Це просто неймовірно! Моя свекруха, немов якась цариця, вирішила, що вона має право дати ім’я нашому новонародженому сину. Якщо ми, нерозумні батьки, не погодимося, вона погрожує – увага – залишити нас без фінансової підтримки. Невже ця жінка думає, що материнство продається за гроші, а ім’я дитини – це її особистий бренд?
– Віталику, я не розумію, про що ми тут взагалі говоримо! – голос свекрухи, пані Марії, дзвенів від обурення, немов розбите скло. – Це наш онук! Мій обов’язок, як бабусі, назвати його на честь мого батька, Михайла. Тоді благословення роду перейде до нього!
– Мамо, але ж ми з Соломією вже вирішили – він буде Марком. Марко Олександрович, звучить гарно, погодьтеся! – мій чоловік, Віталик, намагався говорити спокійно, але я бачила, як напружується його шия.
– Марк? Що це за ім’я? Якийсь іноземний витребенька! – вона махнула рукою, немов відганяла муху. – Це не обговорюється! Він буде Михайло. Або – подивіться мені в очі, діти – або ви більше ніколи не отримаєте від нас жодної копійки. Жодних грошей на ремонт, жодних подарунків, жодних поїздок. Ви знаєте, скільки я вам допомагаю!
Я відчула, як усередині мене закипає. Це був справжній шантаж.
Я стояла, притискаючи до себе новонародженого, який мирно спав, і слухала, як моя свекруха намагається купити ім’я моїй дитині.
– Маріє Петрівно, – я нарешті не витримала, – ви нам допомагаєте, і ми вам за це дуже вдячні. Але ім’я – це не фінансова ситуація! Це наш син! Ми його народили, ми його ростимо!
– А я вас фінансую, щоб ви могли його ростити! – парирувала вона з усмішкою, яка не обіцяла нічого доброго. – Це спільна інвестиція. І я вимагаю, щоб мою думку почули. Якщо не Михайло, то тоді, вибачте, ви самі. А ви самі, Соломіє, знаєте, що це таке – без допомоги. Віталик, ти мій син, ти знаєш, на що я здатна. Вибирайте!
Ми з Віталиком разом уже сім років, одружені п’ять. Жили ми завжди дуже скромно у невеликому містечку під Києвом, але коли я завагітніла, вирішили, що треба переїхати до столиці. Наша маленька двокімнатна квартира потребувала капітального ремонту, а Віталик працював вчителем історії в школі – зарплата, самі розумієте, невелика.
Наші батьки, і мої, і Віталикові, люди заможні. Але мої живуть далеко, в Івано-Франківську, і більше допомагають морально та інколи присилають дитячі речі. А от Віталикова мама, пані Марія, з самого початку взяла нас під свою, як вона це називала, “фінансову опіку”. Вона має кілька успішних салонів краси у Києві і дуже любить підкреслювати свою роль благодійника.
Усі ці п’ять років вона справді регулярно допомагала. Сплачувала нам пів оренди, коли ми жили в Києві, фінансувала нам відпочинок на морі, а коли ми купили цю квартиру, саме вона дала більшу частину коштів на перший внесок. Ми були вдячні, дуже вдячні, але ця допомога завжди мала свою ціну – Марія Петрівна вимагала повного контролю над нашим життям.
Вона могла зателефонувати і сказати: “Сьогодні у вас на вечерю має бути запечена риба, а не пельмені”. Вона вирішувала, коли нам йти до лікаря, коли Віталикові змінювати роботу. Апогеєм стало, коли я завагітніла.
– Соломіє, – заявила вона якось, – ти повинна народити до кінця жовтня. На початку листопада у моїх салонах починається період акцій, мені буде ніколи, а я хочу бути присутньою.
Я тоді просто засміялася, думаючи, що це невдалий жарт. Але вона говорила серйозно. На щастя, природа взяла своє, і наш Марк, чи то пак, Михайло, народився у грудні.
Коли прийшов час вибирати ім’я, ми з Віталиком одразу зійшлися на Маркові. Просто, сильно, мені подобалося. Ми не хотіли називати дитину на честь дідусів чи бабусь, вважаючи, що це накладає на неї зайвий тягар очікувань. Ми хотіли, щоб наш син був просто Марком.
Марія Петрівна була в шоці.
– Це неможливо! – вона приїхала до нас додому, коли Маркові було лише два тижні, і влаштувала справжній “розбір польотів”. – Я ж вам казала! Тільки Михайло! Мій батько був такою видатною людиною, а Марк – це якесь порожнє ім’я. Я не хочу, щоб мій онук був ніким!
– Мамо, він буде кимось незалежно від імені, – відповів їй Віталик. – А Михайло – ну, мені завжди це ім’я здавалося трохи застарілим.
– Застарілим? – її очі округлилися. – Ти знаєш, скільки грошей я тобі дала на цю квартиру? Три мільйони гривень! І ти не можеш назвати свою дитину так, як я хочу? Ви забули про повагу до старших!
Ось тоді й почався шантаж. Вона виклала це чітко: або Михайло, або вона повністю припиняє будь-яку фінансову допомогу, а головне – вона відмовляється від будь-якої участі в житті дитини. Мовляв, якщо ви не поважаєте мене настільки, щоб назвати його Михайлом, то ви не потребуєте моєї допомоги як бабусі.
Ми тільки-но переїхали до Києва, ремонт стояв, Віталик взяв невеликий кредит, а його зарплата ледь покривала комунальні послуги та харчування. Я була в декреті, і мої доходи були символічні. Без її допомоги ми буквально не змогли б дотягнути до того моменту, коли Віталик змінить роботу на більш високооплачувану.
Дідусь Віталика, той самий Михайло, ім’ям якого вона так марила, був гарною людиною, але вже дуже давно не стало його. Ми розуміли її сентименти, але це було наше життя.
Два тижні ми жили, немов на пороховій бочці. Віталик намагався розмовляти з нею.
– Мамо, будь ласка, давай не будемо псувати стосунки через це.
– Це не я псую стосунки, а ви! – вона була непохитна. – Ви мене принижуєте перед родичами. Я вже всім сказала, що буде Михайло. Що я тепер їм скажу?
Вона навіть спробувала маніпулювати моєю мамою, зателефонувавши до Івано-Франківська. Але моя мама, пані Ольга, швидко поставила її на місце.
– Маріє, це їхній син. Їхнє рішення. Гроші – це бруд, а дитина – це щастя. Не робіть цього, благаю вас!
Але Марія Петрівна, здавалося, увійшла в раж. Вона відкрито заявила, що вже навіть купила золоту підвіску з літерою “М”, яку подарує онукові на хрестини, але тільки якщо це буде Михайло.
Віталик був розгублений. Він любив матір, але й поважав мене та моє рішення.
– Соломіє, може, ми все ж таки погодимося? – запитав він якось вночі, коли Марк нарешті заснув. – Ми назвемо його Михайлом, а кликатимемо Марком? Все одно ж ми не будемо використовувати повне ім’я щодня. Це ж лише рік, поки я не знайду нормальну роботу і ми не закінчимо ремонт. А потім ми самі зможемо жити.
Я замовкла. Його пропозиція здавалася логічною. Це був “компроміс”, але в ньому було стільки приниження, стільки гіркоти. Я почувалася так, ніби ми продаємо свою волю за кілька мільйонів гривень.
– Віталику, – я подивилася на нього, – я не хочу з ним постійно розмовляти, як із Марком, а у свідоцтві буде Михайло. Це буде неправда. Це буде брехня, з якої почнеться його життя. Я не хочу брехати своїй дитині.
– Але ж ми не витягнемо самі. Ремонт стоїть, ми ж його не закінчимо. І ми будемо постійно сваритися через гроші! – він звучав втомлено і змучено.
Я знала, що він правий. Ми опинилися у пастці. З одного боку – фінансова незалежність і життя без постійного контролю, але в злиднях. З іншого – гроші, ремонт і постійний шантаж і знущання.
Через три дні, після чергового ультиматуму, ми все ж таки вирішили здатися. Це було найважче рішення в моєму житті. Ми пішли до РАЦСу і записали нашого сина як Михайло Олександрович. Це звучало офіційно, трохи велично, але в моїх вухах звучало лише слово – “поразка”.
Марія Петрівна була на сьомому небі від щастя. Вона приїхала з величезним букетом, принесла повний пакет подарунків і одразу ж перекинула нам на картку чималу суму на продовження ремонту. Вона гладила Віталика по щоці і казала: “Я знала, що ти мій розумний хлопчик”. Вона навіть не звернулася до мене. Я для неї була просто “матір’ю носія її імені”.
Минуло кілька місяців. Ремонт поволі просувається. Михайло, якого ми всі називаємо Марком, росте. Марія Петрівна щодня дзвонить, питає, як справи у “Михайлика”, і всім родичам хвалиться, яка вона “мудра” бабуся. Вона тепер почувається ще більш впевнено і не соромиться вказувати, як нам жити, що робити, куди ходити. Вона вже заявила, що на його триріччя купує нам дачу, але “з умовою, що ви будете там вирощувати кріп, як я люблю, а не ваші дурні квіточки”.
Але найгірше – це я. Я дивлюся на свого сина, який посміхається мені, і кличу його Марком. Іноді мені хочеться просто крикнути: “Твоє ім’я Михайло! Це я, твоя мама, продала твоє ім’я за ремонт!” Ця думка не дає мені спокою.
Ми з Віталиком тепер постійно обговорюємо, як нам вибратися з цієї фінансової залежності. Він шукає другу роботу, я намагаюся знайти віддалений підробіток. Але ми розуміємо, що це буде не швидко.
Одного разу, коли Маркові виповнилося вже пів року, Марія Петрівна знову прийшла і почала обговорювати майбутній дитячий садок.
– Я вже вирішила, – сказала вона, – Михайлик піде тільки в приватний садочок “Світанок”. Я за нього платитиму. Але він має бути там найрозумніший і найслухняніший. Якщо виявляться якісь проблеми, ви мені маєте одразу ж сказати!
Я не витримала.
– Маріє Петрівно, – сказала я, тихо, але твердо, – він піде в той садок, який виберемо ми з Віталиком. І ми самі за нього платитимемо. Нам більше не потрібні ваші гроші.
На її обличчі з’явився такий вираз, ніби я щойно плюнула їй в обличчя.
– Ти що, Соломіє, забула, хто дав вам житло?
– Ми нічого не забули. І ми повернемо вам усі ваші три мільйони гривень. Поступово, але повернемо.
Віталик побілів і лише мовчки сів на диван. Я розуміла, що це початок кінця. Не кінця ремонту, а кінця мого приниження. Але я також розуміла, що це буде дуже, дуже важкий шлях.
Вона встала, взяла свою дорогу сумочку, і її погляд був холодний, як лід.
– Ви не знаєте, з ким зв’язалися, – сказала вона, не підвищуючи голосу. – Ви пошкодуєте про це. А мій онук, Михайло, повинен мати гідне життя. І якщо ви не здатні йому його забезпечити, я це зроблю сама. Це моє останнє слово.
Вона пішла. Ми з Віталиком мовчали кілька хвилин. Він лише підійшов до мене і сказав:
– Соломіє, я тебе підтримую. Але як ми будемо жити?
Я подивилася на нашого сина, який прокинувся і усміхався. Наш Марко, якого звати Михайло.
Яка ціна фінансової незалежності і чи варто було те ім’я таких жертв?
А як би вчинили ви? Чи прийняли б ви ім’я, щоб забезпечити дитині гідне життя, чи боролися б за свою волю і незалежність, попри злидні?
