Дзвінок у двері розірвав тишу, наполегливий і вимогливий.
За вікном темніло. Вона щойно прийшла з роботи, спина нила, голова теж. Хотілося тиші. Гаряча ванна. Суп на вечерю. А тепер хтось прийшов. Сусіди? Кур’єри? Несподівані гості – найгірше.
– Зараз, – пробурмотіла вона і повернула ключ.
На порозі стояв Вадим. Щоки неголені, в очах роздратування. У руках дві важкі сумки, брудні. Він ступив усередину без привітання.
– Ти чого?- Людмила відступила назад. – Що трапилося?
– Все, – кинув він. – Олена вигнала. Сказала: вільний, як вітер. Сидів два дні у Толика, але там тесть приїхав, йому диван потрібен. Отже, я в тебе тепер.
Він поставив сумки у проході і, ніби нічого дивного не відбувається, повісив куртку на вішалку. У кімнаті стало тісно та душно.
— Стривай. Ти назовсім? — Вона стояла біля дверей, не рухаючись. – А квартира? Ви ж її разом брали?
– На ній все. Я там ніхто. Тільки вкладався — у ремонт, у меблі, у цей ламінат. А тепер – вільний. Навіть не пустила речі зібрати. Я, каже, сама їх зберу.
– А ти?
— Спершу в машині, одну ніч. Потім у Толика. Тож давай, мамо, без сцен.
— Вадиме, ти хоч би попередив.
– А сенс? Ти відмовила б?
Вона замовкла. Відмовила б? Ні. Але щось усередині защеміло. Ця сцена — ніби повтор старого фільму, який уже бачив, але щоразу сподіваєшся на інший фінал.
— Я просто хочу зрозуміти, — сказала вона тихіше. — У тебе зовсім погано?
— Гірше нікуди, — він сів на табурет у передпокої. – Роботи немає, житла немає. Гроші – всі пішли. Та ще й сюрпризи всякі прилітають.
– Які сюрпризи?
— Потім мам. Я поїсти хочу. У тебе точно щось є.
Людмила розвернулася, пішла на кухню. У холодильнику – варена картопля, трохи капусти, шматочок курки. Поки огріла картоплю, чула, як він відчиняє двері своєї старої кімнати. Скрип ліжка. Повітря в квартирі стало іншим — наче разом повернулися старі запахи: чоловіче взуття біля входу, дешевий парфюм.
– А з роботою чого?
– Мам, ну почалося. Я лише прийшов.
— Але ж ти не з Місяця прилетів. Ти давно не працював?
Він зайшов на кухню, сів за стіл, понюхав тарілку.
– Місяць. Після того, як із офісу пішов. Але ж ти в мене не віриш — чого пояснювати?
— Я вірю у відповідальність. А не в твої “стартапи”, “проекти” і “буде все, мам, ось побачиш”.
– Ага. А в Олену вірила?
— В неї — так. Вона працювала, старалася.
— Ну, ось і вся твоя логіка, — він відклав вилку. – Ти завжди була за неї. Я тобі – вічний невдаха, так?
— Я вас виховувала сама. І так, мені важко дивитись, як ти знову викидаєш щось подібне. Я не зла. Я втомлена.
Він підвівся.
– Все. Я спати. Завтра подумаю, що робити. Ти мене прийняла – дякую. Решту давай потім.
– Вадим.
— Ну, що ще?
— У мене грошей впритул. Я не потягну продуктів на двох. Я працюю доглядальницею. Це копійки.
— Я не прошу тебе утримувати мене, мамо. Я просто. Все. На добраніч.
Він пішов, грюкнувши дверима в кімнату. Людмила залишилася сидіти на кухні. Вона слухала, як у кімнаті син крутиться на ліжку, і думала: знову. Знову все спочатку. І знову без гарантій, що все не стане ще гірше.
Вранці Вадим підвівся пізно. Людмила Миколаївна вже встигла побувати в сусідки з п’ятого — ходила туди вранці робити як і щоденно, потім збігала в аптеку і повернулася з пакетом, у якому було дві пачки макаронів і дешева зубна паста.
На кухні – тиша. Тільки шум звідкись із вулиці. Вона не стала його будити. Хай спить. Але відчуття, як перед грозою. Наче не син за дверима, а відповідальність, від якої неможливо ухилитися.
Він вийшов близько полудня, в треніках та футболці, потер очі, позіхнув.
— У тебе є яйця?
– Є. Одне. – Вона подивилася поверх окулярів. – Бери собі. Я кашу поїла.
– Дякую, мамо, – сказав він, і вперше за весь час це прозвучало майже по-справжньому щиро.
Поки він їв, вона розглядала футболку сина: стара, з вицвілим написом. Її він носив ще в університеті. Виріс — а характер залишився той самий: запальний, різкий, завжди з планами.
— Ти з Льошкою спілкуєшся? — спитала вона, складаючи речі.
– Ні. Має свої справи.
— А з Толиком?
— Теж ні — на диван пустив і вигнав.
— Він тебе не вигнав. Просто в нього гості.
Він не підняв очі, але тон став колючим. Людмила вирішила не відповідати. Втомилася вона від цієї кругової оборони: запитаєш щось — образиться, промовчиш ще гірше.
Потім він одягся і пішов кудись, а вона почала мити посуд. За вікном все ще сіро, ніяк весна не почнеться. Закінчивши, вона пішла перевдягатися. У коридорі стала біля дверей синової кімнати. Відчинила. Зайшла обережно.
Шпалери — ті, що були десять років тому, коли він з’їжджав до Олени. У кутку під стелею — темна пляма, ніби вогкість пробралася. Книжкова полиця запорошена, лампа перегоріла. На підвіконні — стара машинка, з якою він грав у дитинстві. Скільки років минуло, а все ніби завмерло.
Вона підійшла до столу. На ньому – телефон, список справ на клаптику паперу:
Людмила сіла на край ліжка. Ні слова про роботу. Якісь незрозумілі карлючки.
Увечері він знову зайшов на кухню.
— Слухай, мамо, а якщо я з Толиком візьму зміну.
– У тебе ж машина зламалася?
– У нього все оформлено. Я просто допомагаю за відсоток. І взагалі — поки що так, а там подивимося.
— Роботи ти не плануєш шукати?
Він посміхнувся:
– Ти ж знаєш, я не офісний. Я на стіни починаю лізти.
— А ти намагався?
— Мам, годі. Не починай.
Вона обернулася до нього. Хотіла сказати спокійно, але голос все одно здригнувся:
— Ти знову не хочеш жити, як усі. Але ти живеш у мене. А не як усі — вартує грошей.
— То я й не прошу, щоб ти мене утримувала. Я сам. Лише дай час.
Він пішов. У кімнаті знову грюкнули двері — не різко, але достатньо, щоб Людмила здригнулася. Вона подивилася на газ, зменшила вогонь. І раптом згадала: за все життя він не вибачився жодного разу. Ні перед Оленою, ні перед сестрою, ні перед нею.
Цієї ночі їй снилося, ніби у квартирі раптом стало тісно, як у ліфті. І повітря гаряче, і стіни нависли над душею. Вона прокинулася о четвертій ранку, ввімкнула лампу і довго дивилася в стелю, слухаючи, як у сусідній кімнаті син бурмоче щось уві сні.
На третій день Людмила Миколаївна повернулася з роботи раніше — у пацієнтки скасували процедуру. У поштовій скриньці стирчав білий конверт без марки з кривим штампом. Адресовано їй, але ім’я написане з помилкою: Людмила Миколаївна.
Вона взяла конверт, піднялася у квартиру, поставила сумку з молоком та яйцями біля входу та розірвала папір. Усередині — надрукований лист із жирним шрифтом, повідомлення від банку.
Руки здригнулися. Вона перечитала.
– Вадим! – Голос зірвався. — Ти можеш вийти сюди?
Він вийшов у треніках, з телефоном у руці.
– Що?
– Це що? – Вона показала листа.
Він узяв і пробіг очима.
— Ой, формальність, не зважай.
Дзвінок у двері не дав вийти емоціям. Людмила встала, поправила халат, відчинила — на порозі стояла Катя.
– Мам. Привіт. Мені Світлана сказала, що Вадим у тебе?
Катя – молодша дочка. Двоє дітей, чоловік-водій. Живе не багато, але маму не покидає. Іноді привозить продукти, допомагає із оплатою комуналки.
– Так, – тихо сказала Людмила. – Зайшов.
– На три дні?
– Проходь.
Катя зайшла, кинула погляд на брата.
– Зрозуміло.
— Не твоя справа, — буркнув він.
— Моя. Після тебе лиш борги і вічне невдоволення. Ти нічого не забув, братику?
— Усі пам’ятають, що мені гроші позичали а те, що в мене важкий період — усім байдуже!
– У тебе завжди важкий період. Ти доросла людина. Тридцять п’ять років! Люди в цьому віці дітей підіймають, а ти ні роботи, ні життя особистого. До мами приїхав, знову? Не соромно?
-Ти завжди була така. Зарозуміла.
— А ти у нас щира душа?. Ти не в гості чаю попити прийшов, ти пристав жити до мами, яку ти роками не відвідував. А тепер — перекладаєш вину на всіх.
Катя підійшла до Людмили і поклала руку їй на плече.
— Мамо, ти ж розумієш, що він уже не дитина мала? Ти не повинна його забезпечувати.
— Не треба розповідати, як нам жити, – почав брат доводити сестрі.Скільки мені трпеба скільки і буду
— Вийдіть обоє з квартири, — сказала Людмила.
Усі замовкли. Навіть холодильник ніби стих.
– Що?
– Ти не дитина. І не на канікулах. Ти дорослий чоловік який приніс свої негаразди матері у подарунок, і ти знову хочеш вирішити все за мій рахунок. Але я не буду твоїм виходом. Збирай речі.
Він стояв, ніби вкопаний.
— Мамо? Ти серйозно?
– Я не безкоштовна житлова площа.
Катя стояла поряд, мовчки. Обличчя зблідло.
— Влаштувався нарешті на нормальну роботу.
Він пішов у кімнату, шарудів, збирав речі. На прощання нічого не сказав. Тільки глянув — погляд не скривджений, а розгублений.
Двері зачинилися.
Людмила сіла за стіл, поклала голову на руки. Катя мовчала. За хвилину сказала:
– Я тобі передзвоню ввечері. Привезти щось?
— Ні, дочко. Нічого не треба.
Вона залишилася сама. У квартирі пахло чимось важким, липким — наче це був запах поразки.
Минув тиждень.
Людмила Миколаївна жила як у тумані. Спочатку щовечора чекала, що він подзвонить чи хоча б напише. Потім вже переймалась, що ніколи не подзвонить. А потім просто жила. Ходила до пацієнтів, розбирала зимові речі, пересадила квіти на підвіконні. Намагалася не думати. Чи не згадувати.
У поштовій скриньці більше не було листів. Ні з помилками, ні без.
На восьмий день увечері пролунав дзвінок у двері.
На порозі стояв Вадим.
– Можна?
Він був у тій же куртці, в руках поліетиленовий пакет. Той, що дають у магазинах. Обличчя — стомлене, очі сонні.
– Заходь.
Він пройшов мовчки, поставив пакет на підлогу.
— Я поки що в Ігоря. Він працює на складі – домовився за мене. Зміни довгі, але я вже отримав аванс. Приніс.
– Не треба було.
– Треба. Це по-людськи.
Він сів на табурет, не роздягаючись.
– Мам, я все зрозумів. Я перегнув. Ти мала рацію. Я дрослий, все чогось чекаю, від когось.
Вона мовчала.
— Я не прошу дозволу повернутись.
— Роботи ти не покинеш?
– Ні. Ігор обіцяв, якщо нормально себе покажу, візьмуть до штату. Тоді можна буде оренду шукати.
Він говорив рівно, тихо. І в цьому голосі не було колишнього Вадима – ні бравади, ні роздратування. Тільки втома та якась дивна чесність.
— Маєш п’ять хвилин? — спитала вона.
— Звісно.
— Чи допоможеш мені крісло переставити?
Він кивнув головою. Вони разом увійшли до кімнати. Людмила вказала на старе крісло, яке давно заважало. Він мовчки взявся за підлокітники. Перенесли.
– Ось сюди, – сказала вона.
– Так?
– Ага.
Він випростався, відкинув пасмо з чола. Вона подивилася на нього і раптом побачила: щоки впали, руки схудли, але обличчя ніби стало дорослішим. Спокійніше.
– Хочеш супу?
— Хочу, — сказав він просто.
Поки вона діставала каструлю, він узяв ніж і почав чистити картоплю.
Все було як завжди — вода закипає, ложки дзвенять, радіо бурмоче десь тлом. Але в ній щось відпустило. Начебто повернулося відчуття: не дарма все.
Вона поставила на стіл хліб, сіль, розлила суп по тарілках. Вони їли мовчки. Але ця тиша вже була іншою.
Коли він підвівся, щоб помити посуд, вона не зупинила його.
– Мам?
– Що?
— Я хотів би, якщо вийде, колись повернути тобі все що позичав. Не грошима. Просто – щоб ти мною пишалася. Хоч трохи.
Вона нічого не сказала. Тільки кивнула.
Пізніше вона стояла біля вікна і дивилася, як він іде – крок повільний, але впевнений. Не обертався. Знав, що вона проводжає поглядом.
Людмила Миколаївна провела долонею по підвіконню.
Вона посміхнулася сама собі. І пішла вимикати світло. Все буде добре. Вона відчувала.
Головна картинка ілюстративна.
