Він відмовився від підвищення, на яке чекав роками. Дружина зрозуміла його рішення значно пізніше
– Тарасе, скажи, що ти цього не зробив.
Марія стояла посеред кухні, тримаючи в руках аркуш паперу. Вона прочитала його двічі, хоча все зрозуміла з першого разу.
Копія наказу про звільнення. Прізвище чоловіка. Дата. Підпис директора.
– Зробив, Марічко, – тихо відповів Тарас. – Сьогодні підписали. Ще два тижні передаватиму справи, а потім буду вдома.
– Як це – вдома?
– З тобою і Сонею.
Марія повільно опустилася на стілець.
Ще минулого тижня чоловік розповідав, що його кандидатуру остаточно погодили на посаду начальника відділу.
Підвищення обіцяли суттєве. Він працював у конструкторському бюро майже дев’ять років, знав кожен проєкт, кожного працівника й давно заслужив цю посаду.
А тепер сидів навпроти неї так спокійно, ніби повідомив, що купив нову лампочку.
– Ти хоч розумієш, що наробив? – запитала Марія. – Ми орендуємо квартиру. У нас маленька дитина. До моїх випускних іспитів три місяці. За що ми житимемо?
– Я все порахував.
– Що ти порахував?
– Наші витрати. Заощадження. Скільки часу можемо прожити без моєї зарплати. І що робитимемо, якщо мій план не спрацює.
– Який ще план?
Тарас на хвилину замовк.
– Пам’ятаєш, ти сказала, що забереш документи з університету й повернешся до навчання наступного року?
– Я сказала, що візьму академічну відпустку.
– Так. А потім заплакала, коли думала, що я вже сплю.
Марія відвела очі.
– Не треба було підслуховувати.
– Я не підслуховував. Я лежав поруч.
Вона стиснула аркуш у руках.
– Тарасе, я не просила тебе звільнятися.
– Знаю.
– Тоді навіщо?
– Бо в нас є ще один варіант. І я хочу, щоб ми його спробували.
Він простягнув руку через стіл, але Марія не відразу подала свою.
Вона ще не знала, що через три роки той самий чоловік матиме невелику власну студію, постійних клієнтів і роботу, на яку йтиме із задоволенням.
Того вечора їй здавалося, що він щойно перекреслив усе їхнє майбутнє.
До народження Софійки їхнє життя було досить передбачуваним.
Тарас працював інженером, Марія навчалася в медичному університеті. Вони одружилися, коли вона закінчувала п’ятий курс, а він уже мав стабільну роботу й непогані перспективи.
Жили в орендованій двокімнатній квартирі. Одну кімнату використовували як спальню, іншу – як вітальню та робочий кабінет Марії.
На письмовому столі постійно лежали підручники, конспекти й роздруковані матеріали. Тарас жартував, що незабаром їм доведеться орендувати окрему квартиру для медичної літератури.
– А ти не смійся, – відповідала Марія. – Колись я стану лікаркою, і ти ще хвалитимешся перед друзями.
– Я вже хвалюся.
Вони збирали гроші на перший внесок за власне житло. Відмовлялися від дорогих покупок, але іноді дозволяли собі невеликі подорожі Україною.
Тарас любив планувати маршрути. Марія – несподівано змінювати їх дорогою.
Він завжди брав із собою паперову карту, хоча мав навігатор. Вона сміялася з цієї звички й казала, що її чоловік народився років на тридцять пізніше, ніж мав би.
Коли Марія дізналася про вагітність, обоє зраділи.
Вони давно говорили про дітей, хоча сподівалися, що спочатку вона закінчить університет.
– Нічого, – сказав тоді Тарас. – У нас просто плани трохи помінялися місцями.
Вагітність потребувала уважного медичного нагляду. Марія кілька разів проходила додаткові обстеження, певний час мусила обмежувати навантаження, але продовжувала навчання за погодженим із викладачами графіком.
Софійка народилася наприкінці літа, на кілька тижнів раніше очікуваного терміну.
Перші дні дівчинка перебувала під пильним наглядом медиків. Згодом маму з донькою виписали додому, призначивши контрольні огляди.
Тарас зустрічав їх із величезним букетом білих хризантем.
– Це тобі, – сказав дружині.
– А Софійці?
Він дістав із кишені маленького плюшевого зайця.
– А це начальниці.
Марія засміялася.
Вона тоді ще не знала, наскільки точно чоловік визначив майбутній розподіл влади в їхній родині.
Перші тижні вдома минули в постійному пристосуванні до нового життя.
Софійка часто прокидалася, довго засинала, потребувала багато уваги. Педіатр стежив за її розвитком, батьки виконували рекомендації, але спокійні ночі траплялися нечасто.
Тарас навчився готувати суміш за інструкцією, стерилізувати пляшечки, міняти підгузки із заплющеними очима й розрізняти кілька видів дитячого плачу.
Принаймні він сам так вважав.
– Оце вона голодна, – упевнено повідомляв дружині.
– Вона щойно поїла.
– Тоді їй нудно.
– Тарасе, їй два місяці.
– А що, у два місяці не може бути нудно?
Марія сміялася, але дедалі частіше ловила себе на думці, що без чоловіка їй було б значно важче.
Восени вона повернулася до занять. Частину пропущеного доводилося надолужувати, домовляючись із викладачами про відпрацювання.
Тарас використав накопичену відпустку. Згодом допомагала його мама, але щодня приїжджати вона не могла: жила на іншому кінці міста й мала проблеми з колінами.
Маріїні батьки мешкали за двісті кілометрів. Обоє працювали, тому приїжджали лише на вихідні або під час відпусток.
Коли Тарас повернувся до звичного робочого графіка, стало зовсім складно.
Він виходив із дому о восьмій ранку, а повертався після шостої. Марія намагалася поєднувати догляд за донькою з навчанням, але деякі заняття та відпрацювання вимагали її особистої присутності.
Вони домовлялися з родичами, мінялися графіками, іноді просили допомоги в знайомої сусідки.
Та кожне таке рішення було тимчасовим.
Наприкінці осені Марія вперше заговорила про академічну відпустку.
– Може, це найрозумніше, – сказала вона. – Я закінчу навчання наступного року. Нічого страшного.
Тарас не заперечував.
Лише запитав:
– А ти сама цього хочеш?
Марія довго мовчала.
– Я хочу виспатися, – нарешті відповіла вона. – А ще хочу, щоб Софійка була здорова. І щоб мені не доводилося щоранку думати, хто сьогодні з нею залишиться.
– А університет?
– Я вже не знаю.
Того вечора вона вперше за довгий час заплакала.
Не голосно, не демонстративно. Просто сиділа на краю ліжка, дивилася на розгорнутий підручник і витирала сльози рукавом домашньої кофти.
Тарас нічого не говорив.
Він розумів, що фраза “усе буде добре” зараз навряд чи допоможе.
У конструкторському бюро саме готували кадрові зміни.
Начальник відділу виходив на пенсію, і директор запропонував його місце Тарасові.
Для більшості колег це було очікувано.
Тарас добре знав роботу, умів організувати людей, не боявся відповідальності. Його поважали навіть ті, з ким він часто сперечався.
– Нарешті дочекався, – сказав приятель Денис, коли почув новину. – Тепер хоч зарплату нормальну матимеш.
Тарас усміхнувся.
Але радості, на яку розраховував, не відчув.
Він уявив новий кабінет, наради, звіти, додаткові години роботи.
Потім згадав Марію, яка напередодні заснула над конспектами, і Софійку, що прокидалася щоночі по кілька разів.
Увечері Тарас дістав блокнот і почав рахувати.
Оренда. Комунальні послуги. Продукти. Витрати на дитину. Транспорт. Навчальні матеріали.
Вони мали заощадження, яких за ощадливого життя вистачило б приблизно на п’ять місяців. Частину коштів Тарас вирішив залишити недоторканою на непередбачені витрати.
Він розглянув кілька варіантів.
Можна було знайти няню. Але її послуги на повний день забирали б значну частину підвищеної зарплати, а Марії все одно довелося б пристосовувати навчальний графік.
Можна було попросити батьків про тривалу допомогу. Проте жоден із них не мав такої можливості.
Можна було Марії взяти академвідпустку.
Саме цей варіант здавався найпростішим.
Але Тарас добре знав дружину.
Вона мріяла про медицину ще зі школи. Готувалася до вступу, переживала через іспити, ночами вчила анатомію, потім фармакологію, їздила на практику й раділа кожній нагоді попрацювати з досвідченими лікарями.
І тепер, коли до диплома залишалося зовсім небагато, мусила відкласти все на невизначений час.
Тарас відкрив у телефоні номер давнього знайомого.
– Сергію, привіт. Це Тарас. Пам’ятаєш, ми колись разом у перукарні працювали?
Про те, що Тарас у студентські роки підробляв у перукарні, Марія знала.
Але ніколи не сприймала це серйозно.
Їй здавалося, що чоловік просто допомагав знайомим і час від часу стриг друзів.
Насправді все було трохи інакше.
Під час навчання в технічному університеті Тарас шукав підробіток. Мамина знайома тримала невелику перукарню й запропонувала йому допомагати у вихідні.
Спочатку він прибирав, готував робочі місця, зустрічав клієнтів.
Потім почав спостерігати за роботою майстрів.
Йому подобалося, як із кількох простих рухів ножицями народжувалася зовсім інша форма. Як можна було змінити пропорції зачіски, підкреслити риси обличчя, зробити волосся слухнянішим.
Власниця помітила його зацікавлення й дозволила навчатися під наглядом досвідченої майстрині.
Тарас пройшов короткий курс, а згодом кілька років підстригав знайомих у вільний час.
На студентському фестивалі навіть переміг у невеликому конкурсі перукарської майстерності.
Та після закінчення університету влаштувався інженером.
Робота була стабільною, перспективною. Перукарство залишилося захопленням.
Тепер, через багато років, він вирішив повернутися до нього.
Сергій, якому Тарас зателефонував, уже мав власну студію.
– Ти серйозно хочеш повернутися? – здивувався той.
– Хочу спробувати.
– Тоді май на увазі: за ці роки багато чого змінилося. Треба вчитися заново.
– Я розумію.
– Приходь у суботу. Поговоримо.
Після зустрічі Тарас записався на курс підвищення кваліфікації, розрахований на кілька місяців. Заняття проводили ввечері та у вихідні.
Він також домовився із Сергієм про практику після завершення основного навчального блоку.
І лише тоді остаточно вирішив звільнитися.
Наступного ранку після розмови про звільнення Марія прокинулася раніше за чоловіка.
Софійка ще спала.
На кухні лежав блокнот із розрахунками.
Марія відкрила його.
Тарас розписав витрати на кілька місяців, вартість навчання, можливі додаткові заробітки й навіть суму, яку вони зможуть відкладати, якщо його нова справа почне приносити дохід.
Окремо було написано:
“Якщо за шість місяців немає стабільного заробітку – шукати постійну роботу”.
Марія довго дивилася на цей рядок.
Увечері вона запитала:
– Ти справді готовий повернутися в бюро, якщо нічого не вийде?
– Якщо буде потрібно, так. Або знайду іншу інженерну роботу.
– І ти не образишся?
– На кого?
– На мене. Що я не змогла…
– Марічко, – перебив він. – Ти нічого мені не винна. Ми обоє відповідаємо за нашу сім’ю. Зараз я можу побути вдома, поки ти закінчиш університет. А потім побачимо.
Вона обійняла його.
– Мені страшно.
– Мені теж.
– А ти так спокійно про це говориш.
– Бо якщо ми обоє почнемо панікувати, Соня вирішить, що в цій квартирі тільки вона одна доросла.
Марія засміялася.
І вперше за кілька тижнів відчула, що їй стало трохи легше.
Після звільнення Тарас швидко зрозумів, що догляд за немовлям – це робота, для якої не існує ні обідньої перерви, ні чіткого завершення робочого дня.
Першого ж понеділка він запланував приготувати обід, випрати речі, прибрати квартиру й прочитати два розділи навчального посібника.
До вечора встиг лише зварити суп.
І той довелося підігрівати тричі.
– Ну як день? – запитала Марія, повернувшись із занять.
– Насичений.
– Що робили?
– Ми із Софією Тарасівною обговорювали питання денного сну.
– І як?
– Переговори провалилися.
Донька сиділа в нього на руках і задоволено жувала край своєї іграшки.
Марія поцілувала обох.
Поступово вони виробили новий розпорядок.
У будні Тарас доглядав за Софійкою, поки Марія навчалася. Увечері вона брала доньку на себе, а він двічі на тиждень їздив на курси.
Суботні заняття допомагала перекривати Тарасова мама, яка приїжджала на кілька годин. Коли вона не могла, подружжя заздалегідь домовлялося з іншими родичами або Тарас пропускав заняття й відпрацьовував його пізніше.
Життя не стало легким.
Але в ньому з’явився порядок.
Марія більше не пропускала обов’язкових занять через те, що не було з ким залишити доньку.
Тарас вчився нової професії.
А Софійка поступово підростала, починала сидіти, повзати й досліджувати квартиру.
Одного четверга Марія повернулася додому незвично рано.
Тарас сидів за столом і переглядав фотографії жіночих стрижок.
– Ти що, знову вчишся? – запитала вона.
– Дивлюся, як майстри працюють із різною структурою волосся.
Марія зняла гумку й розпустила волосся.
Воно відросло майже до лопаток, кінчики були нерівними, а часу на догляд постійно бракувало.
Тарас уважно подивився на дружину.
– Марічко, а хочеш, я тебе підстрижу?
– Ні.
– Ти навіть не знаєш, що я запропоную.
– Саме тому й ні.
Він засміявся.
– Добре. Тоді хоча б подивися на фотографії.
Він показав їй кілька варіантів.
Марія довго розглядала один із них.
– А мені таке підійде?
– Думаю, так. Тільки я зробив би трохи м’якшу лінію біля обличчя.
– А якщо не вийде?
– Тоді ти матимеш повне право розповідати всім, що чоловік зіпсував тобі зачіску.
Вона засміялася.
Зрештою погодилася.
Тарас підготував інструменти, посадив дружину перед великим дзеркалом і почав працювати.
Він не поспішав. Перевіряв довжину пасом, кілька разів зупинявся, щоб оцінити форму.
Марія спочатку нервувала.
Потім заспокоїлася.
За сорок хвилин Тарас відклав ножиці.
– Ну що, дивися.
Марія підвелася.
У дзеркалі була вона сама, але ніби трохи відпочила, помолодшала й нарешті згадала, що колись любила експериментувати із зовнішністю.
Стрижка відкривала шию, підкреслювала вилиці й не потребувала складного укладання.
– Тарасе…
– Що?
– Ти справді вмієш.
Він усміхнувся.
– Я ж казав.
– А я не вірила.
– Це теж пам’ятаю.
У цей момент прокинулася Софійка.
Тарас приніс доньку з дитячої кімнати.
– Дивись, хто в нас тепер красуня!
Мала уважно роздивилася маму, а потім потягнулася до її волосся.
– Бачиш, – сказав Тарас, – експертна комісія схвалює.
Наступного дня в університетській клініці Марію зупинила Галина Петрівна, старша медсестра.
– Маріє, ти де так гарно підстриглася?
– Удома.
– Це як?
– Чоловік підстриг.
Галина Петрівна здивовано підняла брови.
– А він у тебе перукар?
– Навчається. Раніше теж цим займався.
– То дай мені його номер. Я давно хочу змінити зачіску, але ніяк не знайду майстра.
Марія вагалася.
– Він поки що не приймає клієнтів самостійно. Можу запитати, чи погодиться зробити навчальну стрижку.
Увечері вона переказала розмову чоловікові.
Тарас усміхнувся.
– Скажи, нехай зачекає кілька тижнів. Я хочу спочатку закінчити цей блок навчання й попрактикуватися в Сергія.
Галина Петрівна погодилася.
А коли Тарас завершив навчання й почав працювати під наглядом досвідченого майстра, вона стала однією з перших його клієнток.
Після стрижки довго дивилася в дзеркало.
– Слухай, а мені подобається!
– Я радий.
– Тільки скажи чесно: ти раніше справді інженером працював?
– Дев’ять років.
– І навіщо ж стільки часу витратив?
Тарас засміявся.
– Мабуть, треба було спочатку зрозуміти, чого я хочу.
Через тиждень Галина Петрівна привела сестру.
Потім прийшла її сусідка.
Так поступово з’явилися перші постійні клієнти.
Марія закінчила університет навесні.
Випускні іспити склала успішно, хоча напередодні останнього майже не спала: Софійка саме переживала період, коли їй дуже хотілося ходити, але самостійно це ще не завжди виходило.
Тарас купив невеликий торт.
Увечері вони святкували втрьох.
– За дипломовану дружину! – урочисто сказав він.
– І за чоловіка, який не дав їй здатися, – відповіла Марія.
– Я лише сидів із дитиною.
– Тарасе, не починай.
Він усміхнувся.
– Добре. Тоді за нас обох.
Попереду на Марію чекала інтернатура.
Тарас тим часом уже завершив основну підготовку й працював у студії Сергія кілька днів на тиждень. Удома з донькою в ці години залишалася Марія або хтось із родичів.
Заробляв він поки що небагато.
Частину грошей витрачав на інструменти, навчальні семінари й професійні матеріали.
Але клієнтів поступово більшало.
Сергій навіть запропонував йому постійне місце в студії.
– У тебе хороша рука, – сказав він. – І ти вмієш слухати людей. Це не менш важливо, ніж техніка.
Тарас погодився.
Тепер вони з Марією знову складали графіки.
Тільки цього разу вже мали більше можливостей.
Найскладнішим виявилося питання догляду за Софійкою.
Марія почала інтернатуру, а Тарас працював у студії. Донька ще була замала для того режиму дитячого садка, який вони планували на майбутнє.
Допомога родичів залишалася нерегулярною.
Одного вечора Тарасові зателефонував Денис.
– Слухай, у мене до тебе справа.
– Якщо хочеш підстригтися, записуйся на наступний тиждень.
– Та ні, я серйозно. Моя мама недавно вийшла на пенсію. Сорок років із дітьми працювала, а тепер удома сумує. Я їй розповідав про вас. Вона питає, чи не потрібна вам допомога із Сонею.
– А вона сама хоче?
– Хоче. Каже, що їй бракує дитячого товариства.
Наступної суботи пані Олена прийшла знайомитися.
Невисока, рухлива жінка із сивим волоссям і добрими очима принесла Софійці книжку з великими малюнками.
Дівчинка спочатку соромилася.
Потім зацікавилася картинками.
За пів години вони вже разом складали пірамідку.
Марія й Тарас домовилися з пані Оленою про погодинну оплату та кілька днів допомоги на тиждень.
Спочатку вона залишалася із Софійкою лише на годину-дві, поки хтось із батьків був неподалік.
Поступово дівчинка звикла до неї.
А ще через кілька тижнів уже сама бігла зустрічати пані Олену, щойно чула дзвінок.
Тарас нарешті зміг працювати повноцінніше.
Марія спокійніше проходила інтернатуру.
І хоча витрати на догляд за донькою були відчутними, тепер вони мали зрозумілий графік і могли планувати роботу.
Одного дня до Тараса прийшла жінка років шістдесяти.
Її звали Валентина Степанівна.
Вона принесла фотографію з журналу й поклала перед майстром.
– Хочу приблизно так. Але щоб не треба було щоранку годину вкладати.
Тарас уважно розглянув фотографію, потім її волосся.
– Можемо зробити схожу форму. Тільки трохи змінимо довжину й об’єм, щоб вам було зручно.
– Робіть, як вважаєте за потрібне. Мені вас Галина Петрівна порадила.
Під час стрижки Валентина Степанівна розповідала про дітей, онуків, роботу в школі, з якої нещодавно пішла на пенсію.
Тарас слухав.
Іноді ставив запитання.
Коли закінчив, жінка довго роздивлялася себе в дзеркалі.
– Знаєте, я років двадцять такої зачіски не мала.
– Подобається?
– Дуже.
Вона поправила волосся біля скроні.
– Я ж колись завжди коротко стриглася. Потім усе часу не було. То робота, то онуки, то ще щось. А тепер дивлюся – і ніби знову себе впізнала.
Тарас усміхнувся.
Наступного тижня Валентина Степанівна привела подругу.
Потім ще одну.
Згодом у Тараса з’явився запис на кілька днів уперед.
Він почав замислюватися про власне приміщення.
Марія спочатку поставилася до цієї ідеї обережно.
– Ти ж тільки недавно почав стабільно заробляти.
– Знаю.
– А оренда? Обладнання? Податки?
– Я все порахую.
– Ти завжди все рахуєш.
– Професійна звичка.
Вони кілька вечорів переглядали оголошення про оренду.
Порівнювали ціни, розташування, стан приміщень.
Тарас не поспішав.
Він хотів знайти невелику студію, де можна було б працювати самому, а згодом запросити ще одного майстра.
Від першого приміщення відмовилися через надто високу оренду.
Друге потребувало дорогого ремонту.
Третє було незручним для клієнтів.
А четверте їм сподобалося.
Невелике, світле, на першому поверсі будинку неподалік від зупинки громадського транспорту.
Тарас кілька разів приходив туди з рулеткою.
Вимірював стіни, перевіряв освітлення, продумував розташування меблів і обладнання.
– Ти знову як інженер, – усміхнулася Марія.
– А я ним і залишився. Просто тепер проєктую не деталі, а власне робоче місце.
Вони підписали договір оренди після того, як перевірили стан приміщення, можливість облаштувати перукарське робоче місце та підрахували витрати.
Тарас оформив підприємницьку діяльність, придбав необхідне обладнання й облаштував студію.
На ремонт витратили майже всі гроші, які відкладали саме на розвиток справи.
Але сімейний резерв залишили недоторканим.
Цього разу Марія вже не боялася так сильно, як колись.
Вона бачила, скільки роботи чоловік вклав у своє нове заняття.
І знала: він не покладається лише на удачу.
У день відкриття студії Тарас прокинувся о шостій ранку.
Хоча перший клієнт був записаний лише на десяту.
Він тричі перевірив інструменти, протер дзеркало, переставив крісло й нарешті зателефонував дружині.
– Марічко, а ти впевнена, що назва нормальна?
– Тарасе, ми це вже обговорювали.
– Просто «Студія Тараса» – якось дуже просто.
– А ти хотів «Міжнародний центр перукарського мистецтва імені Тараса»?
Він розсміявся.
– Ні, дякую.
– Тоді залишай як є.
Першою прийшла Валентина Степанівна.
Принесла невеликий вазон.
– Щоб у вас тут усе росло, – сказала вона.
Потім завітав Денис.
За ним – кілька постійних клієнтів.
А ближче до обіду на порозі з’явився колишній начальник Тараса.
Він уважно оглянув приміщення.
– Гарно зробив.
– Дякую.
– Сам усе планував?
– Сам.
Начальник кивнув.
– Видно. Інженерна точність.
Вони трохи поговорили.
Потім чоловік запитав:
– Ну що, не шкодуєш, що тоді пішов?
Тарас замислився.
– Були моменти, коли сумнівався.
– Це нормально.
– Але зараз ні. Не шкодую.
Колишній керівник усміхнувся.
– А я, знаєш, тоді на тебе сердився. Хорошого працівника втратили.
– Мені теж було непросто.
– Ну, тепер бачу, що ти не просто так усе змінив.
Перед виходом начальник попросив записати його на наступний тиждень.
– Тільки зроби мені звичайну стрижку. Без ваших модних експериментів.
– Домовилися.
Коли Софійці виповнилося три роки, вона вже добре знала, де працює тато.
Іноді приходила до студії разом із пані Оленою, щоб забрати його після роботи.
Найбільше їй подобалося велике дзеркало.
Вона ставала перед ним, поправляла волосся й серйозно запитувала:
– Тату, я гарна?
– Найгарніша.
– А мама?
– Мама теж.
– А ти?
– А я сьогодні не встиг поголитися.
Софійка сміялася.
Одного разу Тарас подарував їй дитячий іграшковий набір перукаря.
Відтоді всі ляльки в будинку регулярно відвідували уявну студію.
Щоправда, одна з них залишилася без частини волосся.
– Софіє, – суворо сказав Тарас, побачивши результат, – ми ж домовлялися, що справжні ножиці ти не береш.
– Я хотіла, щоб вона була гарна.
– Розумію. Але наступного разу спочатку запитаємо ляльку, чи вона хоче коротку стрижку.
Марія, почувши цю розмову, ледве стримувала сміх.
– Тепер ти розумієш, як я почувалася, коли ти вперше запропонував мене підстригти?
– Ти хоча б могла сказати «ні».
Того вечора Марія повернулася з лікарні пізніше, ніж планувала.
Вона вже завершувала черговий етап інтернатури й дедалі впевненіше почувалася в обраній спеціальності.
Удома пахло запеченою картоплею.
Тарас сидів на кухні з ноутбуком і переглядав записи клієнтів.
Софійка малювала поруч.
– Мамо! – вигукнула дівчинка й побігла назустріч.
Марія підхопила її на руки.
– Що ви сьогодні робили?
– Ми з татом ходили гуляти! А потім до нього на роботу прийшла тьотя з рудим волоссям!
– І що?
– Тато сказав, що їй буде гарно з коротким!
Тарас усміхнувся.
– Це правда. Але ми спочатку все обговорили з клієнткою.
Після вечері Софійка заснула швидко.
Марія повернулася на кухню й побачила, що чоловік знову щось записує в блокнот.
– Ти досі ведеш ті свої розрахунки?
– Звісно.
– А що тепер рахуєш?
– Думаю, чи зможу взяти ще одного майстра. Запис уже щільний, а я не хочу працювати до дев’ятої вечора.
Марія сіла навпроти.
– Пам’ятаєш, як ти приніс додому наказ про звільнення?
– Таке забудеш.
– Я тоді думала, що ти збожеволів.
– Ти мені про це досить переконливо повідомила.
Вона всміхнулася.
– А тепер дивлюся на тебе й розумію, що ти, мабуть, уперше за багато років справді задоволений своєю роботою.
Тарас закрив блокнот.
– Мені подобається те, що я роблю.
– А інженерія?
– Теж подобалася. Просто там я вже давно не відчував, що рухаюся кудись, куди сам хочу.
Марія трохи помовчала.
– Знаєш, я іноді думаю, що ти зробив усе це заради мене.
– Не тільки.
– А заради кого ще?
– Заради себе. Заради Соні. Заради нас.
Він подивився на дружину.
– Якби ти тоді взяла академвідпустку, нічого страшного не сталося б. Ти б усе одно закінчила університет. Просто я зрозумів, що не хочу автоматично обирати найзручніший для себе варіант.
– А для мене?
– А для тебе він не був найзручнішим.
Марія кивнула.
– Я справді дуже хотіла закінчити вчасно.
– Я знаю.
– І ти не шкодуєш, що не став начальником відділу?
– Марічко, у мене тепер власна студія. Я сам собі начальник. І, повір, іноді це значно складніше.
Вона засміялася.
– Особливо коли працівник запізнюється?
– Особливо коли працівник і начальник – одна людина, а клієнт уже чекає.
Вони ще довго розмовляли.
Про роботу Марії, про студію, про майбутній дитячий садок для Софійки.
Планували невелику відпустку, яку вже кілька років відкладали.
Тарас хотів поїхати в Карпати.
Марія мріяла про море.
– Давай цього разу без суперечок, – запропонував він.
– Добре. Їдемо на море.
– Я мав на увазі, що спочатку обговоримо.
– Ми обговорили.
Він похитав головою.
– От що значить одружитися з жінкою, яка вміє переконувати.
Наступної суботи Марія прийшла до студії чоловіка.
У неї нарешті був вільний день, а стрижка давно потребувала оновлення.
Тарас зустрів її біля входу.
– Доброго дня. Ви записані?
– Так. До найкращого майстра в місті.
– О, у нас таких багато. До кого саме?
– До Тараса.
– Тоді проходьте.
Вона сіла в крісло.
Тарас накинув на неї перукарську накидку, розчесав волосся й запитав:
– Як стрижемося?
– Як завжди. Тільки трохи коротше.
– А може, спробуємо щось нове?
Марія подивилася на нього через дзеркало.
– Тарасе, ти знову починаєш?
Він засміявся.
– Добре, добре. Як завжди.
Поки чоловік працював, Марія розглядала студію.
Світлі стіни, акуратно розставлені інструменти, полиці з професійними засобами. На маленькому столику – вазон, який колись принесла Валентина Степанівна.
За три роки він помітно виріс.
Марія згадала їхню орендовану квартиру, безсонні ночі, підручники на кухонному столі, чоловіка з донькою на руках.
Згадала й той вечір, коли він поклав перед нею копію наказу про звільнення.
Тоді вона боялася, що вони втратять усе, до чого так довго йшли.
Тепер розуміла: вони не відмовилися від своїх планів. Просто навчилися змінювати їх, коли життя вимагало іншого рішення.
– Готово, – сказав Тарас.
Марія подивилася в дзеркало.
Стрижка була саме такою, як вона хотіла.
– Скільки з мене? – запитала вона, дістаючи гаманець.
Тарас серйозно глянув на неї.
– Для вас, пані, спеціальна ціна.
– Яка?
– Обіцяєте сьогодні ввечері не змушувати мене дивитися ваш медичний серіал?
– Ні.
– Тоді повний тариф.
Марія розсміялася.
Він зняв із неї накидку, поправив останнє пасмо й поцілував у скроню.
– Ну що, подобається?
– Дуже.
– От і добре.
Вона вже збиралася виходити, коли помітила на стіні біля робочого місця невелику фотографію.
На ній Тарас сидів на старому кухонному стільці, тримаючи на руках маленьку Софійку. Донька міцно спала, притулившись до його грудей.
Фотографію Марія зробила телефоном у ті часи, коли чоловік щойно залишив конструкторське бюро.
Під світлиною стояла проста дерев’яна рамка без написів.
– Ти навіщо її тут повісив? – тихо запитала Марія.
Тарас подивився на фотографію.
– Щоб не забувати, із чого все почалося.
Вона ще раз поглянула на чоловіка.
Потім на маленьку Софійку, яка спала в нього на руках.
І раптом згадала одну деталь того далекого вечора.
Коли вона запитала Тараса, що вони робитимуть далі, він відповів:
«Спочатку допоможемо тобі закінчити університет. А потім розберемося».
Тоді ці слова здалися їй надто простими для такої складної ситуації.
А тепер вона подумала, що саме так усе й відбулося.
Не відразу. Не без труднощів. Не так, як вони планували.
Але вони розібралися.
І Марія, вже взявшись за ручку дверей, обернулася:
– Тарасе, а ти пам’ятаєш, що обіцяв мені перед моїми випускними іспитами?
– Що саме?
– Що коли все закінчиться, ми кудись поїдемо. Удвох. Хоч на два дні.
Він усміхнувся.
– Пам’ятаю.
– То, може, нарешті виконаєш обіцянку?
– Домовилися. Тільки спочатку узгодимо, з ким залишиться Соня.
– Я вже поговорила з мамою. Вона приїде на вихідні.
Тарас здивовано підняв брови.
– Тобто ти все спланувала?
– А ти думав, тільки інженери вміють планувати?
Він засміявся.
Марія вийшла зі студії й рушила до зупинки.
А Тарас повернувся до робочого місця, прибрав інструменти й подивився на годинник.
До наступного клієнта залишалося десять хвилин.
Він устигав зателефонувати дружині й запитати, куди саме вона хоче поїхати.
Цього разу він вирішив не сперечатися.
