За вікном накрапав дощ. Віра Миколаївна тривожно вдивлялася в нічну темінь. Чекала, що ось-ось її розітне світло фар, з’явиться машина старшого сина і вона почує давно очікувану звістку. Душа завмирала маленьким клубочком. Чекала сина і одночасно але й лячно було почути не те, на що сподівалася.
А дощ все йшов. Ще й світло вимкнули. Сумно колихався тоненький вогник свічки, кидаючи на стіни тіні від її самотньої фігури. І треба ж було такому статися? Ще позавчора Олег, її молодший син, був веселий і здоровий. А вчора «швидка» помчала його в районку.
Віра Миколаївна зітхнула. З ним, найменшим, було у неї більше всіх турбот. Старші вивчилися, давно вже завели свої сім’ї. А Олег ніяк не міг знайти місця в житті. Може, все почалося з того часу, як пішов на службу? Оленка, сусідська дівчина, обіцяла його чекати, і Віра Миколаївна вже подумки називала її невісткою. Але не сталося. Олег ще й року не прослужив, як дівчина вийшла заміж. Від сина йшли коротенькі сухі листи, ніби вона, мама, була в чомусь винна. Після служби Олег додому не повернувся. Надіслав Вірі Миколаївні тільки вітальну листівку з днем народження і повідомлення, що їде гостювати до друга в столицю. А, якщо знайде роботу, то там і залишиться.
Віра Миколаївна образилася. Як же це так? Що навіть додому не заїхав?
Син писав рідко, і в одному з листів, ніби між іншим, повідомив, що збирається одружитися. Вона знову не розуміла його: як так, без батьківського благословення? Олег приїхав зовсім не тоді, коли на нього чекали. Приїхав провести тата в останню путь. Ніхто не чекав такого. «Вік…» – розвели безсило руками спеціалісти.
«Тільки б з Олегом було все добре», – хапається за ниточку надії думка. А тоді, в цей чорний день, намагалася совістити сина. Чому так довго не їхав, чому і зараз – один, без невістки, якої вона в очі не бачила, а батько вже й не побачить.
– Їй не можна їхати в таку далечінь, мама. Таня чекає дитину. Ось з’явиться малюк, тоді і приїдемо..
Уже й не сердилась.
– Хороша вона, твоя Таня? Добра? – розпитувала сина, який навіть фотографії дружини не привіз.
– Дуже хороша. І добра. Тобі Таня сподобається, мамо…
Але через п’ять місяців Олег знову приїхав один. Чорний якийсь, на себе не схожий. Віра Миколаївна кинулася до сина: що сталося? Де Таня, де малюк?
– Немає більше Тані, мама.
Вже пізніше дізналася, що Таня, її невістка, була сиротою. Виховувала сама двох дівчаток-близнят. Працювала вчителькою молодших класів. У школі, де бригада перекривала дах, її і зустрів Олег. Чому не написав матері про це раніше? Не розповів, коли приїжджав провести батька? Не хотів її в черговий раз турбувати?
Залишив все Олег: маленького Іванка під наглядом спеціалістів, попросив сусідку доглянути за дівчатками, а сам приїхав додому. Віра Миколаївна заспокоювала сина. Нічого, ось зберуться вони і поїдуть, заберуть Івана. Вона сама ще виростить онука. Але слова мало допомагали. Олег ходив сумний, замислений. Ніби хотів ще щось сказати, а не наважувався. Якось почав збирати речі.
– Ти куди, син?
– Поїду до столиці, мамо. Іванка вже повинні виписувати.
Неприродна блідість заливала його обличчя. Прямо на очах у Віри Миколаївни осідав на землю. Вона покликала сусідів. Хтось викликав «швидку».
Її відправили додому. З Олегом залишився старший брат. Обіцяв сьогодні приїхати. Де ж він так довго? На дворі вже давно ніч, а Віктора все немає. Тільки тіні на стіні складають їй компанію. Ні, здається, крізь дощ чутно, як гуде машина. Вибігла на вулицю, назустріч слабкому світлі, прорізуються темряву. Це дійсно був Віктор.
– Не хвилюйтеся, мама. З Олегом все буде добре. Місяць-два і повернеться додому.
На наступний день відвідала сина. Начебто вже легше Олегу, а в очах все одно тривога.
– Малий сам. І дівчатка у сусідки.
Як же вона раніше не зрозуміла сина? Того, чого він так довго не наважувався сказати? Не тільки про онука, а й Тетяниних дочок.
– Я поїду туди, заберу їх усіх.
Потеплішали сині-сині очі Олегу.
– А впораємося, мама?
– Упораємося, не переживай, синку, – сказала і відчула, як на душі стало легко-легко.
Вона їхала і переймалися. Що скаже близнятам, як зустрінуть її дівчатка? А вийшло все дуже просто.
– Ви Віра Миколаївна? – перепитала жінка, на яку Олег залишив дівчаток. – Заходьте, вони знають про вас. Олег розповідав, що у них є бабуся.
Дві пари синіх-синіх очей, майже таких, як у її сина, дивилися злякано й недовірливо.
– Збирайтеся, поїдемо до тата, – тільки й вимовила.
Теплі дитячі руки обняли її за шию.
– Тепер все буде добре. Не плачте, мої маленькі, – витирала сльози, що котилися по дитячими щочками – і плакала сама.
У невеликому селі живуть вони всі: бабуся Віра Миколаївна, тато Олег, дочки Маруся і Міла, і син Іванко. Він ще зовсім малий. А ось дівчатка – надійні бабусині помічниці. І братика доглядають, корову пасуть, в будинку прибирають.
Я побувала в цій незвичайній, засіяної тихою, такий зримою любов’ю, сім’ї цього літа. Пахла дитинством свіжоскошена трава. Віра Миколаївна пересипала цукром на зиму малину. Дівчата повернулися з лісу – ходили по суницю.
– Бабусю, – бігли наввипередки, – це тобі!
Над букетами суниці – усміхнені личка. В очах просинь літнього неба – тепла, щира. Віра Миколаївна пригорнула до себе маленького Іванка. Десь за лісом уже накрапав дощ. А прямо над їхнім будинком висіла веселка. Кольори в ній були світлі, веселі.
Зіна Кушнірук.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
