У тихому київському ресторані, захованому в затишному провулку біля Андріївського узвозу, панувала м’яка напівтемрява.
Свічки на столиках тремтіли, відбиваючись у кришталевих келихах, а з кухні долинали аромати запеченої качки з яблуками та свіжої зелені.
Наталя сиділа навпроти Олега, поправляючи пасмо волосся, що вибилося з акуратної зачіски, і намагалася вгадати, чому він сьогодні такий урочистий.
Вони були разом півтора року. Для Наталі, якій виповнилося тридцять чотири, цей час став несподіваним подарунком долі.
Після кількох болісних розчарувань, коли вона вже майже змирилася з думкою, що щирі почуття — це щось із романтичних фільмів, з’явився Олег.
Він працював керівником відділу продажів у великій ІТ-компанії, завжди знаходив час зателефонувати, привозив квіти просто так, пам’ятав, що вона любить каву з корицею, а не з кардамоном.
Не палив, рідко дозволяв собі келих, умів слухати. І головне — ніколи не поспішав із обіцянками, але завжди виконував сказане.
Ресторан Олег обрав сам. Сказав, що хоче поговорити про щось важливе. Наталя посміхнулася, коли офіціант приніс салат із буряка та козячого сиру й теплий хліб із хрусткою скоринкою.
— Ти сьогодні особливо гарна, — Олег узяв її руку в свою. Долоня була теплою, трохи вологою. — Я радий, що ми тут удвох.
— І я, — відповіла Наталя, відчуваючи, як серце калатає швидше. — Але ти мене заінтригував. Що за важлива розмова?
— Зачекай трошки, — він усміхнувся тією самою усмішкою, від якої в неї колись перехоплювало дух.
Офіціант приніс основну страву — філе дорадо з травами. Наталя їла повільно, краєм ока спостерігаючи за Олегом.
Він раз у раз торкався кишені піджака, наче перевіряв, чи все на місці. Вона подумала: невже?..
Але одразу відігнала думку. Півтора року — це серйозно, але не так швидко.
Хоча вони вже говорили про майбутнє, про дітей, про те, як було б добре мати свій дім із садом десь під Києвом.
Квартира Наталі — простора трикімнатна на Подолі, з високими стелями й великими вікнами на тиху вуличку — дісталася їй від бабусі.
Вона зробила там сучасний ремонт: світлі стіни, дерев’яна підлога, кухня з островом.
Це був її острівець спокою, місце, куди вона поверталася після роботи в рекламному агентстві й відчувала себе вдома.
Олег жив на Троєщині, у знімній двокімнатній квартирі з видом на багатоповерхівки.
Вони майже завжди проводили час у неї — так було зручніше й затишніше.
— Наталю, — Олег відсунув тарілку й подивився їй у вічі. — Я довго думав і хочу сказати тобі щось дуже важливе.
ін підвівся, обійшов стіл і став на одне коліно. Наталя відчула, як усе навколо завмерло — навіть музика ніби стала тихішою.
З кишені Олег дістав маленьку оксамитову коробочку бордового кольору. Відкрив. Усередині блищав невеликий діамант у витонченій оправі.
— Наталю, ти зробила мене щасливим цими півтора року. Я хочу, щоб ми були разом завжди. Стань моєю дружиною.
Це було саме те, про що вона мріяла в глибині душі: тихий ресторан, свічки, щирі слова, чоловік, який дивиться знизу вгору з надією в очах.
Наталя відчула, як сльози набігають на очі.
— Так, — прошепотіла вона. — Так, Олеже, звісно, так.
Він надів каблучку. Вона сіла ідеально, наче була створена саме для її пальця. Наталя не могла відірвати погляд від блиску каменя.
Олег сів назад, налив ігристого в келихи. Бульбашки весело піднімалися вгору.
— За нас, — сказав він. — За наше спільне майбутнє.
Вони дзенькнули келихами. Наталя зробила ковток, насолоджуючись легким смаком.
— Знаєш, — Олег поставив келих і подивився на неї вже трохи інакше, серйозніше. — Оскільки ми тепер заручені, треба поговорити про практичні речі.
— Які саме? — Наталя все ще посміхалася.
— Де ми житимемо, як усе влаштуємо. Дорослі рішення.
Вона кивнула. Логічно. Але чому саме зараз?
— Я багато думав, — продовжив Олег. — І дійшов висновку, що нам краще почати все з нуля. Разом.
— Як це?
— Твоя квартира чудова, не сперечаюся. Але вона твоя. Розумієш? Я почуватимуся там… ніби тимчасово. Не господарем.
— Олеже, ми ж будемо подружжям. Яка різниця?
— Різниця є, — він похитав головою. — Чоловік має відчувати себе головним у домі. А не жити на території дружини.
Наталя відчула легкий холодок. Романтична атмосфера ніби розсіялася, поступившись місцем чомусь діловому.
— І що ти пропонуєш?
— Дивись, — Олег нахилився ближче. — Твоя квартира на Подолі коштує чимало, правда ж?
— Так, приблизно.
— У мене є заощадження. Досить солідна сума. Якщо ми продамо твою квартиру й додамо мої гроші, вистачить на гарний будинок під Києвом — з ділянкою, з терасою, з гаражем. І оформимо все порівну.
Наталя повільно поставила келих.
— Тобто ти пропонуєш продати мою квартиру?
— Нашу майбутню оселю, — виправив він. — Ми ж станемо сім’єю.
— Ми ще навіть не подали заяву до РАЦСу. А ти вже…
— Але ж плануємо. Яка різниця?
Наталя відчула, як усередині щось стискається. Щось було не так.
— Олеже, ця квартира — спадщина від бабусі. Це єдине, що в мене є з нерухомості.
— Саме тому треба розумно нею розпорядитися. Вкласти в спільне.
— А твої заощадження — це все, що ти маєш?
— Так. Копив кілька років.
Наталя відкинулася на спинку стільця. У голові почали складатися фрагменти.
Останнім часом Олег часто розпитував про квартиру: чи є прописані, чи чисті документи, яка точна площа.
Вона думала — цікавиться майбутнім. Тепер це виглядало інакше.
— Скажи чесно, — її голос став твердішим. — Ти давно це планував?
— Що саме?
— Цю розмову. Про квартиру.
— Наталю, ти що? — Олег зобразив образу. — Я просто хочу, щоб усе було справедливо. Щоб я не почувався залежним.
— Залежним? Ти працюєш, маєш добру зарплату…
— Але квартира твоя! — голос Олега став гучнішим. — Розумієш, як це виглядає? Чоловік переїхав до жінки й живе в її оселі. Це принижує.
— Ніхто так не думає.
— Я думаю! І моя мама теж.
Наталя здригнулася. Валентина Іванівна. Жінка, з якою Наталя бачилася кілька разів. Завжди дивилася трохи зверхньо, наче оцінювала.
— При чому тут твоя мама?
— Вона хвилюється за мене. Не хоче, щоб я був у невигідному становищі.
— У якому невигідному? Ми кохаємо одне одного. Чия квартира — не важливо.
— Важливо! — Олег наполегливо подивився на неї. — Сьогодні кохаємо, а завтра — хто знає. Треба себе захистити.
Наталя дивилася на нього й не впізнавала. Куди подівся той Олег, який готував їй сніданки, читав уголос улюблені вірші, планував подорож до Карпат?
Перед нею сидів чоловік, який холодно пояснював, як отримати частку її майна.
— Давай порахуємо, — тихо сказала Наталя. — Моя квартира коштує значно більше, ніж твої заощадження. Я вкладаю основну суму, ти — меншу. А дім оформляємо порівну?
— Так. Що не так?
— Те, що ти отримуєш більше, ніж вкладаєш.
— Це інвестиція в сім’ю!
— Інвестиція, вигідна тобі.
— Наталю, ти дуже практична.
— Я реалістка. І тільки зараз зрозуміла, чому ти хочеш одружитися.
У ресторані стало тихіше. Декілька пар за сусідніми столиками почали коситися в їхній бік.
— Ти прийшов із каблучкою чи з планом, як отримати половину мого майна? — запитала Наталя.
Обличчя Олега спочатку зблідло, потім почервоніло.
— Як ти можеш так говорити?!
— Бо це правда.
— Я віддав тобі стільки часу! Подарунки, увага, ресторани!
— І я мала б віддячити квартирою?
— Ти мала б думати про нас! Про спільне майбутнє!
— Яке майбутнє, Олеже? Те, де чоловік із першого дня планує, як отримати вигоду?
Раптом за сусіднім столиком хтось підвівся. Жінка середнього віку в темно-синьому костюмі підійшла до них. Валентина Іванівна. Мати Олега. Вона сиділа там увесь час.
Наталя відчула, як усе всередині похололо. Це було сплановано.
Пропозиція, каблучка, розмова — і мати напоготові.
— Мамо, ти чула? — голос Олега став жалісним. — Чула, що вона сказала?
— Чула, синку. Усе чула.
Валентина Іванівна повернулася до Наталі. Очі були холодні.
— То ти така, виходить? — сказала вона. — Все рахуєш, усе зважуєш?
— Вибачте?
— Півтора року мій син витратив на тебе! Час, увага, подарунки! А ти що?
— Я нікого не просила витрачати.
— Звісно! — Валентина Іванівна підвищила голос. — Сидиш у своїй квартирі й чекаєш, поки хтось прийде й усе тобі дасть!
— Мамо, не треба… — Олег узяв її за руку.
— Треба! Нехай усі знають, яка вона насправді!
Наталя повільно підвелася. Ноги тремтіли, але голос був спокійний.
— Знаєте, Валентино Іванівно, я вам навіть вдячна.
— За що?
— За те, що відкрили очі. І мені, і собі.
— Які ще очі?! — Олег підскочив.
— На правду. Ви вдвох усе спланували. Каблучка — приманка. Розмова — пастка. А ви чекали за рогом.
— Це вигадки!
— Це реальність. І ти сам її підтвердив.
Валентина Іванівна простягнула руку.
— Поверни каблучку!
— Відпустіть.
— Поверни!
— З радістю.
Наталя повільно зняла каблучку. Подивилася на неї востаннє — гарна, блискуча. Символ того, чого ніколи не було.
Вона поклала її на стіл поруч із десертом — полуничним тірамізу, де крем був густий і світлий.
— Забирайте.
Олег дивився на каблучку, потім на Наталю. Обличчя спотворилося.
Наталя взяла сумочку й пішла до виходу. За спиною лунали голоси, але вона не озиралася. Ішла рівно, тримаючи голову високо.
У таксі, коли ресторан залишився позаду, вона нарешті дозволила собі видихнути.
Сльози покотилися по щоках, але разом із ними прийшло полегшення.
Того ж вечора Наталя зібрала речі Олега. За півтора року їх назбиралося чимало: сорочки в шафі, зубна щітка у ванній, книги на полиці, зарядний пристрій біля ліжка.
Кожна річ нагадувала про приємні моменти, і від цього боліло ще дужче.
Але вона не зупинялася. Складала все в велику валізу, яку Олег колись залишив після поїздки до Одеси.
Коли валіза була повна, Наталя винесла її в під’їзд і поставила біля ліфта. Нехай забирає. Її це більше не стосувалося.
Потім зателефонувала майстру із заміни замків. Він приїхав швидко — доброзичливий чоловік років п’ятдесяти з інструментами.
— Нові замки? — запитав, оглядаючи двері.
— Так. Хочу, щоб одна людина більше не мала доступу.
— Зрозуміло, — він кивнув. — За годину все буде готово.
Наталя сиділа на кухні, пила трав’яний чай і слухала, як майстер працює.
Нові ключі — новий етап. Просто, але точно.
Телефон дзвонив без упину. Олег, Олег, незнайомий номер — мабуть, Валентина Іванівна.
Наталя не брала слухавку. Потім почали надходити повідомлення.
«Наталю, давай поговоримо. Ти все неправильно зрозуміла».
«Мама перегнула. Вона не хотіла образити».
«Я тебе кохаю. Це була просто пропозиція».
«Відповідай!»
«Ти несправедлива!»
«Якщо не відпишеш — приїду!»
Наталя посміхнулася. Приїжджай. Ключі вже інші.
Пізніше прийшло голосове. Голос Олега був роздратованим.
«Ти все зіпсувала! Я всім розкажу, яка ти! Егоїстка! Ти знищила наше щастя!»
Наталя прослухала, заблокувала номер. Потім заблокувала й номер матері.
Лягла спати пізно. Лежала в темряві й думала, як легко помилитися в людині. Півтора року поруч був хтось чужий
Хтось, хто грав роль, чекав моменту.
Наступні дні минали в дивному спокої. Наталя ходила на роботу, зустрічалася з клієнтами, вечерями гуляла Подолом.
Усе наче через легку пелену, але поступово пелена розсіювалася.
Олег продовжував писати з нових номерів. То просив вибачення, то дорікав. Наталя блокувала.
Через три тижні вона випадково зустріла на вулиці свою колишню колегу Ірину, яка працювала в тій самій ІТ-компанії, що й Олег.
— Наталю! Привіт! — Ірина обійняла її. — Як справи?
— Добре. А в тебе?
— Нормально. Слухай, чула, що ви з Олегом розійшлися?
— Так.
— А він уже нову знайшов. Швидко.
Наталя напружилася.
— Кого?
— Лілію з бухгалтерії. Вона нещодавно квартиру в новобудові на Лівому березі отримала в спадок. Олег навколо неї — квіти, ресторани, усе як із тобою колись.
Наталя відчула неприємний присмак.
— Ірино, ти можеш дізнатися її номер?
— Навіщо?
— Хочу попередити.
Ірина подивилася розуміюче.
— Напишу тобі.
Вечором прийшло повідомлення з номером. Наталя довго вагалася, перш ніж набрати.
— Алло? — відповіли після кількох гудків.
— Добрий вечір. Це Лілія?
— Так. А хто говорить?
— Мене звати Наталя. Ми не знайомі, але маємо спільного знайомого. Олега.
Пауза.
— Звідки у вас мій номер?
— Не важливо. Важливо те, що я хочу вас застерегти.
Розмова тривала довго. Наталя розповіла все: про стосунки, про пропозицію в ресторані, про план із продажем квартири, про Валентину Іванівну за сусіднім столиком. Лілія слухала уважно.
— Він уже мені натякав, — зізналася вона наприкінці. — Казав, що треба думати про спільне житло, про інвестиції… Дякую, що зателефонували.
— Бережіть себе. І свою квартиру.
Наталя поклала слухавку й відчула полегшення. Принаймні одна жінка не потрапить у пастку.
Минув ще місяць.
Наталя змінила номер телефону. Новий дала лише найближчим. Змінила роботу — перейшла в інше агентство з вищою зарплатою й цікавішими проєктами. Колеги влаштували теплі проводи.
На новому місці її ніхто не знав. Жодних питань про особисте, жодних пліток.
Квартира залишилася при ній. Той самий Поділ, ті самі високі стелі, вікна на тиху вуличку. Бабусин спадок.
Іноді вночі Наталя прокидалася й думала: а якби погодилася? Продала б квартиру, купили б будинок порівну. А потім — розлучення, поділ, і Олег іде з половиною того, у що майже нічого не вклав.
Вона уникла пастки. Вчасно.
Одного весняного ранку Наталя пила каву на кухні й гортала стрічку в телефоні.
Натрапила на сторінку Ірини. Там був пост із фото: Олег із жінкою років сорока п’яти. Підпис: «Вітаю молодят! Нехай щастя буде довгим!»
Жінка була незнайома. Не Лілія. Нова.
Наталя закрила додаток і допила каву. Це вже не її справа.
За вікном цвіли каштани. Київ прокидався, дихав весною. Наталя дивилася на місто й думала: попереду — ціле життя.
Без Олега, без його планів, без чужих розрахунків.
Телефон задзвонив. Незнайомий номер. Вона не відповіла. Потім прийшло повідомлення: «Привіт! Це Анна з нового офісу. Не хочеш у суботу на виставку в PinchukArtCentre? Там нова експозиція».
Наталя посміхнулася. Набрала відповідь: «Привіт! З радістю. О котрій?»
Виставка виявилася захопливою. Сучасні інсталяції, картини, що змушували задуматися.
Анна була веселою, відкритою, вони багато розмовляли, сміялися над деякими експонатами.
Після галереї зайшли в кафе на Бессарабці. Пили чай, говорили про роботу, про подорожі, про улюблені книги
Жодного слова про чоловіків чи весілля.
Повертаючись додому, Наталя зрозуміла, що посміхається просто так.
Давно такого не було.
Відчинила двері своєї квартири — тієї самої, яку ледь не втратила.
Увімкнула світло. Пройшлася кімнатами, торкаючись знайомих речей: бабусиного серванту, полиць із книгами, м’якого крісла біля вікна.
Усе на місці. І водночас усе по-новому.
Тепер Наталя знала ціну словам і вчинкам. Знала, що гарна обгортка може приховувати порожнечу.
Що півтора року — не гарантія щирості. Що каблучка з діамантом може бути лише частиною плану.
Але знала й інше: можна почати заново. Можна бути щасливою самій.
Можна знайти людей, яким потрібна саме ти, а не твої квадратні метри.
Наталя налила собі чаю, увімкнула тиху музику й сіла біля вікна. За склом повільно гасли вогні міста.
День закінчувався. І це був добрий день.
Один із багатьох, що попереду.
Головна картинка ілюстративна.
