— Віро, виходь за мене заміж! Я серйозно. Ти красива, розумна, а головне — з Вікою ми все одно пройдений етап. Один твій подих — і я твій, разом із моїми “золотими руками” та майбутньою квартирою.
Коли Кирило повернувся з роботи, він ще в під’їзді відчув знайомий аромат дорогих парфумів та почув приглушений сміх, що долинав із-за його власних дверей. Серце звично стиснулося. Він сподівався на тихий вечір, теплий душ і, можливо, годину спокою на дивані, але реальність знову мала плани на його вільний час.
Як і майже завжди в цей час, у домі були гості. Його дружина Віка мала талант колекціонувати подруг, і цей «гербарій» вимагав постійного поливу увагою та… чоловічими послугами. Цього разу на «чергуванні» були Віра та Валя.
— О! Кирило прийшов! — радісно вигукнула Віка, щойно він переступив поріг. — А до нас Вірочка та Валечка завітали!
— Добривечір, Вірочко та Валечко, — втомлено промовив Кирило, знімаючи піджак. — Щось давненько вас не було. Чи не трапилося чогось лихого в цьому світі за останні сорок вісім годин?
— Вони ж лише позавчора у нас були! — здивувалася Віка, не помітивши іронії.
— Оце ж і я про те, — пробурмотів собі під ніс Кирило. — Жарт справді серйозний: цілих дві доби не бачилися. Як ви тільки витримали таку розлуку?
— Досить бурчати, — суворо перебила Віка. — Іди на кухню, там вечеря готова. Дай нам спокійно поговорити про жіноче. До речі, у Вірочки в дверях замок заїдає. Вона дуже просила, щоб ти глянув, якщо тебе це не утруднить.
Кирило відкрив рот, щоб відповісти, що його це дуже навіть «утруднить», бо він ледь тримається на ногах після наради, але дружина не дала йому вставити й слова.
— Не утруднить! — впевнено заявила Віка подругам. — Він все одно вечорами байдики б’є. Ось зараз поїсть і піде полагодить. Це все одно краще, ніж на дивані валятися, втупившись у телевізор. Ну, чого стоїш? Іди вже!
Кирило вечеряв на самоті під акомпанемент жіночого щебетання з вітальні. Кожна ложка супу давалася йому важко. Він відчував себе не чоловіком, а багатофункціональним пристроєм із гарантійним обслуговуванням для всіх знайомих Віки. Помивши за собою посуд і ретельно витерши стіл, він не пішов до спальні, як зазвичай, а впевнено крокував до вітальні.
— Поїв? — запитала Віка, навіть не підводячи очей від журналу. — Почекай годинку, хай вляжеться, а тоді сходиш до Вірочки. Але Кирило не дивився на дружину. Його погляд був прикутий до Віри, яка сиділа в кріслі з чашкою кави.
— Віро, виходь за мене заміж, — твердо і спокійно вимовив він.
У кімнаті наче вимкнули звук. Віра широко розплющила очі й оніміла, переводячи погляд із Кирила на Віку. Валя від несподіванки так гучно гикнула, що злякалася сама себе.
— Кириле, ти при своєму розумі? — нарешті видушила з себе Віка. — Що це за дурниці? Ти думаєш, це смішно? Кирило, навіть не глянувши на дружину, просто відмахнувся від неї, наче від настирливої мухи.
— Ні, я цілком серйозно, — продовжував він, звертаючись до Віри. — Подумай сама. Ти красива, розумна, самотня. Я тобі подобаюся? Ну, скажи правду, я ж бачу, що подобаюся.
— Загалом… так, подобаєшся, — нерішуче відповіла Віра, знову шукаючи підтримки у подруг. — Але ж це все якось…
— Як? — перепитав Кирило. — Несподівано? Ну то й що! Хіба це має значення, якщо є симпатія? Ми знаємо одне одного роки. Ми звикли одне до одного. Можливо, тебе зупиняє те, що між нами поки немає «палкого полум’я»?
— Так, я чогось не зрозуміла! — Віка нарешті підскочила з дивана. — Тут що, хтось вирішив весілля відгуляти без моєї згоди?
— Відчепися, Віко, — грубо відрізав Кирило. — Чесне слово, не до тебе зараз. Тут доля людини вирішується, можливо, моє майбутнє щастя на кону.
Кирило знову повернувся до Віри, ігноруючи обурення дружини.
— Почуття, Віро, — справа наживна. Сьогодні їх немає, а завтра — раз! — і з’явилися. Тим паче, ти жінка ефектна, до появи справжньої пристрасті мені лишився рівно один крок. Одне твоє слово — і я твій. А з часом ми це почуття підігріємо, підсилимо. Ну? Згодна? Вийдеш за мене?
Віра розгублено подивилася на Віку, яка вже почала червоніти від люті.
— А як же Віка? — прошепотіла вона.
— З Вікою ми розлучимося, — легко відповів Кирило, наче йшлося про зміну тарифного плану на телефоні. — Про це навіть не думай, це технічне питання. Віка — це пройдений етап, вичерпана історія мого життя. Головне, щоб ти була згодна. Думай про себе, Віро. За Віку не бійся, вона не пропаде — з таким флотом подруг їй нудно не буде.
— Чому саме я? — запитала Віра, вже з певною часткою цікавості.
— А хто ще? — здивувався Кирило.
— Ну… Валя, наприклад, — слабким голосом запропонувала Віра. Кирило глянув на Валю. Та відсахнулася, наче побачила привида.
— Валентина теж красива, — визнав Кирило. — Але ж вона мовчить.
— Мене в ці справи не вплутуйте! — перелякано вигукнула Валя.
— Ось і відповідь на твоє питання, Віро. То що, виходиш?
Віра нервово усміхнулася, відчуваючи дивний азарт.
— Кириле, ти ж знаєш, Віка — моя найкраща подруга. І вона твоя дружина…
— Віро, я прошу тебе лише про одне: не кажи «ні» категорично. Ти можеш зараз не давати остаточної відповіді, я розумію — треба все зважити. Але не відмовляй одразу. Я обіцяю, що зроблю все, аби ти ніколи не пошкодувала.
— Але ти розумієш, Кириле, що Віка може просто не погодитися на розлучення? — вставила Віра.
— Оце новина! — розсміявся Кирило. — Чому б це вона була проти? Останні два роки нашого шлюбу я тільки й чую від неї: «Яка Вірочка чудова жінка, яка вона добра, відгуклива, майстриня на всі руки». Про Валю я чую те саме. І про всіх інших подруг. То хіба Віка не буде щаслива, якщо її коханий чоловік опиниться в таких надійних руках її найкращої подруги? Це ж логічно!
— Кириле, припини негайно! — Віка нарешті знайшла голос. — Ти граєшся з вогнем. Я розумію, що ти втомився, але всьому є межа. Кожен жарт має знати міру, а ти зараз переходиш усі кордони!
Кирило повільно повернувся до дружини. Його погляд став холодним і важким. Віці раптом стало по-справжньому не по собі.
— Я ж тебе по-людськи просив, Віко: залиш мене в спокої з твоїми подругами. Просив?
— Я просто хотіла їм допомогти… — почала виправдовуватися вона.
— За чий рахунок, дозволь спитати? — вигукнув Кирило. — Тобі подобається бути «святою» за рахунок мого вільного часу?
— Що такого в тому, що ти у вільний час поживеш не тільки для себе? Вони ж самотні жінки! Кому ще їм допомогти, як не моєму чоловікові? Я не можу бути щасливою, коли мої подруги страждають від зламаних кранів та замків!
— То й допомагала б сама! — відрізав Кирило. — Бери гайковий ключ і йди. Чому ти мене експлуатуєш? Хотіла бути доброю за мій рахунок?
— Чому за чужий? — не розуміла Віка. — Ми ж подружжя, ми одне ціле! Твої руки — це наші спільні руки!
— Ці «руки» легко замінюються викликом майстра з сервісу, — зауважив Кирило.
— Майстер візьме гроші й зробить абияк! — обурилася Віка. — А в тебе золоті руки, ти зробиш безкоштовно і на совість.
— Ти це серйозно зараз, Віко? — тихо запитав Кирило. — Тобі плювати, що я втомлююся? Що я хочу просто полежати на дивані?
— Від того, що ти вкрутиш лампочку чи полагодиш замок, ти не переломишся! Це для твоєї ж користі — щоб не деградував на дивані. Чоловік-нероба мені не потрібен.
— Нероба, кажеш? — прошепотів Кирило. — Ну, от і добре. Все вирішено.
Кирило знову повернувся до Віри.
— Віро, ти мене знаєш. Я вже пів твоєї квартири відремонтував, дачу твою до ладу привів, машину твою, яку допомагав купувати, теж я лагоджу. Люстру минулого тижня хто вішав? Будеш моєю дружиною? — Буду! — несподівано навіть для самої себе впевнено відповіла Віра.
— Вірко, ти що несеш? — перелякано прошепотіла Валя. — А можна я у тебе поживу якийсь час? — діловито запитав Кирило у Віри.
— Поки ми з Вікою цю квартиру не продамо.
— Звісно, можна, — кивнула Віра. — Ми тоді мою двокімнатну зможемо на трикімнатну з доплатою поміняти.
— Оце діло, — схвалив Кирило. — Так і зробимо. Добре, що ми з Вікою дітей не встигли завести, розлучення пройде швидко. Тільки в мене буде одна умова, Вірочко.
— Я слухаю тебе, Кириле, — Віра вже почала поводитися як господиня ситуації.
— Не змушуй мене допомагати твоїм подругам. Ніколи.
— Боже збав! — засміялася Віра. — Ми зараз вийдемо з цього дому, і я просто викреслю їхні номери зі свого життя. Мені чоловік дорожчий за цей «жіночий батальйон».
— Розумієш, Віро, — продовжував Кирило, ігноруючи істеричні вигуки Віки на задньому плані. — За два роки шлюбу я зрозумів головне: я можу любити дружину, але я не зобов’язаний любити весь її список контактів. Якщо тебе це влаштовує — йдемо. — Кириле, я все розумію. Не виправдовуйся. Вважай, що подруг у мене більше немає.
— Вірко, що ти верзеш? — закричала Віка. — Ми ж зі школи разом! Ми ж клялися у вічній вірності одна одній!
— Ходімо, Кириле, — спокійно сказала Віра. — Нам тут більше нічого робити. Зараз почнуться дитячі спогади, соплі, сльози… Це надовго.
— Віро, невже ти ось так просто візьмеш і підеш? — запитала Валя, яка досі не могла повірити в реальність того, що відбувається.
— Так, спокійно, — відповіла Віра. — А що таке?
— А як же я? — запитала Віка, в якої на очах виступили сльози.
— А що ти? Ти тепер жінка вільна, шукай собі нового «майстра». А в мене тепер є Кирило. Сама ж казала — він чудовий. От я і скористалася твоєю порадою.
Кирило швидко зібрав найнеобхідніші речі у валізу. Він відчував неймовірну легкість, якої не знав уже два роки. Разом із Вірою вони вийшли з квартири, залишивши Віку та Валю в німому заціпенінні.
— Я теж, мабуть, піду, — тихо сказала Валя через кілька хвилин. Віка мовчки зачинила за нею двері, пройшла до спальні, впала на ліжко й розридалася. Її світ, побудований на експлуатації чоловіка та «жіночій солідарності», розлетівся на друзки за лічені хвилини.
Віка прокинулася від різкого звуку будильника. Сонце пробивалося крізь штори. Вона повернула голову і побачила Кирила, який спокійно спав поруч. Серце калатало. Це був лише сон? Лише жахлива фантазія її підсвідомості?
Вона полегшено зітхнула і пішла на кухню. Але вдень їй зателефонувала Віра.
— Вікусь, привіт! Слухай, у мене замок у дверях знову заїдає. Кирило ж сьогодні зможе заскочити ввечері? Я якраз забіжу до вас на каву, обговоримо все…
Віка згадала нахабний вираз обличчя Віри зі свого сну. Згадала, як легко та погодилася «викреслити подруг» заради чоловіка.
— Знаєш що, Віро, — холодним тоном відповіла Віка. — Йди-но ти зі своїм замком… подалі. І Валентині передай те саме. —
Ти чого? — обурилася Віра. — Що сталося?
— Нічого. Просто ми з чоловіком їдемо в далекі краї.
— Надовго? — здивувалася подруга.
— Назавжди. — А якщо розлучитеся? — уїдливо запитала Віра
. — Якщо розлучимося — тоді й побачимо. А поки що мене для вас більше немає. Забудь мій номер.
Віка поклала слухавку і відчула дивне задоволення. Вона зрозуміла: щоб зберегти сім’ю, іноді треба виставити за двері не чоловіка, а тих, хто звикли жити за його рахунок.
