– Як заміж вийду за першого ліпшого і поїду далеко-далеко. Туди, куди автобуси не ходять і поїздом неможливо доїхати. Туди, де навіть вовки із ведмедями не живуть – грозила шістнадцятирічна Віра батькам.
– Чи в пустелю? – посміювався старший брат.
– А може і в пустелю, – задерши голову відповіла Віра, – головне подалі від тих, хто мене розуміти не хоче і на мою думку не зважає. Ще згадуватимете і плакатимете через те, що шубку мені не купили.
– Відчуваю, ти там і дня не протягнеш. Втечеш, підібгавши хвіст, потім до батьків назад проситися будеш. – веселився Ігор.
– Тобі взагалі яке діло? – образилася Віра. – Я не з тобою розмовляю.
Мама сиділа стуливши губи, мовчала. Шукала очима підтримки у чоловіка. Батько ж читав книгу, і здавалося б, на слова дочки не звертав жодної уваги. Зустрівшись поглядом із дружиною, знизав плечима. Мовляв, що з юної дівчини взяти. Вік такий. Вище голови стрибнути хоче, нездійсненні бажання диктує, займається провокаціями. Ще не знає ціни грошам. Не варто навіть зважати.
Але Віра не вгамувалася. Продовжувала бовкати дурниці на втіху старшому братові. Вимагала Віра до себе поваги.
Випрошувала шубу та нові чобітки. Знала, що ні мама, ні тато нічого подібного купити не можуть. Якщо й з’являлися зайві гроші, то йшли на впорядкування будинку та подвірʼя. Голодувати вони не голодували, але й шикувати не виходило. Обноски не доношували, але й бутіками не бігали. А з настанням зими то взагалі у фінансовому плані у їхній родині настала криза. Вірі таке життя не подобалося. Їй хотілося, щоб у неї завжди все було найкраще. Тут із настанням зими побачила однокласницю в новій гарній шубці і теж захотіла собі таку.
Вірі здавалося, що з шубкою до її життя прийде щастя. Від хлопців відбою не буде, дівчата від заздрощів впадуть, і найголовніше вона сама почуватиметься королевою. Батько її навіть слухати не хотів. Мама ж сказала, що зараз вони дозволити собі таку покупку не можуть, часи не прості. Може пізніше наступної зими… Віра не раз чула порожні обіцянки. Не прості часи, як їй здавалося, у їхній сім’ї тривали від її народження. Не вигадала Віра нічого кращого, ніж весіллям налякати. Мовляв, буде в неї чоловік, купить їй усе, що вона забажає. Якщо брата і розсмішили порожні отакі розмови, та мама засмутилася і навіть злякалася. Гадала звідки в дівчини такі думки в шістнадцять років.
– Щоб заміж виходити, треба щось та вміти. – реготав Ігор.
– Якщо чоловік любить, то нічого вміти не треба. Заміж виходять не для того, щоб чоловіка обслуговувати, – Віра скривила обличчя. – Бути дружиною не означає бути куховаркою, пралкою та обслугою. Мені мій чоловік кожну зиму шуби даруватиме і на руках носитиме.
– Вміти треба кохання дарувати, тепло, підтримку. Ти ж тільки приймати вмієш, а віддавати нуль. – сказав Ігор. – Тебе, Віро, з такими думками ніхто ніколи заміж не візьме.
Віра зовсім не зрозуміла, що мав на увазі брат. Але останнє речення її зачепило.
– Ніхто мене зрозуміти не хоче! – вигукнула вона.
– Та що тобі світ клином на цій шубі зійшлося? Думаєш щось може змінитися?
– Так зміниться! Від шуби залежить все моє життя. Тобі не зрозуміти! Та й що ти лізеш? Ти точно мені ніколи такого подарунка не зробиш. Зарплата не дозволить, як і жаба. – Віра підвелася з-за столу і пішла.
– Ну навіщо ти так із сестрою? – одразу ж посварила Ігора мама. – Будь-якій дівчинці неприємно буде почути, що заміж ніхто не візьме. І так себе накручує через дрібниці часом, а тут ще й ти…
– Я ще й винен залишився! – обурився Ігор.
– Він має рацію, – заступився за сина батько. – Самі винні, що Віра така… Розпестили.
– Ніхто мене не розпестив, – почувши розмову, вигукнула Віра. – Я любові не знаю. І матеріальних благ не бачила. Один раз за все життя шубку попросила, і то дзуськи. А від неї залежить моє життя!
– Ану цить! Посоромилася б. Мама твоя котрий рік куртку доношує! – суворо промовив батько. – Кожну копійку вам намагається віддати, про себе не думає. У перукарні сто років не була. Отже, якщо гроші в мене з’являться, то в першу чергу дружину гідно одягну, а твоїм замашкам пані потуратиму! Твоя справа підручники гортати та знання здобувати, а не батькам капризи диктувати! Є що носити? Їсти є що? Є де спати? Отож! Тож знай своє місце! Бач, яка… І в кого така вдалася!
Віра, ковтаючи сльози, знову увійшла до кімнати і тремтячим голосом сказала батькові:
– У тому, що мама який рік куртку одну й ту саму носить тільки твоя вина. Погано дбаєш про сім’ю.
Батько почервонів і закрив книгу. Мама стрепенулась. Злякалася. Давно вже не бачила свого чоловіка таким. Віра знову пішла до своєї кімнати. Сіла на ліжко і затулила вуха руками, ллючи на коліна гіркі сльози. Знала, що батько зайве каже. Знала, що зачепила його. І вважала себе у цій ситуації правою. Хіба вона багато хотіла, попросила ж у батьків лише шубку? Хіба не правду про маму сказала?
Батьки не розуміли, що від шуби її доля залежить. Що Сашко Лукач, у якого вона закохана з першого класу у її бік навіть не дивиться. А ось з Людки, якій батьки купили злощасну шубу, очей тепер не зводить! Компліментами обдаровує. Люда й раніше краще вдягалася, а тепер то взагалі… Ніс задерла, хизується, що їй Сашко кліпає. Віра тепер їй не суперниця. І доки у неї не з’явиться шуба, Сашко в її бік навіть не подивиться. За увагу першого красеня, спортсмена, відмінника боролися усі дівчатка не лише з класу, а й із паралельного.
Довго ще нарікала Віра про свою нещасну долю. Вирішила на зло батькам не їсти, і не розмовляти! Дала собі слово, що протримається, поки їй шубу та чоботи не куплять. А там, можливо, простить їх за нерозуміння.
Батько протест доньки сприйняв у своїй манері.
– Жаль не навчена у дитинстві! – сказав він. – Думав розмовами людину виховаю, а вийшло он що.
Мати на батька покосилася. Мовляв, не можна так на рідну дочку. У всіх бували заскоки, але щоб такими словами, та на рідну дитину… Але слова словами, а мата теж не поспішала доньку відвести в магазин. Ігор же взагалі вважав розмову закритою, став часто пропадати на роботі і вдома з’являвся тільки, щоб поспати кілька годин.
Вірі старший брат здавався дядьком, у якого життя не склалося. У свої двадцять шість років він ще жив із батьками і одружуватися не думав. Зате будь-якої розмови втручався і поради роздавав. Повчав сестру, ніби прсміятися хотів. Ніби найбільше йому треба було…
Мрії про шубу в’їлися в голову Віри так сильно, що більше ні про що інше вона думати не могла. Словами про заміжжя вона хотіла налякати батьків. Знала, що найбільше мама та тато бояться, що доньку в подолку принесе, на своєму житті великий хрест поставить. Не знали вони, що окрім як про Сашу Лукача ні про кого більше думати не могла. І нікого поряд із собою не бачила. Шістнадцятирічна Віра вважала свої почуття до нього справжнім коханням. Заради уваги однокласника, як їй здавалося, вона готова на все.
В один із морозних вечорів, Віра знову за столом відмовлялася від їжі, чим дуже злила батька. Мама, яка зазвичай нарікала і вмовляла поїсти хоч щось, раз у раз поглядала на годинник.
– Ігора довго немає. Зовсім зі своєю роботою збожеволів.
– Прийде, куди дінеться. – відповідав батько. – Ти, якщо їсти не збираєшся, то очі не мозоль, – сказано вже було Вірі.
Віра насупилася. Вона чекала на вмовляння. Чекала, що мама «зламається». У якийсь момент їй навіть на гадку спало вдати, що знепритомніла. Хотіла батьків налякати. Ні, їсти вона, звісно, їла. Лише тоді, коли ніхто не бачив. Батьки про це не знали.
Віра зібралася встати з-за столу і впасти. Потім глянувши на дерев’яну підлогу, подумала, що буде неприємно… А якщо ще й синці з’являться, то взагалі біда. Вирішила сидячи вдати. Голову відкинути. Але не встигла здійснити задумане. Додому повернувся Ігор. Брат був надто блідий. Виглядав відверто погано. Він уже який тиждень нездужав, не міг дихати носом. Але відпочивати не хотів. На огляд йти відмовлявся. Відкладав. Ігор прийшов додому не з порожніми руками, подарунки приніс. Віра, побачивши шубку, заверещала від щастя. Але її радість тривала недовго. Ігор знепритомнів.
Ігора забрали до лікарні. Мама місця собі не знаходила, ходила по кімнаті, переставляючи речі з місця на місце. Батько сидів біліший за сніг. Віра знову плакала, раз у раз дивлячись на шубку, що приніс брат. Вперше за довгий час з’явилася думка, а чи так сильно потрібна їй ця шубка?
Вранці Віра приміряла шубу. Довго крутилася перед дзеркалом, але радості чомусь не відчувала. Навпаки, чомусь було соромно, а ще вона відчувала вину. День, коли прийде до школи в гарній шубці, Віра уявляла собі тисячу разів.
Здавалося, що її життя зміниться. Що Сашко, мрія всіх дівчат, стане за нею впадати. Що всі дивитимуться на неї з повагою. Що вважатимуться, як з дорослою. Довго ще розглядала Віра себе у дзеркалі і вирішила піти до школи у звичайному пуховику.
Усі думки були про брата. І після уроків, коли дівчата покликали її гуляти, відмовилася. Збиралася провідати Ігора у лікарні.
Старший брат, побачивши рідних, посміхнувся. Та й взагалі незважаючи на свій хворобливий вигляд, поводився як завжди. Мама плакала, наче ховала сина і прийшла на поминки.
– Більше ніяких підробітків, – невгавала вона. – Будеш вдома сидіти. Відпочивати. Під моїм контролем. Жодної важкої роботи більше.
Батько розмовляв із лікарем. Він намагався не показувати своїх внутрішніх переживань. Однак обличчя, що змарніло за ніч, і перелякані очі говорили самі за себе. Вперше Віра бачила своїх батьків такими, вперше бачила брата таким.
Вперше уявила, що станеться з нею, якщо не буде рідних. Її слова про заміжжя, сльози здалися їй такими немудрими що вмить стало соромно. Наче не вона це говорила, а нерозумна дитина всередині неї. Яка шубка, коли брат так виглядає.. Не потрібен їй ніякий Сашко. Він взагалі нуль, якщо дивиться на матеріальне і судить по красі. Віра зрозуміла, що їй потрібна сім’я.
– Житимеш? – Тремтячими губами спитала вона брата.
– Ще сто років точно над тобою жартуватиму, – сміявся Ігор.
– Мало, – ніяково відповіла Віра. – Давай двісті чи триста. І жартуй скільки завгодно, я більше ніколи фиркати не буду. І шуба ніяка не потрібна. Я це вчора ще зрозуміла.
– Шубка з еко хутра, на натуральну не вистачило. Але ти носи її обов’язково.
– Даремно. Дуже даремно, – закивала Віра.
– Тебе не зрозумієш, Віро. То потрібна шубка, то не потрібна.
Вірі ж було не до сміху. Незважаючи на те, що лікарі заспокоїли, запевнили, що все буде добре,
Віра все одно була впевнена, що мало не втратила брата того дня. На світ почала дивитись трохи інакше. Провідувала Ігора щодня, приносила домашню їжу, яку готувала сама під пильним оком мами. Їй хотілося дбати про рідну людину.
Також Віра знайшла сили вибачитися і перед батьками. Її дуже здивувало й те, що батько вибачився у відповідь за часом грубі слова. Сім’я наче згуртувалася перед великою бідою. Знаходячи у підтримці втіху. І найголовніше Віру ніхто не звинувачував у тому, що сталося. Ніхто не наважився їй дорікнути. Не давали почуватися винною, щоб зайвий раз не терзала себе. Бачили, як дівчинка намагається все виправити, як намагається, піклується.
Шубку, куплену братом, Віра ще довго, не наважувалася одягти. Ігор, коли видужав, таки вмовив сестру прийняти подарунок.
Віра йшла до школи і відчувала дивні емоції. У шубці було тепло та зручно. У думках не було, що вона краща за інших. У думках було, що вона перебуває в обіймах брата, в обіймах сім’ї. Нині про більше вона й не мріяла.
