Олеся з нетерпінням чекала свого першого робочого дня на новому місці. Екскурсовод у музеї — це дуже відповідально. Чи впорається вона? Напередодні вона перелопатила купу інформації, щоб підготуватися, але тепер не була впевнена, що не перехвилюється і не осоромиться. Та її побоювання виявилися даремними.
Екскурсанти трапилися допитливі й доброзичливі, іноді допомагаючи їй навідними запитаннями.
— Ну що, як тобі робота? — запитала Олесю директорка музею, коли дівчина вже збиралася додому в кінці робочого дня.
— Ох, якщо чесно, думала, буде страшніше, — зізналася та. — Але мені сподобалося, і сподіваюся, тим, хто мене слухав, теж.
— Я навіть заслухалася, — не втрималася начальниця, яка зазвичай була скупа на похвалу. — Можу сказати, що ти молодець. Якщо так піде й далі, скоро від бажаючих відбою не буде. Батьки можуть пишатися тобою.
— Так, напевно, пишалися б… — з гіркотою подумала Олеся, повертаючись у свою невелику, але затишну квартирку, виділену їй державою після випуску з дитячого будинку, де вона провела майже половину свого життя.
Батьків своїх Олеся пам’ятала погано. Найбільше їй запам’яталися постійні переїзди, намети біля підніжжя вулканів, прокурені плацкартні вагони й обличчя попутників, засмаглі, обвітрені, а ще — пісні біля багаття під гітару. Що ж ще може запам’ятати п’ятирічна дитина, що з немовляти кочувала разом із батьками-вулканологами? Але той день, коли мама й тато не повернулися в табір, вона запам’ятала добре.
Зранку було сонячно, батьки жартували, сміялися. Усе як завжди.
— Мамо, можна з вами? — скулила Олеся, не бажаючи залишатися в таборі з кухаркою Зіною. — Знову вона мене буде змушувати манну кашу їсти!
— Ні, сонечко, — мама присіла перед нею навпочіпки й поправила їй волосся. — Там надто небезпечно для маленьких діточок. Не хвилюйся, ми лише візьмемо проби й одразу назад.
Але назад вони так і не повернулися. Групу з семи осіб отруїв отруйний газ, що несподівано вирвався з розколини. Ніхто не встиг надіти протигазів, окрім восьмого учасника експедиції, молоденького практиканта.
Він відстав від групи, зав’язуючи шнурки на берцях, а коли побачив, як усі падають один за одним, зрозумів — лихо. Натягнув протигаз і спробував витягнути колег із осередку ураження. Та сили не вистачило. Подавши сигнал лиха, він до останнього залишався на місці, обливаючись слізьми від безсилля.
Олеся не одразу зрозуміла, що сталося, коли Зіна, огрядна кухарка, обняла її, притиснула до себе й заплакала:
— Бідненька, бідненька дівчинка! Ну як же ти тепер, сиротиночко моя?
Лише коли Олесю привезли до дитбудинку, діти, що в ньому жили, не церемонячись, пояснили їй, що більше у неї немає ні мами, ні тата. Після істерики настала апатія, з якої її вивів заядлий хуліган у дитбудинку — Ванька.
Він був забіяка, на три роки старший за неї. Діти молодші, однолітки й навіть деякі старші боялися його й намагалися з ним не зв’язуватися. Батьків Ваньки позбавили прав, коли йому виповнилося чотири, й невдовзі обоє згоріли разом із будинком. Хлопчисько за своє таке коротке життя надивився всього й уже тоді був старшим за свій вік. Знав, що захистити себе можна лише кулаками.
Новеньку Ваня примітив одразу, щойно її привезли. Чув, як вона кричала, а потім затихла. Чув розмови вихователів і нянь про те, що у дівчинки стрес, і «як би це ще не позначилося на її психіці». «Не вистачало ще тут душевнохворих!»
Олеся мовчала цілий тиждень, майже нічого не їла, сиділа цілими днями на підвіконні й дивилася порожнім поглядом у сад. Ніхто не міг її розговорити, і це чомусь бісило Ваньку. Гуляючи садом, він помітив Олесю у вікні, і тут у нього в мозку щось клацнуло. Він спіймав худе брудне кошеня, що нещодавно з’явилося біля дитбудинку, і, підійшовши ближче, щоб дівчина могла його бачити, підняв кошеня за шкірку.
— Гей, принцесо-несміяно! Дивись, зараз з цього створіння хвіст відпаде! Я тобі його потім подарую, — злобно всміхнувся хуліган, дивлячись на неї.
І тут сталося неочікуване. Олеся різко повернула голову, і в її очах мигнув страх за маленьке кошеня. Вона зірвалася з місця й кинулася в сад. Ванька не встиг опам’ятатися, як вона підбігла до нього й почала бити його кулаченятами.
— Не смій! — вигукувала вона хрипким від довгого мовчання голосом.
Ошалілий хлопчисько тут же випустив кошеня, яке за мить сховалося в кущах. А Олеся, раптом знесилившись, сіла на землю й розридалася.
— Давай, вставай вже, а? — простягнув руку Ванька й пробурчав. — Дурна ти, я б його й так не чіпав, воно ж живе.
З того часу в них почалася невидима війна. Ванька пакостив їй по-дрібному: підсипав у компот сіль, приклеював її туфлі до підлоги, зв’язував шнурки на черевиках між собою, через що їй доводилося розв’язувати їх до вечора, а, проходячи повз, обов’язково зачіпав плечем, ну й тягав за косички, доки вона не обрізала волосся.
На його превеликий жаль, Олеся била в болюче — успішністю. Ванька не відрізнявся старанністю в навчанні, і частенько його лаяли за погані оцінки. Олеся лише похіхикувала і шепотіла подружці так, щоб Ванька, що проходив повз, чув:
— Авжеж, з його-то знаннями одна дорога — у дворники. Хоч інструкцію до мітли й ту прочитати не зможе… Нічого, хтось же має сміття виносити. У нас усі професії почесні.
Ванька злився, розуміючи, що це про нього, але не сперечався. Знав, що вона права, що навчання давалося йому нелегко.
Таке їхнє протистояння тривало аж до того дня, коли Ваня не поїхав після випуску з дитбудинку на заробітки до іншої країни.
— Ой, може, там провітрить свої мізки, — сміялася Олеся, базікаючи з подружками. Хоча без Ваньки було трохи сумно, адже він своїми пакостями вносив у її життя якийсь сенс.
Час минав. Олеся теж випорхнула з дитячого будинку. Життя закрутило, і злий хлопчисько забувся. Коледж, потім інститут, ось тепер — робота в музеї. І весь цей час їй було не до стосунків, та й претендентів особо не знаходилося. Тому, коли в її житті з’явився Тихон, вона вся розтанула в ньому.
Після чергової екскурсії, яку Олеся провела, як завжди, блискуче, вона повернулася до вітрини, щоб поправити волосся, і помітила у склі пильний погляд. Обернувшись, побачила молодого чоловіка, що не зводив із неї очей. А він, зрозумівши, що його помітили, посміхаючись, підійшов.
— Це було неймовірно. Навіть подумати не міг, що розповіді про мінерали можуть бути настільки захопливими. Здається, це найкраща екскурсія в моєму житті, а кращої, мабуть, і не буде, — з захватом сказав юнак.
— Чудово, що вам сподобалося, — зніяковіло відповіла Олеся.
— Скажіть, а чи буде великою нахабністю з мого боку, якщо я запрошу вас на каву? Мене звати Тихон, а вас я вже знаю — Олеся. — Він продовжував посміхатися, поглядом вказуючи на її бейджик.
— Ну, якщо почекаєте хвилин п’ять…
Дівчина трохи розгубилася від несподіваного запрошення, і їй потрібно було трохи прийти до тями. Адже не кожного дня її запрошували на каву симпатичні молоді люди.
У кафе вони розбалакалися. Тихон представився ріелтором, чий клієнт вирішив купити квартиру в будинку, де знаходився музей.
— Йому треба було дізнатися, наскільки тихо житиметься над музеєм, тому він послав представника агентства оцінити обстановку на місці. І цим представником був я, — радісно сказав Тихон. — І я дуже радий, що опинився в потрібний час у потрібному місці, інакше я б ніколи не зустрів таку чудову дівчину.
Тихон був дуже ввічливим, гарно залицявся, дарував приємні дрібниці й всіляко виявляв свою зацікавленість нею. Олеся не могла повірити, що такий успішний чоловік міг у неї закохатися. А те, що він закоханий, Тихон і сам не раз казав їй.
Коли Олеся розповіла про своє життя в дитбудинку та про те, що сталося з батьками, здавалося, юнак був щиро засмучений.
— Бідна моя маленька дівчинка, скільки ж тобі довелося пережити? — обіймаючи, гладив він її по волоссю. — Нічого, тепер у тебе є я.
Вони зустрічалися вже два місяці й виключно в квартирці Олесі.
— Тишу, а твій дім ми будем дивитися? — наважилася якось вона.
— Ох, ти навіть не уявляєш, який там зараз бардак. Я ж ремонт затіяв, щоб, коли ми одружимося, привести тебе в чистоту й затишок, а не в якусь убогу дірку, — намагався переконати її Тихон.
— Ми що… одружимося? — із замиранням серця, боячись злякати таке щастя, запитала дівчина.
— Звісно, обов’язково. Гадаю, місяці через чотири там усе мають закінчити. Тоді й призначимо весілля, — обіцяв їй Тихон, хоча мав при цьому зовсім інші плани.
Син успішного нотаріуса й керівника готелю, він із дитинства був амбітним. Вчитися хотів лише в Могилянці. Тому батькам довелося дуже постаратися, щоб просунути його туди. Лише завдяки батьківським зв’язкам йому вдалося закінчити університет. Думаючи, що він всемогутній, він почав свій бізнес, але справа не пішла, залишивши Тихона наодинці з боргами. Поблукавши, влаштувався в ріелторське агентство і все сильніше й глибше тонув у боргах.
А випадково підслухана розмова батька з матір’ю наштовхнула його на думку, що здалася йому геніальною.
— Уявляєш, давно в моїй практиці такого не було, — сидячи за вечерею, батько Тихона ділився з дружиною. — Дід заповідав онуці-сироті, яку ніколи не бачив, свій будинок у селі. Дівчинка втратила батьків, коли була зовсім маленькою, виховувалася в дитбудинку, а тепер уже доросла. Ось щастя їй привалило нарешті.
— А чого ж дід онуку до себе не забрав, коли батьків не стало? — здивовано підняла брову дружина, навіть переставши на хвилину жувати.
— Я теж задав йому таке питання, коли він приходив складати заповіт, — батько Тихона похитав головою, ніби осуджуючи. — Виявляється, жив він один. Дружина давно пішла на той світ. Загибель сина з невісткою стала для нього ударом. Але дівчинку не міг узяти до себе, бо був далекобійником. Ну не возити ж малечу із собою? А залишити її було більше ні з ким. «Я, каже, і так почуваюся ганебно, що онука росла, як бур’ян у полі, при живому ж дідові. Хоч після того як мене не стане їй життя полегшу — продасть будинок і заживе в достатку».
— То дід вже того? — запитала дружина.
— Так. Односельчанин повідомив, що тиждень тому. От тепер треба знайти онуку, порадувати. Ну, якщо можна так сказати.
Нотаріус витер рота серветкою і підвівся з-за столу.
— Але це не терміново. Інших спадкоємців все одно немає.
Тихон стояв за кутом їдальні й уважно слухав всю розмову. У його голові почав зароджуватися план, як можна використати це в своїх цілях.
«Якби тільки в тієї дівчини не було хлопця, інакше все пропало».
Зв’язки в Тихона були, тож він без зусиль дізнався про онуку діда все, що було потрібно: скільки років, як звуть, чи є чоловік, наречений або хлопець. На його щастя, нікого не було. Тоді Тіша вирішив діяти. І вже через місяць після знайомства Олеся була закохана в нього по самі вуха.
Минуло чотири місяці, і їй подзвонив нотаріус із повідомленням про заповіт. Запросив дівчину зайти до офісу, щоб ознайомитися зі спадщиною.
— У мене весь цей час був дідусь! — скрикнула Олеся, опинившись у кабінеті юриста. — А я й не знала!
Їй було сумно, прикро, що той жодного разу не дав про себе знати, поки був живим.
Ваш дідусь був дуже незвичайною і трохи дивною людиною, — втішав її нотаріус. — Але все ж він подбав про вас. Будинок, звісно, не палац, але жити можна. Ось адреса, можете поїхати, подивитися. Сподіваюся, більше спадкоємців не об’явиться.
Олеся не звернула уваги, що прізвище нотаріуса було таке саме, як у Тихона. Ну а його батько й гадки не мав, що задумав син.
Ввечері Олеся радісно ділилася новиною з нареченим.
— Уявляєш, мені дідусь будинок лишив! Я такого ж не чекала!
Від переповнення почуттів вона не знала, куди себе подіти. Адже це була не єдина радісна звістка.
— Оце так, — зробив здивований вигляд Тихон. — Та ти тепер завидна наречена!
— Та годі тобі, — махнула вона рукою. — Це всього лише будинок. Але в мене є ще дещо… В нас буде маля, восьмий тиждень. Сьогодні в лікаря все підтвердилося. Зайшла одразу після нотаріуса.
При слові «нотаріус» Тихон змінився в обличчі, але, бачачи, що Олеся ніяк не пов’язує нотаріуса з ним самим, потроху заспокоївся. Адже він навіть не придумав би правдивої історії, якби їхній родинний зв’язок помітила наречена.
А вже від другої новини у Тихона просто щелепа відпала. Він зовсім не планував заходити так далеко, але вже треба було довести справу до кінця. До того ж наречений уже познайомився з дочкою банкіра й пообіцяв їй, що скоро розбагатіє. «Та яка різниця — кидати її саму чи з дитиною? — вирішив Тихон. — Мені дитина не потрібна. Нехай лише продасть будинок і віддасть мені гроші. От і все. Гуляй, Олесю, жуй банани».
— Ну, оце так новина! — скрикнув він, прокрутивши в голові всі «за» й «проти». — Слухай, як усе вчасно-то! А можна буде продати будинок і купити дитині все найкраще.
Олеся якось пропустила повз вуха усе сказане Тихоном, а просто пригорнулася до нього щасливо, радіючи, що він так спокійно й деінде навіть радісно поставився до її стану.
Два місяці пролетіли непомітно. Олеся отримала документи на будинок і стала єдиною його власницею. Вдень продовжувала проводити екскурсії, а ввечері в’язала малюкові чепчики й пінетки. Тихон все десь пропадав, але того вечора ввірвав до неї в квартиру розлючений.
— Ти… ти зовсім з глузду з’їхала?!
Він був не в собі від лютості. Олеся ніколи не бачила його таким. Він розмахував якимись паперами, а потім шпурнув їх на стіл. Це був свіжий номер газети. На першій же сторінці чорнів заголовок: «Замість особистого ганку — сільська лікарня». І підзаголовок: «Від спадщини до меценатства». Колишня вихованка дитбудинку пожертвувала свою спадщину для мешканців села, віддавши будинок під лікарню, яка згоріла після удару блискавки.
— Тишу, та людям же потрібна лікарня! А в нас є де жити. А коли ми переїдемо до тебе, мою квартирку будемо здавати?
Олеся взагалі не розуміла такої поведінки нареченого.
— Переїдемо до мене? — розреготався він. — Та ти ще більша дура, ніж я думав! Думаєш, ти мені потрібна? Ти і твій вивідок? Мені будинок був потрібен і більше нічого! А ти прогавила свою спадщину! Нормальне таке «полегшення життя»! Але далі — без мене. Бувай.
— Тиша, ти ж, ти ж не кинеш нас?
Олеся відмовлялася вірити в те, що бачила й чула.
— Ще й як кину! — його сміх перейшов у зневажливі, жалючі фрази, які він шпурляв їй в обличчя, анітрохи не замислюючись. — Думаєш, я вартий такої дівчулі, як ти? За мене дочка банкіра заміж збирається! А ти ходи, вішай лапшу на вуха тим неробам, яким робити нема чого, окрім як тинятися по музеях! Екскурсоводка!
Він шпурнув газету зі столу на підлогу, кинув ключі від її квартири й грюкнув дверима так, що в під’їзді посипалася штукатурка.
Олеся сиділа боячися ворухнутися. Їй здавалося, зробить вона рух — і все її тіло розсиплеться на дрібні шматочки. Наче розбита колись фарфорова лялька, зібрана з частин і посаджена на полицю. Сльози тихо текли по її щоках, залишаючи темні плями на домашньому халатику. Олеся оплакувала ту казку, яку малювала собі в голові.
— Невже я це заслужила? — думала вона.
Найважче було попереду.
В один із днів їй подзвонили на роботу й повідомили, що вона заливає сусідів. Олеся кинулася додому, але виявилося, що всіх заливають сусіди зверху, які були у від’їзді й грілися на південному курорті. Поки знайшли слюсаря, поки відчинили квартиру, вода знищила ремонти на трьох поверхах.
— Ну що, мадам? — трохи підпитий слюсар оглядав розміри катастрофи в її квартирі. — Роботи тут не на один місяць, і не за червонець. Доведеться викластися по повній.
— А хіба невинні повинні платити за ремонт? — підраховуючи в умі збитки, поцікавилася вона.
— Повинні, але не зобов’язані, — реготав він. — Поки вони з усіма розрахуються, тут усе мохом поросте й жаби заквакають. Так що якщо не хочеш жити в болоті та плісняві, доведеться спустошити гаманець. Ну вже потім чекай, коли тобі компенсують.
— А де мені жити увесь цей час? — здивовано скрикнула Олеся.
Вона прикинула, що робити ремонт і знімати житло — не вистачить жодної зарплати. Про те, щоб повернути будинок, який вона віддала у тимчасове безоплатне користування, а не подарувала, як вирішив Тихон, вона навіть не подумала.
— Ну, це я не знаю, — розвів руками майстер. — Попитаю знайомих. Я б тебе до себе взяв, та дружина не зрозуміє.
Він заржав і, посвистуючи, пішов по інших квартирах. Олеся зібрала уцілілі речі й подзвонила директорці музею.
— Капітоліно Аркадіївно, чи можна мені пожити в музейній комірчині?
— Це з якого дива? — здивувалася та.
Олеся розповіла про те, що сталося.
— Так, бери свої речі й приїжджай за адресою. Я скину тобі в SMS. Це моя квартира, і зараз вона порожня, отож можеш там пожити. Випишу тобі премію й знайду робітників для ремонту, — швидко вирішила питання житла начальниця.
Квартирка була невелика, але пустувата. Диван, стіл і шафа вказували на те, що цей аскет потребував таки деяких благ цивілізації. На кухні було трохи краще. Ну, принаймні, була газова плита й посуд.
— Нічого, жити можна, — заспокоїла її Капітоліна. — Зате сухо, тепло, мокриці не повзають.
Олеся щиро їй подякувала, не підозрюючи, що ще їй доведеться пережити.
А через три дні вона прокинулася посеред ночі від гучного стуку у двері. З калатаючим серцем дівчина підійшла до дверей. На майданчику гойдався маятником нетверезий чоловік і верещав на весь під’їзд:
— Капітоліно, зараза, відчиняй! Знаю, що ти вдома! Капо, твою мать! А зараз двері винесу!
Він знову почав гримати, і в Олесі від страху вилетіло з голови, що можна подзвонити в поліцію. Тремтячими руками вона набрала номер Капітоліни.
— Тут якийсь чоловік вас кличе, у квартиру лізе, — заїкаючись, прошепотіла дівчина в трубку.
— А, Генка, паразит! — скрикнула сонна начальниця. — Не бійся, брат мій. Вийшов вже. Зараз наряд викличу, заберуть.
Брат Капітоліни втомився стукати й кричати, сів на килимок біля дверей і захропів. Олеся ледь дочекалася поліцейських, які забрали дебошира. Було таке відчуття, що робили вони це вже не вперше.
— Генка, брат мій молодший, — з гіркотою поділилася начальниця. — Зпився зовсім, коли батьків не стало й залишили нам квартиру на двох. Ну, ми її продали, поділили гроші навпіл. Я оцю квартирку купила, а він зв’язався з якоюсь і свою частку просто пропив.
От тепер намагається мене вмовити, щоб я пустила його. Та ж проп’є там усе. Плавали, знаємо. Бачила, у кімнаті нічого нема? Так це Генка постарався, коли я одного разу пожаліла його і дозволила пожити. Диван тільки не зміг утягти, та й шафу теж. А все, що зміг, пропив.
— А лікувати не пробували? — запитала Олеся.
— Та, пробували. Тож треба, щоб він сам захотів. А він — не хоче. Отже після капельниць біг до своїх алкашів обмити своє воскресіння. Нічого, посидить 15 діб, трішки протверезіє.
Два тижні Олеся жила спокійно, ходила до своєї квартирки, дивилася, як працюють штукатури й малярі, гуляла магазинами, придивлялася до дитячих речей, уявляла, яким він буде, її малюк.
А через два тижні стукіт у двері повторився. Гену випустили на волю, і він узявся за старе. Олеся вже боялася підходити до дверей й вранці з острахом відчиняла двері, боячись побачити на килимку п’яне тіло.
У неї починали розвиватися психоз, нервоз і паніка. Вона здригалася від кожного шелесту. А на вулиці несвідомо озиралася, почала плутатися на своїх екскурсіях, чим викликала невдоволення у екскурсантів і, відповідно, у колег.
Ну а коли термін вагітності перевалив за сім місяців, Капітоліна викликала її до себе.
— Олесю, ти знаєш що, оформляй декрет і давай-но відпочивай. Квартиру ж твою майже доробили, трохи всього лишилося, отже можеш переїжджати. А то, здається, зовсім з розуму зійдеш. На тобі вже й обличчя нема.
Олеся погодилася. Сил працювати не було взагалі.
У магазині було не проштовхнутися. Вона пробиралася між завантаженими візками покупців, інстинктивно прикриваючи живіт. Якийсь чоловік, що поспішав до каси, штовхнув її в спину, і вона полетіла, ударившись об полицю з дитячими іграшками.
Гострий біль внизу живота змусив її скрикнути. Олеся почала повільно сідати на підлогу. Вона вже не чула, як хтось закричав і чиїсь руки підхопили її. А через кілька хвилин лікар швидкої допомоги наказав водієві гнати до лікарні. Загроза викидня.
Усе обійшлося. Її вчасно доставили до відділення.
— Отже, так, красуне, — літний вусатий лікар серйозно дивився на Олесю, що лежала на ліжку в одномісній палаті. — Якщо не хочеш втратити дитину, лежатимеш тут аж до самих пологів. Важчого за ложку тобі нічого підіймати не можна, ніяких стресів і навіть крихітних хвилювань.
З того дня санітарки стали приносити їй передачки від якогось солідного чоловіка. Але жодних інших чоловіків, окрім Тихона, вона не знала, тому просила повертати подарунки назад.
Донька Аріна з’явилася на світ в термін, здоровенькою й дуже гарненькою. Олеся не могла надивитися на неї й, захоплюючись, постійно витирала сльози, що постійно набігали на очі.
— Ти тільки моя, нічия більше, — шепотіла вона малечі, коли годувала й пеленала її.
У день виписки легка заздрість пронизала серце Олесі, коли вона дивилася, як інших матусь із дітьми зустрічали чоловіки й родичі.
— Ну й що, нам і вдвох добре, — подумала вона, виходячи з пологового будинку з клунком в одній руці та з сумкою в іншій.
— Гей, принцесо-несміяно! — пролунуло за спиною.
Олеся здригнулася. Лише одна людина називала її так. Вона повільно обернулася. Позаду стояв солідний чоловік у модному пальті. Стильна стрижка й виголені до блиску вилиці робили його схожим на модель з журналу. Лише очі не змінилися. Все ті ж самі, зухвалі й насмішкуваті.
— Ванька… — здивовано видихнула Олеся.
— Ти що? Давай сумку, а то зараз усе випустиш. Якою була роззявою, такою й лишилася, — розсміявся він і забрав поклажу з її рук.
Олеся міцніше притиснула до себе доньку.
— Ти як тут? Як ти мене взагалі впізнав?
Вона навіть не образилася на «роззяву» й кивнула на букет у його руці.
— Дружину зустрічаєш?
— Ні, тебе, — просто відповів він і пішов із сумкою до машини. — Ну що завмерла? Наздоганяй. Чи мені тебе на руках нести?
Олеся, здавалося, вже нічому не дивувалася. Вона сіла в машину на заднє сидіння, у дуже гарну, дорогу машину. І, нарешті, задала питання, що мучило її:
— Як ти мене знайшов?
— Засіб масової інформації, — кивнув він на газету, яку вона вже колись бачила. — А взагалі — давно тебе шукав, а ти наче крізь землю провалилася. У дитбудинку ніхто про тебе нічого не знав. Якби не газета, я б ще шукав, та все одно знайшов би.
— А навіщо? — тихо запитала вона, думаючи, що він хоче повернути їй старий борг. — Ми ж уже не діти, тож дражнити й чіплятися одне до одного не обов’язково.
— Олесю, ну їй-богу, якою була дурнуватою, такою й лишилася. Невже не зрозуміло? Не можу я без тебе. Завжди любив. З першого дня, як ти з’явилася в дитбудинку, — обернувся він до неї. — Але треба було довести тобі, що можу я бути не тільки двірником.
— Ти ж нічого про мене не знаєш. А якби я була заміжньою?
— Усе, що мені треба, я знаю. Якби ти була заміжня й нещасна, я б відбив тебе у чоловіка, і ніхто б мене не зупинив, — самовпевнено промовив він і завів машину.
— А куди ми їдемо? — Олеся намагалася заспокоїтися.
— Ми їдемо додому, — реготав Ваня й увімкнув магнітолу.
А Тихон отримав по заслугам від батька банкіра, коли той дізнався, який хмиз гойдався біля його доньки. Отже довелося невдалому нареченому продовжувати показувати квартири клієнтам, а вночі ще й підробляти вантажником у супермаркеті.
