— Віддай ключі! На дачі тепер відпочиватимуть мої онуки! — невістка нарешті вирішила дати відсіч свекрусі.
— Поліно, ти знову зі своєю дачею? Ми тільки-но закінчили ремонт у ванній, а ти вже про якісь нові грядки мрієш? — Геннадій відклав газету й подивився на дружину з відвертим роздратуванням.
Жінка важко зітхнула, прибираючи каталог садових рослин до сумки. Чоловік ніколи не розумів, навіщо вона стільки сил і грошей вкладає у бабусину дачу. Вже два роки, відколи вона отримала ту ділянку у спадок, розмови про дачу закінчувалися сварками.
— Олег, я лише хочу посадити троянди вздовж доріжки. Бабуся завжди мріяла про розарій, — тихо мовила жінка.
— Троянди, помідори — яка різниця? Ти вже витратила купу грошей на той сарай! — махнув рукою Олег. — Краще б на машину відклали.
Жінка стисла губи. Це вже давно не був сарай. Нова покрівля, веранда, водопровід — усе зроблене власноруч і за власний кошт. Чоловік не вбив жодного цвяха, зате критикував кожну витрачену гривню.
А за тиждень на дачі з’явилася Валентина Сергіївна. Поважна постать з тугою зачіскою та вічно незадоволеним обличчям. Поліна застала свекруху, коли та вже переставляла посуд на кухні.
— Доброго дня, Валентино Сергіївно, — привіталася вона, спостерігаючи, як її улюблені чашки опинилися у найвищій шафі.
— А, це ти, — навіть не озирнулася та. — Де чайник, що я минулого літа привозила?
— У шафці над мийкою, — відповіла Поліна, ледь стримавшись.
— І навіщо ти його туди запхала? Незручно ж! — покачала головою свекруха. — Я краще знаю, як усе має стояти на кухні.
Поліна мовчки спостерігала, як чужі руки порушують її порядок. Заперечення були марними.
— Я тут подивилася — паркан похилився. І доріжка до хвіртки розбита. Ти взагалі щось робиш на цій дачі?
Жінка стисла руки. Два роки — без відпочинку. Кожен вихідний — із пензлем, лопатою чи рулеткою. І щоразу — нові докори.
— Паркан планувала полагодити цього місяця, — відповіла спокійно.
— Планувала! У тебе завжди одні плани! — скривилась Валентина Сергіївна. — Олег каже, ти вже тисячі вгатила в цю хату. А результату — нуль!
— Вибачте, але дах не тече, вода є, туалет працює, — ледве стримуючись, озвалась Поліна. — Це зроблено за два роки. Власноруч. Без чоловіка. Без «дочки-квітки», яка тільки й знає, що ламати і смітити.
— Ти ще й на Олю говорити будеш?! — обурено скинулась свекруха. — Та Оля — золота дівчина! Вона хоча б не витрачає все на непотріб.
— Непотріб? — Поліна раптом зробила крок уперед. Її голос став твердим, незвично холодним. — Ви називаєте непотребом мої руки, мою працю, мої вихідні й ночі, коли я фарбувала, копала, клала плитку?! А ваша Оля приїжджає зі своїми дітьми й залишає після себе зламані крісла і гори сміття!
Запанувала тиша. Свекруха ще багато чого могла говорити, але при синові не стала. Поліна мовчки дивилася на чоловіка, який щойно зайшов у будинок. Здавалося, ще мить — і жінка зламається, як раніше. Відступить. Знову дозволить ображати себе. Але цього не сталося. Вона вдихнула глибоко й спокійно сказала:
— Дай сюди ключі.
— Що? — перепитав Олег, здивовано кліпаючи.
— Ключі від дачі. Прямо зараз. Якщо твоя родина хоче відпочивати, нехай знімає будинок у селі. Це місце більше не безкоштовна турбаза для всіх ваших родичів. Якщо хочете користуватися будинком, тоді вкладайтеся сюди замість орендної плати. Потрібно полагодити паркан та відремонтувати двері у сараї. Це не так багато і не так дорого.
—Що ти таке говориш! — свекруха обурилася. — Ця дача належить нашій сім’ї!
— Ні, ця дача — МОЯ! — різко перебила Поліна. — За документами, за грошима, за кожним сантиметром грядки. І досить! Від сьогодні — жодних ключів. Ні вам, ні вашій дочці, ні тим «онукам», що нищать усе навколо. Я більше не дозволю перетворювати мій простір на смітник!
Свекруха не розуміла, що відбувається. Навіть Олег, який стояв за її спиною, не наважився й слова вставити. Проте ключі ніхто не поспішав віддавати. Чоловік довго мовчав, дивлячись то на дружину, то на матір, що вже готувалася до нової сварки.
— Поліно, — почав він повільно, — це не просто дача. Це наш спільний простір. І твій характер може зруйнувати сім’ю.
— Спільний? — холодно підхопила Поліна. — Два роки я сама вкладаю у цей дім час, гроші, сили. А ви — лише критикуєте і користуєтесь. І зараз я маю віддати вам ключі, щоб ви знову прийшли і все зіпсували?
Свекруха насупилася.
— Ти забула, хто тебе прийняв у сім’ю. Хто годує твоїх дітей. Без нас тобі би й так нічого не було.
Поліна усміхнулася з гіркотою.
— Прийняла, годує — це не означає керувати кожним моїм кроком. Якщо ви думаєте інакше — це ваша проблема, а не моя.
Олег покрутив головою, намагаючись знайти слова.
— Можливо, варто знайти компроміс? — запропонував він, вже не таким впевненим тоном.
Поліна витягнула зі сумки папку з документами.
— Компроміс був би, якби ви поважали мою працю. Я вже довела, що дача — це моє місце сили. Якщо ви хочете тут жити — допомагайте. А ключі залишаються зі мною.
Свекруха розгублена, відійшла до дверей.
— Тоді приготуйся, що в родині будуть суперечки, — відповіла вона невдоволено.
— Суперечки — це коли порушують мої межі, — тихо відповіла Поліна. — А сьогодні я ставлю крапку.
Олег глянув на дружину і зрозумів, що цей вечір він програв.
Поліна обережно зачинила двері за свекрухою і повернулася до вікна, де вечірнє сонце малювало рожеві відблиски на доглянутих грядках.
Нарешті була тиша. І спокій, який вона заслужила.
Проте, ситуація не вирішилася. Через тиждень свекруха знову наполягала, щоб на дачі відпочивали її онуки з дочкою. Проте Поліна не погоджувалася.
Через тиждень свекруха знову приїхала з онуками, як завжди — з вимогами і претензіями. Поліна спокійно вийшла до неї з папкою в руках.
— Валентино Сергіївно, — сказала вона твердо, — хочу вам нагадати, що ця дача не родинна власність, а моя приватна власність. Я оформила всі документи на себе, — і вона простягнула свідоцтво про право власності.
Свекруха застигла від несподіванки.
— Тож відтепер ключі від дачі має лише той, хто її утримує і підтримує, — продовжила Поліна. — Якщо ви хочете сюди приїжджати — маєте погоджувати це зі мною і вносити свій вклад у ремонт і догляд. Інакше — прошу не порушувати моїх меж.
Олег, який раніше мовчав, тихо додав:
— Поліна зробила все сама. І це її заслуга.
Свекруха кинула ще декілька звинувачень, але Поліна стояла твердо. Врешті вона повернулася до своїх онуків.
— Якщо хочете відпочивати на цій дачі, вам треба навчитися поважати працю і бажання інших.
Жінка була розгублена, а Поліна відчувала, що, нарешті, взяла під контроль не лише дім, а й свою долю. Ключі залишилися у її руках. І це було початком нової епохи — поваги і справжньої відповідальності.
