Він хотів відібрати в мене квартиру. Але не знав, що мій чоловік усе передбачив.
Віра Миколаївна особливо любила травневі вечори. Коли сонце повільно ховалося за обрій, огортаючи старі будинки м’яким золотистим світлом, вона заварювала свій улюблений чай і вмощувалась біля вікна. Саме в ці хвилини тиші та спокою вона відчувала невидиму присутність Андрія — ніби він десь там, згори, спостерігає за нею, переконуючись, що в неї все гаразд.
Минуло вже двадцять років з того дня, як його не стало. Двадцять непростих років, за які вона з розгубленої вдови з підлітком на руках перетворилася на впевнену жінку поважного віку з сивиною у волоссі й особливим спокоєм у погляді.
Пам’ять про чоловіка залишилася. Вона жила в кожному куточку їхньої невеликої, але затишної квартири в самому центрі міста — єдиному, що лишилося їй від чоловіка, окрім сина та спогадів.
У ту суботу, рівно двадцять років з того дня, Віра прокинулась раніше, ніж зазвичай. Щеміло серце — надто особлива дата. Вона дістала альбом — той самий, у чорній шкіряній обкладинці, який відкривала тільки в дні особливої туги.
З пожовклих фото дивилися молоді обличчя. Ось вони з Андрієм біля РАЦСу — вона в простій, але елегантній на той час білій сукні. Ось — новосілля в цій квартирі: друзі сидять на підлозі кружком, бо меблів майже не було. Ось маленький Михайлик невпевнено ступає перші кроки, а Андрій — поряд, готовий підхопити. Як склалося б їхнє життя, якби…
Дзвінок у двері обірвав потік спогадів. Віра здивовано глянула на настінний годинник — лише дев’ята ранку. Надто рано для гостей, особливо незваних. Сина вона чекала тільки ввечері.
Поправивши зачіску й накинувши легкий жакет поверх домашньої сукні, вона підійшла до дверей. Зазирнула у вічко — і завмерла. На порозі стояв літній чоловік. Обличчя видавалося знайомим, але не з близького кола.
— Хто там? — її голос мимоволі здригнувся.
— Віро? Віро Миколаївно? Це Павло Петрович, брат Андрія. Відчини, будь ласка. Нам треба поговорити.
Пальці раптом стали незграбними, коли вона повертала ключ у замку. Брат Андрія? Той самий, з яким вони припинили спілкування ще до появи Михайла? Яким вітром занесло — і чому саме сьогодні?
— Павле? — вона відчинила, дивлячись на сивого чоловіка, в чиїх рисах ледь вгадувалася схожість із її чоловіком, якого давно вже немає на цьому світі. — Боже мій… Стільки років…
— Привіт, — коротко кивнув він, не виявивши особливого тепла. — Можна зайти? Розмова серйозна.
У його голосі було щось, що змусило її зібратися.
— Звісно, заходь, — вона відступила вбік, пропускаючи несподіваного гостя. — Може, чаю? Кави?
— Не треба, — швидко відповів він, окинувши квартиру оціночним поглядом. — Я ненадовго. Справа важлива.
Вони пройшли до вітальні. Віра запропонувала йому крісло, сама сіла на диван навпроти. Фотоальбом так і лежав відкритий на журнальному столику між ними.
— Бачу, згадуєш, — кивнув він на світлини з якимось дивним виразом обличчя. — Я теж останнім часом багато думав про минуле.
— Сьогодні двадцять років, як не стало Андрія, — тихо мовила вона.
— Знаю, — сухо відповів і раптом різко змінив тон. — Віро, я приїхав обговорити справедливий поділ майна.
Вона здивовано кліпнула очима, не відразу второпавши почуте.
— Який поділ?
— Цієї квартири, — він зробив жест навколо. — Я знайшов документи. Її купили за гроші наших батьків. Отже, частина належить і мені — як спадкоємцю.
Світ перед очима Віри ніби закрутився. Вона вчепилася в підлокітник дивана, щоби не втратити рівновагу.
— Але ж… Це неможливо. Андрій сам…
— Андрій тобі не все розповів, — перебив Павло. — Гроші за квартиру — це були батьківські гроші. Ось, — він дістав з внутрішньої кишені піджака кілька акуратно складених аркушів. — Тут копії документів. Усе законно.
Віра дивилася на папери, але рядки перед очима розпливалися. Двадцять років спокійного життя, двадцять років упевненості в тому, що хоча б дах над головою у неї є — почали розсипатися просто на очах…
— Я… я повинна показати це синові, — нарешті видушила вона. — Він юрист.
— Звісно, покажи, — знизав плечима Павло. — Але факти є факти. Я хочу свою частку — і я її отримаю. Ось моя візитка, — він поклав картонний прямокутник просто на стос фотографій.
— Подзвони, коли будете готові обговорювати деталі.
Щойно за непроханим гостем зачинилися двері, Віра повільно опустилася на підлогу просто в передпокої. Руки тремтіли. Вона витягла телефон і набрала номер сина.
— Мишо? Синочку… Приїдь, будь ласка. Здається, у нас великі проблеми.
Того ж вечора квартира потонула в сутінках, але Віра не вмикала світло. Вона сиділа в кріслі, перебираючи старі фотографії й намагаючись згадати, що саме чоловік розповідав їй про покупку квартири. У пам’яті спливали лише уривки розмов — про новосілля, про плани на ремонт, про мрію про другу дитину, яка так і не збулася.
Чому він ніколи не згадував про батьківські гроші? А може, згадував, просто вона забула за стільки років? Чи, можливо, вважав це несуттєвим? Або ж навмисне приховав, знаючи, що колись брат з’явиться з претензіями?
Телефонний дзвінок вирвав її з вирію тривожних думок.
— Мамо, я вже виїхав, — голос Михайла звучав спокійно й зібрано. — Буду завтра до обіду.
Постарайся нічого не підписувати й ні з ким не зустрічатися до мого приїзду.
— Добре, сину. Але скажи… це справді можливо? Що частина квартири належить йому?
Настала коротка пауза.
— Не знаю, мамо. Треба вивчити документи, підняти архіви. Але ти не хвилюйся наперед. Ми розберемось.
— Я ніколи не думала, що Андрій міг щось приховати від мене, — голос у неї затремтів.
— Мамо, не треба, — м’яко перебив її син. — Не робімо поспішних висновків. Відпочинь. Я скоро буду.
Але відпочити не вдавалося. Після дзвінка Віра дістала заповітну шкатулку, у якій зберігала всі важливі документи. Свідоцтво про шлюб та інші документи — холодні офіційні аркуші, що відзначали головні віхи її життя. Серед них — папка з документами на квартиру.
Вона розклала їх на столі, намагаючись зрозуміти, чи є серед них бодай щось, що підтверджувало б слова Павла. Але юридичні терміни плутались у голові, рядки зливалися в суцільну пляму. Віра не була юристом, як Михайло, й зараз особливо гостро відчувала власну безпорадність.
Ніч минула без сну. Вперше за багато років вона відчувала не тихий смуток за чоловіком, а справжню образу. Як він міг приховати від неї таке? Як міг піддати ризику їхнє майбутнє, їхній дім?
Вранці пролунав новий дзвінок у двері. Віра підійшла й поглянула в вічко. На порозі стояв Павло, а поруч із ним — молодий чоловік із шкіряним портфелем.
— Віро, відчини. Я привів юриста, він усе пояснить.
— Мого сина ще немає, — відповіла вона крізь двері, не знімаючи ланцюжка. — Я нічого не обговорюватиму без нього.
— Сумніваєшся? — у голосі Павла прозвучала насмішка. — І правильно робиш. Подзвони, коли твій захисник з’явиться.
Вони рушили вниз сходами, а Віра повільно осіла спиною до дверей і з’їхала на підлогу. Що ж тепер? Невже цей чоловік справді може просто з’явитися й забрати половину її дому? Дому, де кожен сантиметр зберігає пам’ять про щасливі дні, про життя з Андрієм, про дитинство Михайла?
Михайло приїхав раніше, ніж обіцяв. Суворий, у класичному костюмі, з ноутбуком і папкою документів — він виглядав як справжній адвокат, готовий до суперечок. Обійнявши матір, одразу ж узявся до справи.
— Дивно, — сказав він за годину напруженої роботи. — На перший погляд, у його словах є частка правди. Ось ці банківські виписки показують, що перший внесок за квартиру справді надійшов із рахунку, який належав дідусеві. Але основну частину суми за квартиру виплачував батько.
— І що це означає? — Віра зціпила руки, намагаючись приборкати тремтіння.
— Поки що не знаю. Треба підняти архіви, перевірити документи про дарування, призначення цих грошей. Але я б на твоєму місці поки не панікував.
Легко сказати. Віра відчувала, як земля вислизає з-під ніг. Усе, що здавалося незмінним, раптом опинилося під загрозою.
— А що, як він має рацію? Що, як я всі ці роки жила в квартирі, частина якої мені не належить?
— Мамо, — Михайло зняв окуляри й втомлено потер перенісся, — давай не забігати наперед. Навіть якщо початковий внесок зробили дідусь із бабусею — це ще не означає, що вони не подарували ці гроші батькові. Нам потрібно більше фактів.
— Я завжди думала, що ми з твоїм батьком не мали секретів… — тихо мовила Віра. — А тепер… я вже не знаю, що й думати.
— Тато любив тебе, мамо, ти ж це знаєш. Я впевнений, якщо він щось і не розповів, то мав на це причини.
Наступні дні перетворили життя Віри на справжнє випробування. Телефон не замовкав — виявилося, Павло втягнув у цю історію якихось далеких родичів, про існування яких Віра й гадки не мала. Вони телефонували один за одним, закликаючи її «вчинити по совісті» і «не доводити справу до суду».
Сусідка з майданчика, завжди привітна Анна Сергіївна, тепер при зустрічі відвертала погляд і поспішала сховатися за дверима. А Віра ж скільки разів допомагала їй із внуками, носила бульйон, коли та хворіла… Як швидко люди починають вірити найгіршому.
— Не зважай, — казав Михайло, помітивши, як мама болісно реагує на косі погляди сусідів. — Люди люблять плітки. Особливо в таких містечках, як наше.
Але Віра не могла не зважати. Все життя вона берегла свою репутацію, добре ім’я. Репутацію бездоганної вдови, яка самотужки виростила сина і нікому нічого не винна. А тепер…
Якось вона почула, як біля під’їзду дві жінки обговорюють її:
— Кажуть, вона завжди знала, що квартира крадена, а тепер прикидається, — зневажливо мовила одна.
— Та справа не в квартирі, — заперечила інша. — Я чула, там якась темна історія зі спадком. Чоловік її, кажуть, не просто так відійшов так рано.
Віра стиснула пакет із хлібом так, що побіліли кісточки пальців. У горлі стояв клубок. Хотілося закричати, що все це брехня, що двадцять років тому вона залишилася сама з маленькою дитиною на руках, без копійки й підтримки, що її Андрій був найчеснішим чоловіком на світі…
Але вона мовчки пройшла повз, високо піднявши голову. І лише вдома, за зачиненими дверима, дозволила собі розридатися — від безсилля й образи.
Тим часом Михайло продовжував своє розслідування. Він підняв архіви, знайшов стару банківську документацію, пов’язану з оформленням кредиту, навіть зв’язався з колишніми колегами батька. Збирав інформацію по крихтах, намагаючись скласти цілісну картину.
— Знаєш, мамо, — сказав він одного вечора після чергового дня пошуків, — я знайшов дещо цікаве. У дідуся з Павлом був спільний бізнес, який раптово збанкрутував. І приблизно після цього дід дав батькові гроші на квартиру.
— І що це означає?
— Поки що не знаю. Але дивний збіг, ти не вважаєш?
Віра замислилася. Андрій ніколи не розповідав про ділові зв’язки брата з батьком. Взагалі майже не згадував Павла, а коли вона питала про його родину, зазвичай відмахувався: «Ми давно не спілкуємось».
Щось важливе ховалося за цим мовчанням — вона завжди це відчувала. Але поважала бажання чоловіка не ворушити минуле. А тепер це минуле саме прийшло в її дім і могло зруйнувати все, що у неї залишилося.
Наступного ранку на неї чекала несподіванка — повістка до суду. Павло подав позов про визнання права власності на частину квартири.
— Не хвилюйся, мамо, — твердо сказав Михайло, переглянувши документи. — Я представлятиму тебе в суді. Ми виграємо цю справу. Але в його очах майнула тінь сумніву — і Віра, як справжня мати, не могла цього не помітити.
Ранок перед судом видався похмурим. Віра прокинулась ще до світанку — якщо взагалі можна назвати сном те тривожне забуття, в яке вона провалювалася між хвилями тривоги.
Син ще спав. Віра стояла біля вікна, загорнувшись у старий халат, і дивилася на сіре небо. Дощ починав накрапати — тихо, майже непомітно. Місто повільно прокидалося, чужі люди поспішали у своїх справах, і ніхто не здогадувався, що сьогодні для неї вирішується все.
На кухні дзвякнула чашка — Михайло встав, підійшов до неї й обійняв за плечі.
— Ми впораємось, — тихо сказав він.
У залі суду було душно. Павло сидів з прямою спиною, поруч із ним — похмурий адвокат. У його погляді не було нічого від тієї людини, яка колись приносила подарунки на дні народження Андрія, обіймала її в лікарні після появи дитини. Тепер він був чужий.
Суд тривав кілька годин. Віра майже не чула слів — тільки голос сина, спокійний, упевнений, мов із броні. Він говорив про документи, про історію угоди, про те, як усе це виглядало несправедливим і надуманим. Віра вперше побачила, наскільки дорослим став її хлопчик.
Павло злегка нервував. Його адвокат просив перерву, заперечував, шукав зачіпки. Але коли суддя оголосила рішення, все вже було ясно:
У задоволенні позову відмовлено. Власність залишається за Вірою Андріївною.
Вона сиділа нерухомо, поки зал не спорожнів. Її плечі здригнулися тільки тоді, коли Михайло обережно стис її руку.
— Тепер усе позаду, мамо.
Віра мовчала. Вона знала, що попереду ще буде непросто: шепотіння сусідів, дивні погляди, можливо, навіть нові судові витівки. Але головне вони вже пройшли.
І вона не була сама.
На виході з будівлі суду на мить визирнуло сонце. Віра підняла голову до неба, глибоко вдихнула свіже повітря. Небо розвиднювалося. І всередині, десь глибоко, вперше за довгий час стало трохи світліше.
Вона йшла поряд із сином — прямо, спокійно, знову тримаючи голову високо. Її життя ще не закінчилось. Воно починалося наново.
