Я мовчки підняла кришку сміттєвого відра, викинула туди цілу тарілку голубців і вийшла з кухні. Мені набридло. Настільки, що сил терпіти більше не було.
Я накинула плащ поверх домашнього халата і пішла блукати вологими весняними вулицями. Останнім часом лише ці прогулянки мене заспокоювали.
Я часто картала себе за те, що не вмію постояти за себе ще з дитинства. Рідня за спиною називала мене “горобець” — маленька, тендітна, завжди тікала, коли щось не так.
З рідні в мене була тільки тітка Марія в селищі міського типу. Після втрати батьків, коли мені було лише 5, вона забрала мене до себе, хоч мала трьох своїх дітей. Батьків я майже не пам’ятаю. Ніколи не могла збагнути, чому тітка залишила мене, адже рідня мене недолюблювала.
— Атестат у тебе з трійками, на бюджет не вступиш, — сказала тітка Марія, коли я закінчила школу. — А я за твою освіту платити не буду.
— Я вступлю до коледжу, куди вдасться, — відповіла я.
— Та кому ти потрібна в тих коледжах? Іди краще на наш ринок — Параска тебе візьме продавцем.
— Я не хочу на ринок.
— Ба, яка вибаглива! Не в твоєму становищі перебирати! Я тебе годувала стільки років, тож тепер працюватимеш, купуватимеш продукти і платитимеш за світло.
Параски я боялася. Зморщена, з довгим носом, вона скидалася на лиху бабу з казок. На ринку я підробляла влітку і зрозуміла, що це зовсім не моє.
Тітка Марія заборонила вступати до коледжу, навіть сховала мої документи. Але я вмовила двоюрідного брата Сашка, якому тоді було 13, розповісти, де вона їх ховає. За це віддала половину своїх заощаджень — 200 гривень.
До міста я поїхала потайки. Фактично, втекла. Знала, що тітка не пробачить такого. Вступила до торговельного училища, оселилася в гуртожитку.
Так почалося моє самостійне життя. Виявилося, що люди не вважали мене невдахою, як казала тітка.
— Анно, ну ти й дивачка! — сміялася Оля, моя сусідка по кімнаті в гуртожитку. — Ти ж красуня! Просто вдягаєшся, як бабуся!
— Не вмієш ти компліменти робити, — сміялася я у відповідь.
— Та не переживай, зробимо з тебе людину! Складемо іспити, підемо до моєї сестри в магазин працювати. Я вже домовилася. Там тобі смак прищеплять, хочеш чи ні!
Оля слова дотримала. Після коледжу ми з нею влаштувалися в магазин одягу до її сестри. Робота мені подобалася. Це не ринок у селищі — взимку тепло, влітку не спекотно, покупці здебільшого приємні.
Я швидко освоїлася, почала розбиратися в моді, на око визначала, що кому пасуватиме. Покупці мене любили. Магазин був у центрі міста, тож за день інколи не було коли присісти.
На роботі я познайомилася з Олегом. Раз на місяць він приходив купувати щось для своєї мами, і ми часто гомоніли. Через кілька місяців він дочекався мене після роботи і вмовив прогулятися містом, а потім провів додому.
Я й не помітила, як закохалася. Олег був старший на 5 років, здавався мені розумним і начитаним — любив міркувати про історію та мистецтво, переказував книги, яких я не читала. Через рік він освідчився.
— Ти сирота? — запитала Галина Петрівна, його мама. — Олег сказав, що в тебе немає сім’ї.
— Є тітка, але ми не спілкуємося.
— Олеже, проведи дівчину додому, — вона вийшла з кімнати, навіть не попрощавшись.
Цю дивну зустріч я ще довго прокручувала в голові. Я знала, що не сподобалася його матері, але чому вона дивилася на мене з такою зневагою, не могла збагнути.
Відмовити Олега від весілля Галина Петрівна не змогла, але зробила все, щоб не витратити на свято ні 100 гривень. Та й ми з Олегом весілля не планували. У мене рідних не було, лише подруга Оля, а в Олега — тільки мати, бо друзів він не мав, адже не вірив у справжню дружбу.
— Ти прийшла на все готове, утримувати тебе я не збираюся, — заявила свекруха в перший же день. — Не думала, що Олег приведе в дім таку невістку.
— Мене утримувати не треба, я працюю і сама себе забезпечую, — відповіла я.
— Ти в сім’ю ввійшла, тож тепер вкладатимешся, а не лише себе забезпечуватимеш. Готувати й прибирати теж готуйся.
Її ставлення мене не засмучувало — нічого нового в цьому не було. Вона нагадувала тітку Марію, яка з 7 років зробила моїм обов’язком прибирати за всіма, а з 13 поклала на мене ще й готування на всю сім’ю. Домашньої роботи я не боялася, а Олег, думала я, захистить.
Спочатку сімейне життя мені подобалося. Хоч я й поралася по господарству сама, це не було тягарем. Рано вставати я звикла з дитинства, приготувати сніданок і помити посуд перед роботою було звичною справою, а ввечері — забігти в магазин і зробити вечерю.
Бурчання свекрухи не надто дратувало — я мовчки виконувала її прохання і намагалася не сперечатися.
Проблеми почалися через пів року, коли Олег звільнився з роботи і став сидіти вдома. Я стала єдиним годувальником, а він із матір’ю жили за мої 12 000 гривень зарплати. Можливо, я б і не звертала на це уваги, але Олег раптом став постійно невдоволеним, і між нами почалися розбіжності.
— Олеже, як пройшла співбесіда? — питала я щоразу.
— Я не ходив. Добре, що передзвонив, виявилося, там немає кар’єрного росту. Фірма маленька, директор уже 10 років на посаді.
— Ну, знайшов би потім щось інше. Ти ж раніше не був директором, чому б не влаштуватися в маленьку фірму?
— Тобі не зрозуміти, у тебе перспектив немає. У мене вища освіта, я можу знайти хорошу роботу, просто потрібен час. Чи ти пропонуєш мені опуститися до твого рівня і піти продавцем?
— Я хоча б заробляю! — мовила я зі сльозами.
Ми сварилися, але завжди мирилися. Олег умів вибачатися — позичав у матері 200 гривень, купував квіти, зустрічав мене після роботи, пригощав морозивом, і я пробачала. Але на цьому все закінчувалося.
Роботу він шукав неохоче, умови йому не підходили. За кілька місяців він зовсім закинув пошуки і цілими днями сидів вдома.
Галина Петрівна завжди підтримувала сина. Щоразу, коли я питала про роботу, вона нагадувала про мою відсутність вищої освіти, мовляв, не мені міркувати про хороші посади.
Відносини погіршувалися, а влітку остаточно зіпсувалися. Я стала старшим продавцем, а майже за місяць – керуючою магазином, зарплату підвищили до 25 000 гривень, і Олег вирішив, що час щось змінювати.
— Анно, нам потрібна машина. Якщо я приїжджатиму на співбесіди в гарному костюмі й на авто, мені легше буде отримати хорошу посаду.
— А як ти її купиш? Вона ж коштує недешево.
— Та не купувати! У кредит візьмемо.
— Для кредиту потрібен дохід.
— Оформимо на тебе, ми ж сім’я. А коли я знайду роботу, сам платитиму.
Я відмовилася брати кредит. Хоч вони з матір’ю вважали мене неосвіченою, я розуміла, що це погана ідея. Останні місяці я ледве зводила кінці з кінцями, попри підвищення зарплати.
Олег любив смачно поїсти, просив гроші на свої потреби, а свекруха вважала, що я мушу його забезпечувати.
У її очах я залишалася не достойною їхньої сім’ї. І тому повинна була щось їм доводити. Моя ждумка їх не хвилювала.
— Анно, ну що ти терпиш цих нероб? — дивувалася Оля. — Тікай звідти і живи для себе. Нехай Галина Петрівна сама свого синочка утримує.
— Куди тікати, Олю? Мені немає куди йти. Щоб зняти квартиру, треба щонайменше 10 000 гривень на оренду, заставу й комісію. А в мене нічого не лишається від зарплати.
— Можеш пожити в нас із мамою, поки не збереш. Я серйозно, подумай. Інакше вони тебе зовсім заїздять.
Місяць я ходила пригніченою, намагаючись економити, щоб щось відкласти. Олег наполягав на кредиті, а коли я відмовлялася, влаштовував сцени. Причіплявся до всього: пил у кімнаті, їжа несмачна.
Галина Петрівна завжди його підтримувала, нагадуючи, що турбота про чоловіка — мій обов’язок. Чому вона виживала з дому головного годувальника, я не розуміла. Без мене їй довелося б самій утримувати сина.
У п’ятницю я прийшла з роботи о дев’ятій, бо Оля настояла, що пора щось міняти, і потягла мене в торговий центр. Вирішили почати з нової сумки, бо моя стара була вже негодяща.
Потім зайшли в кафе, випили кави з круасаном, і час пролетів непомітно. Хоч план Олі спрацював і настрій у мене покращився, біля дому він усе одно випарувався.
— Це ще що? — обурилася Галина Петрівна. — На нормальні продукти, значить, грошей немає, а ти собі обновки купуєш?
— Я витрачаю свої 25000 гривень, тож маю право купувати, що хочу, — втомлено відповіла я.
— Відколи ти за Олега заміж вийшла, у тебе немає “свої”! Ти його дружина, тож гроші спільні!
— Не смійте зі мною говорити, як із дитиною! Я не збираюся перед вами звітувати! — я аж тремтіла від обурення.
— Ах, ось як! Пригріла біля себе! Прийшла на все готове в порядну сім’ю і думала, що будеш жити як собі захочеш? Не подобається — забирайся з мого дому!
Я не стала сперечатися. Навіть зраділа, що за мене прийняли рішення про переїзд. Дістала з балкона валізу, з якою прийшла в цю квартиру, і почала збирати речі. Від шуму прокинувся Олег і дивився, як я гарячково кидаю одяг у валізу.
— Ти що робиш? — позіхаючи, запитав він, підвівшись на ліжку.
— З мене досить!
— Не треба тут виступів, тобі все одно немає куди йти, — байдуже буркнув він і ліг на інший бік.
Я вийшла на вулицю з валізою і новою сумкою, яка геть не пасувала до мого розгубленого вигляду. Подзвонила Олі й поїхала до неї.
Олег не телефонував тиждень, поки не скінчилися рештки моєї зарплати. Потім умовляв повернутися, навіть позичив у матері 300 гривень на квіти, щоб зустріти мене після роботи — я ж завжди його пробачала.
Але цього разу я подала на розлучення. Хоч він і пручався, ми розлучилися.
Галина Петрівна кілька разів приходила в магазин, чекала від мене 5000 гривень за “проживання в її домі”, чим добряче розсмішила весь колектив.
Через три роки я знову вийшла заміж інині виховую доньку. Після декрету планую повернутися в магазин, бо колектив став для мене другою сім’єю.
Олег так і живе з матір’ю, бо роботи “по статусу” не знайшов. Часто скаржиться, що вона зіпсувала йому життя, розлучивши з працьовитою дружиною.
Галині Петрівні довелося знайти підробіток на пенсії, бо її 3 000 гривень на місяць не вистачало на життя з сином. Вони часто сперечаються. Сусідам спокою ніякого.
Але так і живуть під одним дахом. Напевне, вони щасливі, хіба не так?
Головна картинка ілюстратвина.