Він відкрив пошукову систему. «Як вибачитися перед тещею, якщо назвав її відьмою в чаті». Результати були невтішними: «Замовте труну», «Змініть прізвище», «Переїжджайте в Парагвай». Але один коментар на форумі дачників зачепив його увагу: «Якщо ваша “мама” — фанат городу, подаруйте їй насіння “Чорного принца”. Це сорт помідорів, за який вони душу продадуть».
Андрій вважав себе людиною з міцною нервовою системою. Він працював системним адміністратором у великій компанії, де щодня доводилося розплутувати кілометри кабелів і вислуховувати скарги людей, які не могли знайти кнопку «Power». Але була одна річ, яка змушувала його руки тремтіти, а серце — битися в ритмі несправного жорсткого диска.
Ця річ називалася «Сім’я — це СИЛА!».
Це був груповий чат, створений його тещею, Надією Петрівною. Чат, з якого не було виходу. Будь-яка спроба натиснути «Залишити групу» сприймалася як державна зрада, плювок у родинний борщ і зречення від престолу одночасно.
Кожен ранок Андрія починався не з кави. Він починався з вібрації телефону на тумбочці. О 06:45 Надія Петрівна надсилала першу листівку. Це було зображення пухнастого кошеняти в кошику з квітами, посипане анімованими блискітками, з написом: «Доброго ранку, мої любі! Нехай ангел-охоронець принесе вам сьогодні мішок радості та відро терпіння!».
— Знову кошеня? — пробурчав Андрій, накриваючи голову подушкою.
— Тихше, — прошепотіла його дружина Олена, не розплющуючи очей. — Якщо ти не поставиш лайк під листівкою протягом десяти хвилин, вона зателефонує дізнатися, чи ми живі.
Андрій зітхнув, розблокував екран і поставив стандартний емодзі, що йому подобається. За хвилину чат вибухнув новими повідомленнями. Дружина брата Олени надіслала рецепт кабачкових оладок (у форматі відео на 15 хвилин), тесть скинув посилання на статтю «Як розпізнати рептилоїда в черзі за хлібом», а Надія Петрівна почала засипати чат фотографіями розсади помідорів під назвою «Мої первістки».
До обіду кількість повідомлень у чаті досягла позначки 142. Андрій намагався працювати, але повідомлення на робочому столі постійно миготіли.
— Андрію, глянь, що мама написала! — прилетіло особисте повідомлення від Олени. Він зайшов у групу. Надія Петрівна виклала скріншот прогнозу погоди і довгий текст: «Діточки, передають магнітні бурі 9 балів! Всім пити чай з мелісою і не користуватися мікрохвильовками, бо випромінювання в такі дні подвоюється! Андрійку, ти особливо бережися, ти ж цілий день біля тих своїх комп’ютерів, вони з тебе всю енергію висмоктують!»
Андрій відчув, як у нього починає сіпатися ліве око. Він відкрив вкладку «Особисті повідомлення» зі своїм найкращим другом Максом. Макс був його «цифровою сповідальнею». Саме туди Андрій зливав увесь токсичний пил сімейного життя.
Він почав гарячково друкувати: «Максе, я більше не можу. Моя теща — це біологічна зброя масового ураження. Вона знову скинула бред про рептилоїдів і магнітні бурі. Мені іноді здається, що її мозок складається з листівок з котиками і рецептів сирників. Вона вчора прийшла і переставила мої кактуси, бо вони “блокують грошовий потік”. Яка ж вона душна… Якби була премія за вміння виносити мозок через месенджер — вона б взяла Греммі. Чесно, іноді хочеться видалити інтернет на всій планеті, аби тільки не бачити цих її “блискіток” і не чути порад про чай з мелісою. Стара відьма просто не має особистого життя!»
Андрій перечитав текст. Стало легше. Він натиснув «Надіслати» і з почуттям виконаного обов’язку пішов на кухню зробити справжньої кави.
Повернувшись через три хвилини, Андрій поглянув на монітор. Його серце зупинилося. Світ навколо завмер. Звук офісного принтера зник.
Його повідомлення про «біологічну зброю», «стару відьму» та «Греммі за винос мозку» не було в чаті з Максом. Воно висіло останнім повідомленням у групі «Сім’я — це СИЛА!».
Прямо під картинкою Надії Петрівни про «День ангела другої двоюрідної племінниці».
— О Боже… — вирвалося в Андрія. — Ні. Тільки не це.
Він кинувся до мишки. Руки стали ватяними. Він клацнув правою кнопкою на повідомлення. «Видалити». З’явилося вікно вибору: «Видалити для мене» чи «Видалити для всіх». Андрій гарячково натиснув «Видалити для всіх».
Екран видав помилку: «Погане з’єднання з мережею. Повідомлення не може бути видалене».
— Працюй! — закричав Андрій на весь офіс, стукаючи по клавіатурі. — Видалити! Видалити!
Він подивився на статус групи. Вгорі з’явився зловісний напис: «Надія Петрівна друкує…».
Андрій дивився на екран, як заєць на удава. Надія Петрівна друкувала. Вона друкувала вже три хвилини. Потім напис зникав. Потім з’являвся знову.
— Видалити для всіх! Чому кнопка не натискається?! — стогнав він. Він спробував зайти з телефону. Телефон виснув. Він сам вирішив саме зараз оновити базу даних.
— О ні, теща вже друкує… вона друкує вже десять хвилин… ми пропали! — Андрій сповз зі стільця на підлогу.
Раптом телефон пікнув. Нове повідомлення в групі. Але не від тещі. Це була Олена. «Андрію… ти хоч розумієш, що ти щойно зробив? Мама щойно випила всю мелісу, що була в домі. Вона не просто друкує, вона складає заповіт. І тебе там немає навіть у розділі “борги”».
За мить чат ожив. Тесть Костянтин Іванович написав коротке: «Ну, Андрюха, ти дав жару. Я, звісно, з тобою згоден щодо кактусів, але “відьма” — це вже перебор. Тікай з міста. Я спробую її відволікти статтею про НЛО».
І нарешті, з’явилося ВОНО. Повідомлення від Надії Петрівни. Величезне полотно тексту, капслоком, без розділових знаків, але з великою кількістю емодзі розбитого серця і вогню.
«Я ЗНАЛА Я ВІДЧУВАЛА МОЄ СЕРЦЕ МАТЕРИНСЬКЕ НЕ ОБМАНЕШ. Я ТОБІ ПИРІЖКИ З ВИШНЕЮ ПЕРЕДАВАЛА Я ТОБІ ШКАРПЕТКИ В’ЯЗАЛА СОБАЧОЮ ШЕРСТЮ ЩОБ НОГИ НЕ МЕРЗЛИ А Я ВИЯВЛЯЄТЬСЯ ВІДЬМА. ТАК ОСЬ ЯКА ТВОЯ ПОДЯКА АНДРІЙКУ НЕХАЙ ТОБІ КОМП’ЮТЕРИ ТВОЇ СПОВІДАЮТЬСЯ ТЕПЕР Я ЙДУ З ЦЬОГО ЧАТУ І З ВАШОГО ЖИТТЯ ТЕЖ ПРОЩАВАЙТЕ НЕХАЙ ВАМ РЕПТИЛОЇДИ СВІТЯТЬ»
«Надія Петрівна залишила групу».
У квартирі запала тиша. Цифрова тиша, яка була страшнішою за будь-який шум. Андрій зрозумів: це початок кінця. Тепер йому доведеться не просто видаляти повідомлення, а видаляти себе з реальності, щоб вижити.
Андрій сидів в офісі, дивлячись на екран, де напис «Надія Петрівна залишила групу» виглядав як епітафія на його шлюбі. Він знав: коли теща йде з Viber — це не просто цифровий жест. Це оголошення повномасштабної блокади. Це означає, що на Різдво замість качки буде пуста тарілка, а Олена дивитиметься на нього так, ніби він щойно власноруч розбив її дитячу колиску.
— Треба діяти, — прошепотів він.
Він відкрив пошукову систему. «Як вибачитися перед тещею, якщо назвав її відьмою в чаті». Результати були невтішними: «Замовте труну», «Змініть прізвище», «Переїжджайте в Парагвай». Але один коментар на форумі дачників зачепив його увагу: «Якщо ваша “мама” — фанат городу, подаруйте їй насіння “Чорного принца”. Це сорт помідорів, за який вони душу продадуть».
Андрій схопив куртку. Через годину він стояв на ринку перед бабусею, яка торгувала «елітним насінням».
— Мені потрібен «Чорний принц». Такий, щоб навіть рептилоїди позаздрили, — сказав він, викладаючи гроші.
Паралельно він розробляв «План Б». Оскільки видалити повідомлення в групі вже було неможливо, він вирішив піти на радикальний крок: цифровий саботаж. Він знав, що Надія Петрівна залишає свій телефон на кухні, коли йде ввечері дивитися серіал. Якщо він зможе проникнути в її квартиру (ключі у нього були на випадок «полити квіти»), він зможе просто видалити чат з її телефону і сказати, що це був глюк програми або «магнітна буря 9 балів».
О 21:00 Андрій стояв під дверима тещі. Олена була впевнена, що він «поїхав до Макса пити від горя». Він тихо повернув ключ. У квартирі пахло лавандою та розчаруванням. З вітальні долинав голос актора з турецького серіалу. Надія Петрівна була зайнята долею чергового Сулеймана.
Андрій навшпиньках прокрався на кухню. Телефон лежав на столі поруч із тією самою мелісою. Він схопив гаджет. Екран засвітився. Пароль? Звісно, дата народження Ігоря. 1-2-0-5. Є!
Він відкрив групу. Останнім повідомленням у списку був чат «Сім’я — це СИЛА!». Його палець уже завис над кнопкою «Видалити чат», як раптом телефон завибрирував. Дзвінок. Від «Оленочка Донька».
Андрій від несподіванки мало не впустив телефон у чашку з чаєм. Він забився під стіл, тримаючи гаджет так, наче це було щось небезпечне.
— Мамо! — почувся голос Олени з вітальні (теща увімкнула гучний зв’язок на телевізорі). — Ти бачила, що Андрій написав Максу? Він каже, що це був вірус! Що його телефон зламали хакери з Кореї, щоб посварити нашу родину!
Андрій затамував подих.
— Хакери, кажеш? — голос Надії Петрівни був холодним, як лід у морозилці. — Ті хакери дуже добре знають, що я кактуси переставляла. Вони що, через вебкамеру за моїми кактусами стежать? Оленко, твій чоловік — системний адміністратор, він сам як хакер. Нехай краще готується до завтрашньої вечері. Я приготувала для нього особливий сюрприз.
Наступного вечора вся родина зібралася за столом. Атмосфера була такою напруженою, що ніж для хліба здавався зайвим — повітря можна було різати руками. Андрій сидів, стискаючи в кишені пакетик із насінням «Чорного принца».
Надія Петрівна винесла головну страву — великий пиріг.
— Це пиріг «Щирість», — сказала вона, дивлячись Андрію прямо в душу. — У ньому багато начинки. Як і в людських думках.
Тесть, Костянтин Іванович, який уже встиг «лікуватися» своєю настоянкою, вирішив розрядити обстановку.
— Ну, що ми все про погане? Андрюха, ти ж у нас майстер слова! Давай, штовхни тост. Тільки такий… щоб без «відьом», ха-ха!
Андрій встав. Його ноги підгиналися.
— Надіє Петрівно… — почав він. — Те, що сталося в чаті… це була велика помилка. Я хотів сказати… що ви як… як ангел-охоронець нашої ІТ-інфраструктури. Ви дбаєте про наше здоров’я, про енергію… І я привіз вам оце.
Він урочисто поклав насіння на стіл.
— Це «Чорний принц». Він не боїться ні магнітних бур, ні рептилоїдів.
Надія Петрівна взяла пакетик. Її обличчя на мить пом’якшало. Але тут Костянтин Іванович, який вирішив, що момент ідеальний, дістав свій телефон.
— А знаєте, що я зберіг? — весело вигукнув він. — Я зробив скріншот того повідомлення! Андрюха так смішно написав про «Греммі за винос мозку». Давайте я зачитаю, це ж справжній анекдот!
— Костю, не треба… — прошепотіла Олена. Але тесть уже почав: — «Вона вчора прийшла і переставила мої кактуси, бо вони блокують грошовий потік…»
Надія Петрівна повільно поклала насіння на стіл.
— Значить, «блокують потік», кажеш? — вона встала. — А знаєте, що ще блокує потік? Відсутність десерту! Андрію, йди за мною на кухню. Поможеш мені з чаєм… з мелісою.
На кухні Надія Петрівна не кричала. Вона просто відкрила свій телефон і показала Андрію екран. Там був новий чат, створений п’ять хвилин тому. Назва: «АНДРІЙКО ТА МАМА: ШЛЯХ ДО ВИПРАВЛЕННЯ».
— Значить так, зятю, — сказала вона. — Я тебе прощаю. Але з однією умовою. Тепер кожен ранок ти будеш не просто ставити лайк на мої листівки. Ти будеш писати коментар мінімум на три речення. Про красу природи, про вдячність долі та про те, як важливо слухати старших. І не дай Боже ти пропустиш хоч один «День ангела» будь-якої моєї троюрідної сестри.
Андрій подивився на неї. Він зрозумів: він програв битву, але отримав шанс на мирне існування.
— Згоден, мамо.
Він дістав телефон і прямо при ній написав у новий чат: «Доброго ранку, дорога Надіє Петрівно! Дякую за ваше мудре керівництво. Ваші поради про мелісу врятували мій сон, а ваше бачення кактусів відкрило мені очі на гармонію всесвіту».
Теща задоволено кивнула і надіслала у відповідь гіфку з єдинорогом, який вивергає веселку.
Через годину, коли всі розійшлися, Андрій отримав повідомлення від Макса: «Чувак, ти живий? Що там у чаті?»
Андрій відповів: «Максе, я в рабстві. Якщо побачиш у мене в профілі листівку з кошенятами — знай, я подаю сигнал про допомогу. Але “Чорний принц” спрацював. Цифрова епоха — це не про технології. Це про те, як вчасно підсунути тещі потрібні помідори».
Тепер у Андрія в телефоні є окрема папка «Тексти для мами». Він більше не боїться магнітних бур. Він знає: найстрашніша буря — це коли Надія Петрівна «друкує…». А все інше — то просто дрібні глюки в системі великої сімейної любові.
