Дарина увійшла в квартиру і на мить завмерла на порозі, насолоджуючись запахом свіжого ремонту. Світлі стіни, новий ламінат, кухня з сучасними фасадами — все виглядало саме так, як задумувалося.
Квартира перейшла до Дарини від бабусі три роки тому. Старе житло вимагало капітального оновлення, але для двадцятисемирічної жінки це стало справжнім подарунком долі – особистий простір у центральній частині міста.
Дарина оформила кредит, знайшла будівельну бригаду та повністю переробила інтер’єр. Дев’ять місяців життя пройшли у подруги, при цьому щовечора після роботи доводилося приїздити сюди, аби, контролювати робітників, обирати відповідні матеріали, уважно рахувати витрати.
Тепер, стоячи у готовій квартирі, Дарина відчувала справжнє почуття гордості за свої особисті досягнення. Це стало її територією, її особистим простором.
Дарина самостійно сплатила переоформлення документів, погасила кредит, приймала кожне рішення щодо ремонту. Можливо, саме тому зустріч із Микитою, майбутнім чоловіком, відбулася на фінальному етапі робіт – у магазині сантехніки, де обирався змішувач для раковини.
Микита працював консультантом, допоміг із вибором, а потім запропонував випити кави. Дарина погодилася – високий, врівноважений чоловік із уважним поглядом та приємною усмішкою справив гарне враження.
Він був прекрасним кавалером, гарно залицявся, був уважним і дбайливим. Даринка закохалась, вважала, що зустріла свою долю, тому, коли Микита запропонував їй одружитись, вона погодилась без особливих вагань. Через півроку пара оформила шлюб.
Ще до весільної церемонії Дарина розставила пріоритети:
— Квартира залишиться тільки моєю, — сказала жінка, дивлячись Микиті у вічі. – Це прийнятно для тебе?
— Звичайно, — спокійно відповів Микита. – Справедливе рішення. Я нічого не вкладав у купівлю та ремонт.
Дарина цінувала таке розуміння. Пара підписала шлюбний договір, і молода жінка нарешті відчула впевненість. Мрії про сім’ю завжди супроводжувалися острахом втратити незалежність. Микита зі спокійним характером видавався ідеальним партнером.
Перші місяці спільного життя лише зміцнювали це враження. Микита брав участь у домашніх справах, готував сніданки у вихідні, ніколи не підвищував голос.
Батьки чоловіка – Олександр Петрович та Надія Іванівна – проживали в передмісті, відвідуючи сина лише на значні свята.
— Мої батьки дотримуються старих поглядів, — пояснював Микита, коли Дарина дивувалася рідкісними візитами. — Вважають, що молодій сім’ї потрібен особистий простір.
Дарина раділа такому підходу. Її власні батьки жили в іншому місті, приїжджали рідко та завжди погоджували візити заздалегідь.
Ситуація змінилася за рік після весілля. Спочатку виникали дрібні деталі, на які спершу Дарина майже не звертала уваги. Однієї суботи, коли подружжя тільки прокинулося, пролунав дзвінок у двері.
Молоде подружжя нікого не чекало у вихідний, та ще й так рано:
— Хто може прийти так рано? — здивувалася Дарина.
— Мабуть, сусіди, — знизав плечима Микита.
На порозі стояла Надія Іванівна з сумкою.
— Проходила повз, вирішила заглянути, — пояснила мама Микити, проходячи всередину. — Ось принесла домашню випічку.
Дарина, яка не до кінця прокинулася, в домашньому одязі, відчувала незручність, але промовчала. Зрештою, мама чоловіка принесла гостинці бажаючи зробити приємне.
Вони мило посиділи за чашечкою ранкової кави. Розмовляли про все на світі, багато згадували, сміялись. Такі собі приємні родинні посиденьки.
Однак наступними вихідними ситуація повторилася. І за тиждень теж. Щоразу Надія Іванівна приходила без попередження, завжди з їжею чи речами для дому.
— Може, попросиш маму дзвонити перед приходом? — спитала одного разу Дарина у чоловіка.
– Навіщо? — щиро здивувався Микита. — Вона ненадовго заходить, завжди приносить щось корисне. – Та й зрештою: вона моя мама, рідна людина.
Дарина не наполягала. Зрештою це батьки чоловіка, і створювати напругу не хотілося. Але згодом візити Надії Іванівни ставали тривалішими і наполегливішими.
Свекруха не просто заходила – почала перевіряти каструлі на плиті, вміст холодильника, заглядати у шафи.
– Ти так готуєш м’ясо? — спитала якось Надія Іванівна, піднявши кришку сковороди. – Неправильно, треба спочатку обсмажувати, потім млоїти. Дозволь показати.
Дарина поступилася місцем біля плити, намагаючись зберігати спокій. Такі зауваження ставали дедалі частішими і нетактовними.
— Рушники якісь жорсткі, — зауважила свекруха, витираючи руки після чергового непроханого кулінарного уроку. — Мабуть, дешевий порошок використовуєш? Я використовую лише перевірені засоби. Мої рушники м’які, приємно пахнуть і мають прекрасний вигляд, не те, що ось ці.
Микита ніяк не реагував на такі коментарі. Сидів за столом, захоплений телефоном, або дивився телевізор, ніби не чуючи того, що відбувається на кухні.
Дарина намагалася акуратно пояснити свекрусі, що поради не завжди доречні.
— Надія Іванівно, маю свої методи готування, — обережно зауважила молода жінка.
— Звичайно, звичайно, — кивала мати Микити, — але ти молода господиня, маєш навчатися у досвідчених. Тим паче, хто ж тобі підкаже, як правильно? бачу мама не часто навідується до тебе, не слідкує, не підказує.
Якось Дарина затрималася на роботі через терміновий звіт. Додому повернулася пізно, втомлена, мріючи просто відпочити і нічого не думати.
Відчинивши двері, вона почула голоси та сміх із кухні. Там знаходилися Микита та Надія Іванівна, пили чай із печивом.
— А ось і наша трудівниця! — вигукнула свекруха. — Чому так пізно? Микита прийшов голодний, добре, що я зазирнула, нагодувала сина.
Дарина мовчки пішла до спальні, переодяглася, глибоко вдихнула для заспокоєння і повернулася на кухню.
— Надія Іванівно, краще попереджати про візити, — максимально нейтрально промовила Дарина. — Тоді я б сама готувала вечерю.
– Навіщо попереджати? — здивувалася свекруха. — Проїжджала повз, вирішила зайти. Хіба ж не можна?
— Можна, але, — Дарина затнулась, підбираючи слова. Вона не хотіла псувати стосунків, все ж намагалась бути тактовною і пояснити людині її помилку.
— От і чудово, — кивнула Надія Іванівна. — До речі, проходячи повз шафу, помітила непрасовані простирадла. Неприпустимо! Я їх випрасувала і склала так. як повинно бути. Перевірю наступного разу, аби ти дотримувалась чистоти у шафах. Не дякуй.
Дарина відчула як щоки червоніють. Свекруха дозволила собі копирсатись в її особистих речах? Заходила до подружньої спальні без дозволу?
їй аж млосно стало. коли вона уявила чужу собі людину, що порядкує у її речах. Руки дрібно затремтіли, стало зле. Дарина різко вийшла з кухні. аби не наговорити зайвого. Розуміла, що зараз може бовкнути усе, що завгодно.
Після того, як пішла свекруха Дарина просто не стрималася:
— Микито, чому твоя мама заходить до нашої спальні?
– Що в цьому поганого? — знизав плечима чоловік. – Вона хотіла допомогти.
— Але ж це наш особистий простір!
— Перестань, Даро, надто гостро реагуєш. Мама піклується про нас.
Однак наступний випадок став переломним. Дарина поверталася додому після напруженого дня, мріючи про душ та відпочинок. Відчинивши двері, помітила у передпокої незнайоме взуття.
На кухні була Надія Іванівна і поряд з нею — незнайома жінка.
— А, Дариночко! — вигукнула свекруха. – Познайомся, це Галина, моя подруга. Показую їй твою квартиру, вона теж почала ремонт.
Дарина завмерла в дверному отворі. У голові не вкладалося побачене. У її будинку сиділа зовсім чужа жінка, що розглядала інтер’єр поглядом, що оцінює.
— А плитка цікава, — зауважила гостя. — Мабуть, дорого коштувала?
Дарина повільно обернулася до матері чоловіка:
— Надія Іванівно, звідки ви маєте ключі від квартири?
— Микита давно дав, — махнула рукою свекруха. — Про всяк випадок. Мало що.
Увечері Дарина довго розмовляла із чоловіком. Точніше, говорила переважно вона, а Микита відмовчувався, періодично знизуючи плечима.
— Не бачу проблеми, — нарешті промовив чоловік. – Мама нічого такого не робить. Просто іноді допомагає. Що тут такого? Ти навпаки – дякувати їй повинна.
— Без попередження, Микито! Ти вважаєш нормальним те, що вона приходить у мій дім зі сторонніми людьми?
— Чому твій? — примружився Микита. — Ми одружені, то це і мій дім, моє житло теж.
— Ми домовлялися перед весіллям, — нагадала Дарина. — Існує шлюбний договір. Я фінансувала ремонт, і ця квартира мені дісталася від бабусі.
— Тепер ти починаєш вираховувати, хто скільки вклав? — голос Микити підвищився. – Я теж гроші приношу. Купую продукти, сплачую рахунки.
— Це не вважається вкладенням у нерухомість, — похитала головою Дарина. — Це звичайні витрати.
— Гаразд, — Микита махнув рукою. — Не хочу з’ясовувати стосунки на порожньому місці. Вважаю, що ти надто гостро реагуєш на дрібниці.
Наступного дня Дарина попросила чоловіка повернути ключі від квартири, які той віддав матері. Микита вдав, що не почув прохання.
Він чекав, що ситуація вирішиться сама собою. Не хотів втручатись у жіночі справи. Вдавав, чи то й справді вважав. що мама нічого не робить надприродного, навпаки, допомагає. Тут дякувати треба.
Але Дарина дійшла крайньої межі і коли знову повернувшись додому застала ту на кухні у її фартусі і в її домашніх капцях, не витримала:
— Надіє Іванівно, хто дав вам дозвіл брати мої речі і вдягати їх? Чому ви приходите у мою квартиру без попередження? Навіщо ви порядкуєте у чужому домі навіть не запитавши дозволу господині?
— Чужому домі? Господині? – закотила очі свекруха продовжуючи робити те що й робила, – Зрештою. мені до тебе абсолютно байдуже. я до сина приходжу і для цього матері дозвіл не потрібен. А подобається це тобі, чи ні, знаєш, мені навіть не цікаво, – фиркнула жінка.
— Ключі на стіл і за п’ять хвилин аби вас тут не було, – спокійно. але з металом у голосі мовила Дарина. – Квартира моя. ви – небажана гостя. Капці і фартух можете собі лишити, я не вдягну – зіпсовані.
Сцена була дуже неприємною, але Дарина таки виставила свекруху із квартири. Уже за пів години майстер замінював вхідні замки. Дарина віддала пів зарплатні за терміновість, але і більше заплатила б, аби мати спокій.
Микита повернувся з роботи і довго дзвонив у дзвінок. адже потрапити др квартири не міг. Дарина стояла по інший бік дверей і чи не вперше розуміла, що впускати чоловіка не хоче.
Бачити його у неї бажання не було абсолютно ніякого. та й що він нового скаже? Хіба буде докоряти, що так повелась із його матір’ю.
— Що ти влаштувала за спектакль? – сказав чоловік, коли нарешті таки зайшов у квартиру, – Мама у стаціонарі. а ти спокійно замки міняєш? збирайся, поїдеш вибачатись. Ніхто так не буде ставитись до моєї матері, навіть дружина.
— Я нікуди не поїду і вибачатись точно не збираюсь, – промовила Дарина поволі. – Якщо ти не розумієш чому. мені шкода, але нам не подорозі. Сім’я – це коли ти і я, а не – твоя мама, ти і я збоку. Обирай: або наша сім’я. або ти йдеш до матері втиратись чистими і м’якими рушниками.
Микита пішов голосно грюкнувши дверима. Він був обуреним, ображеним і розчарованим. Вважав, що Дарина зазналась і надто високо себе несла тільки тому, що отримала у спадок житло і зробила там ремонт залізши у борги.
Власне, саме так він і озвучував причину свого розлучення, про маму, чомусь і не згадував. Цікаво: зрозумів, чи й справді щиро вірить у свою версію?
Як думаєте?
Головна картинка ілюстратвина.
