся або погукаєш лікарів, ця людина переможе. Він забере все і сміятиметься на моїй могилі. Ти допоможеш мені?

Поліна дивилася на ікону, яку тільки-но врятувала від наруги. Подивилася на змучене обличчя жінки, яка годилася їй у матері. У її очах плескався тваринний страх, але совість, та сама сільська, ввібрана з молоком матері, виявилася сильнішою.

 — Я допоможу, – тихо, але твердо сказала вона. – Що треба робити?

Олена Павлівна вперше за довгий час усміхнулася. Слабо, кутиками губ, але очі її горіли холодним вогнем.

 — Дістань мій телефон, він у тумбочці, під книгою. Мені треба зробити один дзвінок. І якщо Бог є, Поліно, то сьогодні він на нашому боці, бо ми збираємося влаштувати моєму чоловікові пекло.

Олена насилу набрала номер. На тому кінці відповіли після другого гудка. Голос Михайла Андрійовича, її особистого адвоката, пролунав насторожено.

 — Слухаю, Олено Павлівно, щось трапилося?

 — Михайле, – вона ковтнула в’язку слину, збираючись із силами. – Слухай мене уважно. Кодовий фенікс.

На лінії повисла важка, осмислена пауза. “Фенікс” – це була їхня стара напівжартівлива домовленість, що означала: повна мобілізація, ситуація критична, діяти негайно.

 — Я зрозумів. – Голос Михайла миттєво став жорстким, діловим. – Де ви?

— У клініці. Часу мало, Михайле. Може, година, може, дві. Мені потрібен нотаріус. Терміново. І відеокамера. І надійний токсиколог. Нехай візьме зразки крові. Неофіційно, для нас.

 — Зрозумів. Нотаріус саме в місті. Витягну його з ліжка. Токсиколога знайду. Будемо через сорок хвилин. Тримайтеся, Олено. Не смійте йти без мене.

Вона натиснула відбій і впустила телефон на ковдру. Сил тримати його більше не було.

Поліна стояла біля стіни, не жива не мертва, вона щойно стала співучасницею чогось великого і страшного.

 — Ти боїшся? – констатувала Олена. – І правильно робиш. Але зараз мені більше нікому довіритися. Усі, хто мене оточує, куплені або байдужі. А ти… ти інша.

 — Я проста санітарка, Олено Павлівно. У мене зарплата 8 тисяч і мама хвора. Що я можу проти вашого чоловіка? Він же мене розчавить, як комашку.

 — Не розчавить, – твердо сказала Олена..

Вона почала стягувати з безіменного пальця правої руки обручку. Це давалося важко. Пальці набрякли. Олена стиснула зуби, смикнула сильніше, здираючи шкіру, але не відчуваючи болю. Нарешті важкий золотий ціпок із великим діамантом зісковзнув на простирадло.

 — Візьми, – наказала Олена.

Поліна відсахнулася. 

 — Ні, що Ви, я не візьму! Вона ж коштує, як моя квартира! Скаже, що я вкрала!

 — Бери. – У голосі вмираючої пролунав наказ. – Це не подарунок, Поліно. Це доказ і твій оберіг.

Поліна тремтячою рукою взяла обручку. Вона була теплою, важкою. Камінь блиснув у півмороці хижим, холодним вогнем.

 — Подивися всередину. Читай гравіювання, – прошепотіла Олена.

Дівчина примружилася. На внутрішньому боці обідка було виведено слова: “Вірність понад усе”.

Олена засміялася сухим, гавкітливим смішком. 

 — Іронія долі, правда? Ми замовили ці обручки на весілля. Богдан сам вибирав напис, присягався у вічному коханні. А тепер… тепер ця обручка спалить йому руки. Він давно хотів її продати, я знаю. Він думає, вона коштує мільйони, але її справжня ціна не в каратах.

Вона перевела подих. 

— Сховай її, Поліно. Прямо зараз, у найглибшу кишеню. Не носи, не показуй нікому. Богдан шукатиме її. Він переверне цю палату, перериє мої речі. Нехай він збожеволіє, шукаючи її. Це буде моя остання помста йому. І твій доказ, коли прийде час.

Поліна сунула обручку в кишеню халата, під хустинку. 

— Я збережу, Олено Павлівно, присягаюся.

Рівно за сорок п’ять хвилин двері розчинилися. До палати увійшов Михайло. Слідом за ним дріботів невисокий, сутулий чоловік з об’ємним портфелем – нотаріус Едуард Карлович. Замикав процесію молодий токсиколог з медичною валізкою.

Михайло підійшов до ліжка, обережно взяв її руку. 

 — Я тут. Ми все зробимо.

Олена подивилася на нього з вдячністю.

— Дякую, Михайле. Ти справжній друг, не те що дехто.

— Не витрачай сили на розмови, – перервав її Михайло. – Едуарде Карловичу, приступайте. Докторе, ваш вихід. Мені потрібен висновок про осудність і дієздатність прямо зараз, під протокол.

Молодий лікар перевірив реакцію зіниць, ставив питання. 

— Олено Павлівно, назвіть сьогоднішню дату. Хто президент країни? Розумієте Ви значення своїх дій?

Олена відповідала тихо, але чітко. Язик заплітався, але розум залишався кристально чистим.

— Я при ясному розумі, докторе, – промовила вона, дивлячись у камеру, яку встановив помічник нотаріуса. – Я розумію, що вмираю, і я розумію, кому і що хочу залишити.

— Пацієнтка орієнтована. Дієздатна, – лікар підписав папір і передав його нотаріусу.

Едуард Карлович розклав на приліжковому столику документи. 

— Олено Павлівно, ми підготували текст заповіту згідно з Вашими інструкціями. Я зачитаю вголос.

— Не треба, – перервала його Олена. – Я знаю текст. Я диктувала його сама у своїй голові останні три ночі. Дайте ручку.

Рука Олени тремтіла. Вона зробила неймовірне зусилля, концентруючи всю життєву енергію у кінчику пера. Підпис вийшов нерівним, не схожим на її розмашистий автограф, але це був її підпис.

— Свідки? – запитав нотаріус. – Я, – кроком уперед виступив Михайло, – і Поліна Андріївна Свириденко.

Поліна, не вірячи в те, що відбувається, розписалася у вказаному місці, відчуваючи, як холоне спина. Вона підписувала не просто папір, вона підписувала вирок своєму минулому життю.

Коли формальності було залагоджено, нотаріус сховав папку в портфель. “Усе оформлено бездоганно. Заповіт внесено до реєстру. Скасувати його буде практично неможливо”.

— Дякую, Едуарде, – кивнув Михайло. – Чекай мене в машині.

Нотаріус і лікар вийшли. Михайло нахилився до Олени. 

— Олено, тепер про головне. Ти впевнена? Усе. Абсолютно все?

— Так, Михайле. Усе. До останньої копійки, до останньої цеглини в клініках.

— Але ж вона… — Михайло кинув швидкий, оцінюючий погляд на Поліну, яка стояла, втиснувши голову в плечі. –Вона ж зовсім дівчинка. Її зжеруть. Богдан її знищить.

— Не знищить, якщо ти будеш поруч, – прохрипіла Олена. – Ти обіцяв мені, Михайле. Ти був винен моєму батькові. Тепер ти винен мені. Захисти її, навчи, веди.

Михайло помовчав, стиснувши щелепи. “Я пам’ятаю борг, Олено. Я не кину її. Слово офіцера”.

— Добре. А тепер залиш нас на хвилину.

Михайло вийшов. Олена повернула голову до Поліни. Сили покидали її стрімко.

— Підійди, — сказала вона.

Поліна опустилася на коліна перед ліжком.

— Поліно, – Олена насилу підняла руку і торкнулася щоки дівчини. Пальці були крижаними. – Я залишаю тобі не гроші, дівчинко. Гроші – це порох. Я залишаю тобі зброю. Збудуй на ці гроші хоспіс. Допомагай таким, як я, або тим, у кого немає грошей на ВІП-палати. Роби добро. Але спочатку знищ його. Роздави його його ж методами: законом і правдою. Ти обіцяєш мені?

— Я обіцяю, – твердо сказала вона. – Я все зроблю, Олено Павлівно. Він відповість за кожну Вашу сльозинку.

— От і добре, – видихнула Олена. Напруга покинула її тіло. — Тепер можна й відпочити. Я так втомилася, Поліно, так втомилася бути сильною.

— Спіть, — Поліна накрила її руку своєю долонею. — Я посиджу. Я не піду.

Поліна покликала лікарів. Виправила ковдру, перехрестилася. У палаті стало порожньо, але порожнеча не лякала — вона була урочистою, як храм після служби.

Коли за кілька хвилин вбігла чергова бригада, вони застали Олену на межі втрати свідомості, але живою. Її стан був критичним. Лікарі наказали всім вийти з палати. Поліна лише встигла побачити, як один із них намагається стабілізувати пульс.

Цієї ж ночі, поки Олену терміново готували до переведення у приватну клініку реанімаційного профілю, Михайло Андрійович сидів у службовому кабінеті з ноутбуком. Він нічого не запідозрив. До ранку Олену вивезли з лікарні. Богдану сказали, що її перевели «в інший заклад», але куди — не пояснили. Він сприйняв це як підготовку до неминучого кінця. Його це влаштовувало.

Три дні потому Богдан вирішив дізнатися, як справи у його дружини і що з документами. Проте жінку він так і не знайшов. Всі спроби стати керуючим, провалилися. У нього не було документів на це і виявилися обмежені деякі права. Всім сказали, що жінки не стало.

Три дні потому у кабінеті нотаріуса зібралося кілька людей. Богдан Павлович Голобуцький, ідеально скорботний, у дорогому чорному костюмі, прийшов разом із Ганною, яка була в зухвало-червоній сукні й уже позувала для фото.

— Ну довго нам ще чекати? — примхливо спитала вона. — У нас потяг увечері.

— Ми чекаємо всіх учасників процедури, — спокійно відповів нотаріус.

Двері відчинилися. Увійшов Михайло. За ним — Поліна.

Богдан поперхнувся водою.

— Що це за цирк? — виплюнув він. — Михайле, ти навіщо притягнув сюди прибиральницю? Тут вирішуються питання на мільйони доларів!

Поліна мовчки сіла на стілець у кутку.

— Отже, — почав нотаріус. — Пані В’язовецька Олена Павлівна, перебуваючи у свідомості та повній дієздатності, підписала пакет документів про передачу всіх належних їй активів, корпоративних прав та майна у власність пані Поліни Андріївни Свириденко.

Богдан застиг. На його обличчі розквітав вираз нерозуміння, що швидко перетворився на лють.

— Що ви таке верзете? Це неможливо! Я — її чоловік! Вона не могла так вчинити!

— Саме тому, Богдане Павловичу, вона діяла швидко, — спокійно сказав Михайло. — І дуже тверезо. Вона знала, що ви чекаєте, коли її не стане, щоб отримати контроль над імперією. І вирішила цього не допустити.

— Це фальсифікація! — закричав він.

Нотаріус розгорнув планшет.
— У нас є відеофіксація підписання. Лікар засвідчив її свідомий стан. Дата, час, медичний висновок — усе тут.

— Я вимагаю бачити це відео! — загорлав Богдан.

— Воно буде долучене до справи, якщо ви спробуєте оскаржувати, — відповів Михайло. — Але попереджаю: Олена Павлівна чітко пояснила, чому передає все пані Свириденко. І чому у вас не буде ні копійки.

Пауза.
— Більше того: тарабарення про “при смерті” краще залишити при собі. Бо у відео вона згадує і вашу “дружню” розмову в палаті.

Богдан зблід.
— Н-ні… Це брехня!

— Ви хочете ризикнути? — уточнив Михайло.

Богдан мовчав.

— До речі, — додав Михайло. — Олена Павлівна зараз отримує лікування. Стан складний, але стабільний. Вона жива. І кожного дня приходить до тями все більше. Раджу подумати, що ви казатимете, коли вона зможе виступити особисто.

Ганна аж схопилася зі стільця.

— То вона… жива?!

— А ви чого чекали? — холодно посміхнувся нотаріус.

Богдан зірвався:
— Я викличу поліцію! Це змова!

— О, не варто, — перебив його Михайло. — Вони вже тут. У справі про замах на життя з метою заволодіння майном.

Двері відчинилися. Увійшли двоє слідчих. Богдан сів, мов провалився в себе.

Через рік на Різдво Поліна Андріївна стояла на будівельному майданчику. Тут зводився хоспіс імені Олени Павлівни В’язовецької — величезний, сучасний комплекс для тих, кому потрібна турбота, а не ВІП-палати.

Поруч стояв Михайло.

— Богдан Голобуцький отримав вісім років, — сказав він. — За все.

— За кожну її сльозинку, — тихо відповіла Поліна.

Олена в цей час сиділа у теплому пледі на кріслі колісному — лікарі дозволили їй приїхати на закладку фундаменту. Вона слухала їх, усміхаючись ледь помітно, але щиро.

— Ти все робиш правильно, Поліно, — сказала вона. — Я знала, кому можу довірити своє життя й свою працю.

Поліна торкнулася каменю, вслухаючись у її голос. Вона не стала королевою бізнесу. Вона стала Опікункою Надії — так, як хотіла Олена. І знала: найважливіше ще попереду. Бо світло не будується само собою.