Багатьох ця історія може шокувати, але я знаю, що вчинила правильно. Я зробила свою доньку щасливою, а крім того… адже все залишилось в родині!
Мені було лише шістнадцять, коли я народила Дарину. Досі пам’ятаю, як боялась розповісти про це батькам. Я так довго переконувала їх, що я достатньо розумна і зріла, щоб відпустити мене з друзями в похід в Карпати. Вони врешті-решт здались, хоча знали, що там буде мій хлопець, Мар’ян. Вони вірили в наш здоровий глузд. Що ж, вони помилялися…
Я стала дорослою раніше, ніж планувала.
Як я і очікувала, вони сприйняли новину про вагітність досить нервово. Мама плакала, тато говорив щось про змарноване життя. Я з ним погодилась. У мене в голові були танці, вечірки, навіть університет, а не нянькання з дитиною! Але нічого іншого не залишалось. Мої батьки були дуже релігійні та й я б не змогла нашкодити дитині…
На щастя, все склалося для нас добре. Моя мама, яка була на пенсії, піклувалась про Дарусю, поки я була в школі. Тато няньчився з нею вечорами, тож я могла жити майже як раніше. Майже, тому що мої друзі тепер приходили лише погратися з Дариною, а не слухати музику чи пліткувати, як раніше. Мар’ян також прийняв виклик. Після технікуму він знайшов роботу, хоча раніше планував вступати до університету.
-Я тепер голова сім’ї, – повторював він. – І це зобов’язує!
Коли прийшов час випускних іспитів, інші дівчата в моєму класі планували, де провести останні літні канікули дитинства, а моя донька, яка тільки вчилась ходити, чекала на мене біля школи.
– Я хотіла, щоб вона знала яка у неї хоробра мама, – говорив Мар’ян. Через кілька місяців ми одружились і переїхали в маленьку квартирку, поверхом вище від моїх батьків. На щастя, моя мама була готова піклуватися про Дарину весь час, щоб я могла реалізувати свої плани і вступити до університету. Однак, коли я дивилась на своїх одногрупників, вони здавалися мені страшенно незрілими.
Вони тільки й робили, що влаштовували марші, протестували проти якоїсь безглуздої проблеми або напивалися на вечірках у гуртожитку… А я думала, чи витримає наш бюджет, якщо я куплю Дарусі взуття на зиму. Мабуть, я просто швидше подорослішала. Коли я писала дисертацію, Даруся пішла до першого класу і була дуже розумною для свого віку – можливо, тому, що я іноді брала її з собою на лекції?
Мар’ян нарешті приступив до відкладеного навчання на заочному факультеті. Іноді мені було смішно, коли він і Дарина розсідалися за одним столом, обидва занурені у свої книжки. Одна із захопленням писала “Мама мила раму”, а другий робив складні обчислення. У мене завжди було чудове взаєморозуміння з донькою, адже нас розділяла така маленька різниця в роках!
Ми слухали одну і ту ж музику, позичали одина в одної книги та одяг… На жаль, мій чоловік рано залишив цей світ. Не знаю, як би я впоралась без Дарини. Раптом вона стала ніби дорослою. Спостерігала, щоб я поїла і нарешті вийшла з дому. Вона та її хлопець, Павло, брали мене з собою в кіно і на виїзди за місто до його батьків.
Коли моя дочка вийшла заміж і переїхала за місто, я спочатку не могла знайти собі місця. Я приходила з роботи і сиділа в кімнаті Дарини розставляючи на полицях книги та її старі іграшки, сподіваючись, що колись вони стануть у нагоді її дітям. На жаль, минали місяці, потім роки, а онуків все ще не було. Спочатку Даруся зі сміхом відмахнулася від мене.
– Мамо, ну що ти! – казала вона. – Якщо ти так рано почала то це ще не означає, що я мушу! Але потім мої запитання почали її дратувати. Я відчувала, що щось тут не так. Але оскільки Даринка не хотіла говорити, я не наполягала. Лише одного разу, коли я була на періодичному огляді і випадково зіткнулась з донькою та зятем у лікарні, вона зізналась мені, що Павло вже давно проходить лікування.
-Лікар каже, що головне – не здаватись і не хотіти занадто багато. Але я не знаю… – зізналась мені донька, коли її чоловік зник в кабінеті лікаря. – Павло зломлений, тому, будь ласка, не будемо більше про це говорити. Я не раз чула про такі випадки і дякувала Богові, що зі мною і Мар’яном трапилось те, що ми мали Дарусю. Хоча в той момент я дуже хвилювалась, що це було невчасно.
Я швидко активізувала свої контакти, щоб знайти найкращого лікаря, але хоча всі давали надію і радили набратися терпіння, минали місяці і нічого не відбувалось. Донька з зятем вже навіть почали розглядати можливість усиновлення, але все ще трохи вагались.
– Тобі лише тридцять і у тебе ще багато часу, – заспокоювала я доньку.
– Тобі легко говорити, бо коли ти була в моєму віці, я вже закінчила початкову школу, – не безпідставно зауважила Дарина. – А Павло починає говорити про розлучення, про те, що він не дає мені можливості бути щасливою… – Я казала їй, що все налагодиться, але насправді, що я могла зробити? Тільки підтримувати її.
Це був червень 2013 року, я була у відрядженні в Одесі. Мені не хотілось залишати доньку саму, але Дарина сама вмовила мене поїхати.
– Зрештою, ти востаннє їздила на море коли ще тато був з нами, – переконувала вона мене. – Поїдь, ти заслуговуєш на відпочинок від наших клопотів! Я поїхала і, зізнаюсь, навіть почала насолоджуватись поїздкою. Адже я не була на пляжі цілу вічність! Раніше ми ходили в гори з Дариною, тому що це було ближче. До того ж вона любить піші прогулянки.
Тож я купила собі великого солом’яного капелюха, хороший крем від сонця і новий купальник. Знаю як це буває в подібних відрядженнях – нібито весь день повністю зайнятий, але завжди є година, яку можна виділити для особистих потреб.
Тому, не соромлячись, я втікала при першій-ліпшій нагоді і, на відміну від моїх колег, які опанували бар, прямувала на пляж. Збирала мушлі, мочила ноги, їла смачну смажену рибу… А одного разу навіть наважилась вскочити в купальник і розлягтись на шезлонгу. Одягнула окуляри і почала читати наймоднішу і найдурнішу книгу, яку змогла знайти в місцевій книгарні. Мабуть, це було дуже нудно, бо я раптом прокинулась від того, що щось вдарилось в мій шезлонг. Це був величезний кудлатий пес.
– Вибачте, пані! – чоловік кинувся за ним. – Бруно прогавив фризбі і не встиг загальмувати, а він кремезний і не зовсім зграбний!
– Так, я відчула, – здригнувшись сказала я і почала одягати туніку, бо чомусь раптом відчула себе безглуздо в цьому, досить сильно, відвертому купальнику.
– Це найлагідніший пес у світі, – запевнив мене незнайомець. – Але ви все одно повинні отримати компенсацію в вигляді найсмачнішої риби в цій частині узбережжя!
Не знаю, що змусило мене піти за ним. Може, згадала слова доньки про те, що треба розважитися? А може, мене спонукав Бруно, який сів поруч зі мною і схилив голову набік, ніби питаючи, чи прийму я запрошення його господаря. Я дійшла висновку, що навряд чи у поганої людини буде такий вихований пес і погодилась на рибу. В якості компенсації.
Тоді мені й на думку не спадало, що після обіду я не повернусь на семінар, а поїду на морську прогулянку. А потім на мене чекатимуть танці під звуки хвиль і прогулянка нічним пляжем. І все це закінчиться спільним сніданком у моєму номері. Думаю, я, мабуть, втратила голову на ту єдину ніч. Я опинилась далеко від своїх домашніх проблем, розслабилась і дозволила собі захопитись моментом. Костянтин, так звали мого несподіваного шанувальника, вранці хотів взяти мій номер телефону, але я відмовила.
Нас розділяла ціла Україна і я не вірила, що нам вдасться хоча б ще раз зустрітись. До того ж, я їхала додому, до своїх проблем і час для курортних задоволень закінчився. Мушу зізнатись, що анітрохи про це не шкодую. Мені було корисно відпочити таким чином. Я на деякий час забула про свої проблеми і була впевнена, що більше ніколи не побачу Костю, хіба що час від часу згадуватиму про нього з ностальгією, але не більше. Ніяких наслідків… Як же я тоді помилялась!
Через кілька тижнів Дарина запросила мене провести з нею вихідні, бо Павло поїхав з друзями на полювання. Я не дуже добре себе почувала останнім часом і боялась, щоб не заразити Даринку, але вона так наполягала, що я поїхала….
– Коли ми востаннє мали нагоду посидіти разом, з’їсти щось некорисне, а потім лягти на диван і подивитися серіал? – спокушала вона. На жаль, я ледве відчула запах сосисок зі смаженою цибулею, як з моїм шлунком сталося щось тривожне і мені довелося негайно бігти до туалету.
– У тебе щось болить? – запитала Даринка через двері туалету. – Ти навіть не уявляєш, як би я хотіла мати твої симптоми, – зітхнула вона. І тут в мені щось клацнуло. Я ретельно рахувала дні, але скільки б я не рахувала, все одно виходило однаково. Тож я відірвалась від спільного перегляду телевізора, повторюючи, що, мабуть, чимось отруїлась і побігла до аптеки. Щоб купити тест на вагітність.
– Це неможливо! – сказала я собі, як тільки наважилась нарешті подивитись на результат: дві рожеві смужки! Гінеколог, до якого я одразу ж пішла, також підтвердив мої підозри.
– Вітаю, початок другого місяця! – сказав він. – Звичайно, у вашому віці треба бути особливо обережною… Я випишу вам направлення на пренатальні аналізи.
Я вийшла з клініки розгублена. Я була налякана. Мені було сорок шість років і я чекала дитину! Як я впораюсь? Одна, без підтримки, з кожним роком старішаючи і слабшаючи… Я не могла собі цього уявити! А як же Дарина? Мати на тридцять років молодшого брата чи сестру – це одне, але як поєднати це з тим фактом, що це вона, а не я, так сильно намагалась завести дитину! Я впевнена, що вона буде спустошена!
– Ну що ти, мамо, я справді щаслива! – сказала вона, коли я нарешті наважилась зізнатись їй у правді. Однак вона не змогла приховати сліз і одразу ж побігла до спальні.
– Вона звикне, – заспокоїв Павло, передаючи мені чай. І справді, ще до закінчення мого візиту Даруся вийшла зі спальні з крихітним пакунком у руці.
– Я сплела їх для свого малюка, але тепер вони можуть послужити моєму братові, – сказала вона хоробро, незважаючи на свої почервонілі очі. Це були крихітні жовті черевички з блакитними помпонами… Тієї ночі і наступні кілька днів я боролась зі своїми думками, але моя ідея, здавалось, ставала все кращою і кращою…
– Але що значить – віддати мені дитину? – Даруся спочатку не зрозуміла.
– Зазвичай, – знизала плечима я. – Буває так, що матері виховують дітей своїх дочок, якщо вони занадто малі… Ми ж зробимо навпаки, розумієш?
– Мамо, я знаю, що тобі мене шкода, – повільно промовила Дарина, – але це не означає, що ти повинна віддати мені свою дитину!
– Зрозумій, – намагалась пояснити я їй. – Я вже занадто стара, щоб виховувати таку маленьку дитину. У мене вже диск вискакує. А що буде через кілька років? Як я буду кататись з ним на роликах? Зараз для мене час балувати онуків, а не виховувати дітей. Крім того… подумай про Павла, про ваш шлюб. Ти ще можеш його зберегти, бути щасливою.
Після довгих годин вмовлянь Дарина нарешті дозволила себе переконати. Павло від початку не заперечував – його мати теж народила його пізно і він часто згадував, як діти сміялись з нього, що бабуся приходить до садочка, щоб забрати його. Коли вагітність стала помітною, я взяла відпустку і разом з Даринкою поїхала на інший кінець України, де нас ніхто не знав.
У пологовому будинку ми записали Павла як батька в документах, а через кілька місяців я відмовилась від батьківських прав в суді. Гадаю, навіть суддя зрозуміла, про що йдеться і тихо аплодувала нашому рішенню….
На щастя, маленький Іванко народився здоровим і він як дві краплі води схожий на Дарусю, яка, до речі, відразу відчула себе в ролі матері. Вона має стільки енергії і зразково піклується про свого сина! І вже дев’ять років, кожен день, коли дивлюсь на свою донечку, її чоловіка і маленького Івасика, я дякую Богові за цей запізнілий подарунок долі.
