Він боявся запізнитися і мчав з усіх лап.
У повітрі кружляли снігові пластівці і по неприбраній вулиці бігло маленьке пухнасте кошеня сірого кольору. Йому здавалося,що воно рухається дуже швидко, ледь встигаючи ухилятися від ніг перехожих і машин, на ділі перехожі, ледь встигаючи помічати його, пригальмовували, пропускаючи малюка, що кудись поспішав. Люди, що гуляли з собаками, спішно накручували повідці на руки. Кошеня бігло з високо піднятим і гордо розпушеним хвостом. Це був сигнал: я зайнятий, мені не до вас. Собаки, що починали було гавкати, помічали його рішучий настрій і відступали в якійсь подобі поваги до цієї нахабної і дуже сміливої малечі.
Пухнастик перестрибував снігові замети і боявся тільки одного: не встигнути!
Він не розумів звідки,але знав це напевно, там, куди він біг,- його доля, його єдиний в житті шанс, упустивши який, він буде жити, як всі вуличні коти, відвойовуючи (у інших котів, собак, злих людей, ворон, холоду і голоду) вже не право на щастя, а право на життя. Йому у що б це не стало треба було туди встигнути.
Побачивши маленьке диво двоє чоловіків,що вийшли з магазину зупинилися і, переглянувшись, дістали з пакета куплену на закуску ковбасну нарізку. Один з них, зняв пакувальну плівку, вийняв пару тонких скибочок. Він сів навпочіпки і простягнув частування в бік кошеняти, що пробігало. Сірий відчув запах ковбаси і його мордочка інстинктивно почала повертатися в бік ласощів, захоплюючи за собою все крихітне тільце. Але, впоравшись зі інстинктом, він продовжив віддалятися від запропонованої їжі, незважаючи на те, що в животі голосно забурчало. Ковбаса була привабливою, але він не мав права зупинитися, адже тоді він не встигне.
Мужики переглянулися.
– Дивись-но, от кошаки знахабніли, вже від ковбаси відмовляються!
– Кішки відчувають, якщо в ковбасі гидота якась намішана або це прострочення, – з виразом знавця на обличчі сказав другий, мені мама про це говорила.
– Думаєш, прострочена…
– Ну, кішки чують те, чого ми не можемо, у них ж який нюх.
І обидва по черзі почали нюхати ковбасу, намагаючись зрозуміти, чим вона не догодила малюкові.
А кошеня бігло, вибиваючись з сил, бігло до своєї заповітної мети. Діставшись до під’їзду одного з п’ятиповерхових будинків, малюк застрибнув на засніжену лавку поруч з під’їздом, сили покинули його, лапки підкосилися і він впав, ткнувшись мордочкою в сніг.
Вона йшла повз і, можливо, не помітила б сірого кошеняти, але воно відчуло наближення своєї долі, піднімаючи голову і з останніх сил, нявкнуло. Жінка, почувши тоненький голосок, подивилася в бік лавки і побачила припорошену снігом мордочку, яка, трохи піднявшись, знову впала без сил.
Не будь кошеня таким маленьким, втомленим і запорошеним снігом, можливо, її зачерствіле за роки серце і не вйокнуло б. Але тут навіть вона не змогла пройти повз. Поставивши важку сумку, жінка взяла його на руки, обтрусила прилиплий сніг, розстебнула свою куртку і засунула кошеня всередину.
Малюк відчув тепло і зрозумів, що ВСТИГ…
Від радості він почав голосно мурчати. Його доля, почувши це слабке мурчання, посміхнулася, можливо вперше за довгий час.
У неї вдома, вдосталь наївшись сметанки після купання, він засне на колінах, обхопивши краєчок кофти своєї господині. Уві сні він знову і знову буде бігти, перебираючи лапками і боячись запізнитися. Адже затримайся він хоч на мить заради ковбаси, яка звичайно, пахне смачніше сметани, але ніякі смаколики світу не варті того, щоб поміняти на них єдину можливість, подаровану Долею.
Всі мають право на шанс, але не всі готові йти заради нього до кінця…
Автор: Ленц
