– Мамо?!
Віталик підхопився з ліжка, а його гостя тут же накрилася ковдрою.
– Ти чому раптом повернулася? – схвильовано спитав син, паралельно одягаючись.
– Та ось… Похолодало, на дачі вже некомфортно. А це хто?
– Мамо, – чоловік нервово глянув на дівчину, – давай поговоримо наодинці.
– Гаразд. Я піду мити руки, а коли вийду з ванної, хочу, щоб твоєї гості тут вже не було.
Маргарита Романівна вийшла з кімнати, а її син зрозумів, що він потрапив у халепу.
– Швидко збирайся! – рявкнув Віталик.
Дівчина миттю встала і поспішила покинути дім. Тим часом Маргарита Романівна вийшла з ванної і попрямувала на кухню. Вона увімкнула чайник, дістала чай з шафки і сіла на стілець. Її син прийшов, коли чай вже був готовий.
– Мамо, тільки не злись…
– Я і не злюсь. Я засмучена, Віталику. Думала, що виховала тебе хорошою людиною. А виявляється, ти – брехун, зрадник.
Віталик відчував роздратування. Він не любив слухати мамині повчання.
– Це моє життя!
– Ні, ти не маєш рації. Це ваше з Оленкою життя. І поки твоя дружина займається маленькою дитиною, ти розважаєшся. Та ще й у моїй квартирі. Як ти це поясниш?
Віталик схопився за голову. Він не хотів нічого пояснювати. Більше того, сподівався, що ніхто нічого не дізнається.
– Мамо, це просто дівчина, нічого серйозно! Вона нічого не означає для мене. Я кохаю свою дружину, просто…
– Що – просто? – зробивши ковток чаю, уточнила Маргарита Романівна.
– Просто, Оленка останнім часом постійно втомлена, відсторонена. А я – чоловік! Мені хочеться кохання, уваги.
– Кохання? – матір уважно подивилася на сина. – Думаєш, твоїй дружині цього не хочеться? Не хочеться підтримки від чоловіка? Щоб він свій вільний час проводив вдома з сім’єю, а не вештався бозна-де і бозна з ким?
– Не починай, мамо! – вигукнув Віталик. – Я сам розберуся!
– Ні, не розберешся. Слухай мене уважно: ти розриваєш стосунки з цією дівчиною, увесь свій вільний час проводиш із сім’єю, активно допомагаєш дружині і більше навіть не думаєш про походеньки. Ясно?
– А якщо ні? – хмикнув він.
– Тоді я сьогодні ж поїду до Оленки і все їй розкажу. Потім допоможу їй відсудити в тебе все, що зможу, і почну їй допомагати. А тебе викреслю з життя і зі свого заповіту. Зрозуміло?
– Ти цього не зробиш, – злякано сказав Віталик.
– О, не сумнівайся навіть, зроблю. Я не дам тобі зруйнувати свою сім’ю. Отже, ми домовилися?
Віталик злісно сопів, хотів заперечити матері, але прекрасно розумів, що йому нічим перекрити її аргументи. І він добре знав свою маму: якщо вона щось вирішила, то вже не відступить.
Тому він пообіцяв, що більше не буде ніяких походеньок. Після цього він поїхав додому, по дорозі купив квіти для дружини. Зробив все, як веліла матір.
Деякий час Віталик справді поводився як зразковий чоловік. Але потім йому стало нудно. Його дратувало постійне перебування вдома, він втомлювався від плаксивості маленької дитини і був незадоволений тим, що його дружина вже не виглядає так, як раніше. Вона завжди була втомленою і завжди в спортивному костюмі.
І він знову написав тій дівчині, з якою його тоді побачила мама. Христя працювала в тій самій компанії, що й Віталик, тільки в іншому офісі.
Вони знову зустрілися, і в повторилося знову. Але цього разу Віталик був обережніший, розуміючи, що мама не зупиниться, якщо дізнається. І попадатися їй ніяк не можна було.
Життя набуло нових барв. Віталик перестав дратуватися через дрібниці, знаючи, що наприкінці тижня на нього чекає “нагорода”. Дружині ж він розповідав, що по п’ятницях у них важливі наради, які часто затягуються. Іноді він приходив далеко за північ, будучи впевненим, що дружина на про що не здогадується.
Але хоч увага Олени й була зосереджена на їхній маленькій доньці, вона все ж помічала, що чоловік змінився. Її також бентежили ці п’ятничні наради, які не вкладалися у її розуміння. Зазвичай люди в п’ятницю намагаються піти з роботи раніше, а у чоловіка, чомусь, сидять до ночі.
У Оленки були чудові стосунки зі свекрухою. Свекруха здавалася їй дуже мудрою жінкою, і Олена часто ділилася з нею переживаннями і навіть більше, ніж із власною матір’ю. Матір завжди любила говорити, що Оленка сама у всьому винна, незалежно від того, що сталося. А свекруха її розуміла. Вона дуже допомагала після появи на світ доньки і порадою, і ділом.
Тож, коли Маргарита Романівна прийшла в гості, Олена вирішила зізнатися:
– Мені здається, Віталик когось має.
Вона це сказала і тут же почервоніла. З дитинства їй вкладали в голову думку, що вона завжди у всьому винна. І зараз їй здавалося, що це вона була не ідеальною дружиною. Адже в ідеальних дружин чоловіки не гуляють.
Але їй так хотілося з кимось поділитися. А, можливо, навіть почути, що вона помиляється. Що це просто втома дає про себе знати. Але, на її подив, свекруха не заперечила її слова, а лише запитала:
– Чому ти так вирішила?
– Мабуть, це звучить дивно..
– Ні-ні, розкажи.
– Просто… Коли на світ з’явилася Анютrа, Віталик став якимось відстороненим. Злився, коли я не могла заспокоїти доньку. А тут раптом різко змінився. Ходить вдоволений і щасливим. Звісно, можливо, він звик до ролі батька, але є ще дещо…
– Що саме? – запитала свекруха.
– Щоп’ятниці він пізно повертається додому. Каже, що у них нарада. Буває, що приходить навіть після опівночі. Мені здається, це дивно, чи не так?
– Тобі не здається, – зітхнула Маргарита Романівна. Вона знала, що її син далекий від ідеалу. Але вона пообіцяла мовчати, якщо Віталик більше не допустить помилки, тому спершу треба було переконатися, що Оленка права.
– І що мені робити? – ледь не плачучи, запитала Олена.
– Для початку скажи, ти готова миритися з невірністю?
Оленка заперечно похитала головою.
– Для мене зрада – це зрада. Я не хочу жити з тим, хто так зі мною чинить.
– Тоді спочатку треба з’ясувати, чи дійсно є проблема. І якщо так, будь певна, я тебе підтримаю. Не кину тебе і свою онуку.
– Дякую вам, – сумно усміхнулася Оленка. – Але як ми дізнаємося правду?
– Ми прослідкуємо.
Наступної п’ятниці Олена залишила доньку зі своєю матір’ю, і вони разом зі свекрухою вирушили до офісу Віталика.
– Він працює до шостої, – сказала Оленка Маргариті Романівні.
– Отже, о шостій ми будемо біля офісу.
Вони стали через дорогу, щоб добре бачити вхід. І почали чекати.
– Ще не пізно передумати, дитино. Ми можемо просто поїхати, – лагідно мовила свекруха, помітивши, як хвилюється невістка.
– Ні. Я дуже втомилася. Я хочу знати правду.
Маргарита Романівна кивнула. Вона знала, що й сама хотіла б знати правду, опинившись на місці Оленки. Жити в брехні – не для неї. І не для її невістки.
Люди почали виходити з офісу. Маргарита Романівна й Олена пильно вдивлялися у кожного, хто виходив, і щоразу раділи, коли це був не Віталик. Обидві сподівалися, що помиляються.
Але незабаром у дверях з’явився й чоловік Олени. До останнього його дружина сподівалася, що він прямує додому. Але ні, він явно йшов у інший бік.
Маргарита Романівна впевнено вела машину, слідуючи за сином. Їй було важко на серці: вона сподівалася, що він тоді її почув, що зрозумів і усвідомив.
Але коли машина Віталика зупинилася біля готелю, все стало остаточно зрозумілим.
Олені потрібні були стовідсоткові даргументи. Тому через пів години вони пішли слідом за ним. Ледь умовили адміністратора назвати номер, де зупинився Віталик. Довелося навіть дати кілька сотень.
– Ти впевнена? – спитала Маргарита Романівна, підносячи руку до дверей.
Олена кивнула.
І тоді свекруха постукала.
Віталик майже відразу відчинив двері. Побачивши матір і дружину, він оторопів.
– Що ви тут робите? – спитав він, намагаючись закрити двері. Але справитися з двома жінками виявилося не так просто.
Вони зайшли в номер і тут же побачили жінку. Сумнівів більше не залишилося.
Олена просто розвернулася і вийшла, а мама лише скрушно похитала головою.
– Я тебе попереджала, – тихо сказала вона, виходячи з номера вслід за невісткою.
Віталик зрозумів, що це кінець. Що ці дві жінки об’єдналися проти нього, і тепер немає вороття. Дружина його не пробачить, та й мама також…
Чомусь саме зараз йому здалося, що все це неправильно. Що в нього було чудове життя, і він дуже хоче його повернути. Та, на жаль, вже було пізно.
Олена й Віталик розлучилися. Мама припинила спілкуватися з сином, вважаючи, що він вчинив негідно. Але з невісткою та онукою вона підтримувала зв’язок.
А Віталик залишився нікому не потрібний. Звісно, навколо нього були жінки, але це вже було не те. Єдиною його радістю тепер були зустрічі з донькою. Виявилося, що він дуже її любить. І кожного разу він сподівався, що колишня дружина змилується над ним. Але в очах Олени було лише розчарування. І жодного натяку на любов чи прощення.
