– Ти вигнав мене з дому, а тепер просиш повернутися? – з образою промовила дружина.
Того вечора дощ барабанив по підвіконню особливо голосно, ніби підкреслюючи мої ридання. Тридцять років спільного життя вмістилися в одну дорожню сумку – кілька суконь, фотоальбом і косметичка. Я стояла в коридорі нашої, тепер уже його, квартири, не в силах повірити в те, що відбувається.
– Іди геть! – його голос, зазвичай спокійний і розважливий, тремтів від обурення. – Ти мені більше не потрібна!
Віктор, мій чоловік, стояв у дверях, мов неприступна фортеця. Його посивілі скроні, які я колись так любила цілувати, зараз здавалися гострими краями айсберга. В карих очах вирував такий холод, що я мимоволі зробила крок назад.
– Вітю, давай поговоримо… – мій голос тремтів, мов осиковий лист. – Тридцять років разом…
– Нема про що говорити! – він різко змахнув рукою, ніби відкидаючи всі мої спроби достукатися до його серця. – Я все вирішив.
Я намагалася зібрати думки, але вони розбігалися, наче налякані миші. Наша спальня, де ми роками засинали в обіймах… Кухня, де я щоранку готувала йому улюблену яєчню з помідорами… Вітальня, де стоїть піаніно, на якому вчився грати наш син…
– Гаразд, – нарешті промовила я, дивуючись власному спокою. – Але знай: цей поріг я переступаю востаннє.
Кожен крок до виходу віддавався важкістю у серці. Легка, як для тридцяти років спільного життя, сумка тягнула руку, ніби обтяжена не речами, а спогадами. На порозі я обернулася, а раптом він передумає? Але його спина, пряма, як струна, була красномовнішою за будь-які слова.
Вхідні двері зачинилися за мною з глухим стуком – ніби кришка труни, що закрилася над моїм минулим життям. У під’їзді пахло сирою штукатуркою та чужим щастям із сусідніх квартир. Ноги підкосилися, і я повільно опустилася на сходи, міцно притискаючи сумку – єдине, що залишилося від моєї родини.
“Зберися, Тома, ти впораєшся”, – сказала я собі. Витягла телефон, екран розпливався від сліз. Набрала номер подруги Лариси, з якою дружила ще зі школи.
– Ларисо… – мій голос зрадницьки здригнувся. – Прихисти мене на кілька днів?
За вікном під’їзду дощ усе ще стукав по підвіконнях, але тепер його монотонний ритм здавався мені колисковою для моєї минулої любові.
Три місяці промайнули, як один день. Лариса не дозволила мені впасти у відчай – влаштувала адміністратором у свій салон краси. “Досить сидіти вдома, – сказала вона тоді. – Робота лікує будь-яку хандру”. І вона мала рацію.
Сьогодні, дивлячись у дзеркало салону, я не впізнавала себе. Куди поділася та заплакана жінка з потухлим поглядом? Переді мною стояла елегантна дама з бездоганною зачіскою та природним макіяжем. Нова стрижка, стильна сукня-футляр замість розтягнутих домашніх кофт…
– Тамаро Миколаївно, до вас клієнтка на третю годину прийшла, – голос молоденької майстрині манікюру Альони повернув мене до реальності.
– Дякую, сонечко, – усміхнулася я їй. Приємно, коли тебе з повагою називають на ім’я та по батькові, а не просто “дружина Віктора Петровича”.
У салоні грала легка музика, у повітрі витав аромат дорогих парфумів і кави. Я переглядала записний журнал, коли в кишені завібрував телефон. Незнайомий номер…
– Алло? – відповіла я, сідаючи в шкіряне крісло адміністратора.
– Тома… – цей голос я впізнала б серед тисячі. Віктор. Серце зрадницьки здригнулося, але я змусила себе дихати рівно.
– Слухаю, – мій голос звучав на диво спокійно.
– Нам треба поговорити.
Я глянула на свої руки – жодного тремтіння. Манікюр бездоганний, а на безіменному пальці більше немає обручки. Три місяці тому від таких слів у мене б підкосилися ноги.
– Про що? – У слухавці повисла важка пауза.
– Я… зробив помилку, – його голос звучав глухо. – Може, зустрінемось? Посидимо в нашому кафе, пам’ятаєш, де ми завжди снідали на вихідних?
“Раніше”. Це слово різонуло, але я лише міцніше стиснула телефон.
– Навіщо, Вітя? – спитала я, дивуючись власному спокою.
– Я сумую, – ці слова, яких я так чекала всі ці місяці, раптом не викликали жодного хвилювання. – Без тебе дім… не дім.
Я дивилася на своє відображення у дзеркальній стіні салону. Нова блузка пісочного кольору чудово підкреслювала засмагу, що з’явилася після відпочинку на морі – першої самостійної відпустки за тридцять років. На шиї медальйон – подарунок сина на день народження, який я раніше соромилася носити, бо “занадто кричущий для жінки твого віку”, як казав Віктор.
– Гаразд, – нарешті відповіла я. – Завтра о шостій. Але врахуй: це просто розмова.
Поклавши слухавку, я ще кілька хвилин сиділа нерухомо. У голові крутилася дивна думка: “Цікаво, він помітить, як я змінилася?”
Кафе “Рандеву” залишилося таким самим: ті ж кремові фіранки на вікнах, ті ж плетені стільці, той самий аромат свіжої випічки. Але я вже була іншою. Я прийшла на п’ятнадцять хвилин раніше – стара звичка, від якої не могла позбутися. Замовила зелений чай із жасмином замість звичного чорного з молоком – маленька, але перемога над минулим.
Віктор з’явився рівно о шостій, як завжди пунктуальний. Я побачила його у вікно – він ішов, трохи зсутулившись, що було так не схоже на його зазвичай рівну поставу. Серце пропустило удар, але я змусила себе сидіти спокійно, розправивши плечі.
– Тома… – він зупинився біля столика, наче не наважуючись сісти. – Ти… змінилася.
Я ледь усміхнулася:
– Сідай, Вітя. Ти хотів поговорити – я слухаю.
Він опустився на стілець, нервово поправляючи краватку – жест, який я знала напам’ять. Колись це означало, що він хвилюється. Зараз я дивилася на нього, як на стару фотографію – з теплотою, але без колишніх емоції.
– Я був неправий, – почав він, дивлячись у стіл. – Ці місяці… вони багато мені показали.
– Що саме? – мій голос звучав м’яко, але твердо.
– Дім порожній без тебе. Знаєш, я навіть навчився готувати, – він спробував усміхнутися, але вийшло ніяково. – Правда, нічого складнішого за яєчню поки не освоїв.
До нашого столика підійшла молоденька офіціантка. Віктор машинально замовив свій звичний подвійний еспресо. Я помітила, як він потмянів, як з’явилися нові зморшки біля очей.
– Тома, – він раптом схопив мене за руку. – Повернися. Я все зрозумів. Обіцяю, все буде інакше.
Я акуратно звільнила руку:
– А що саме буде інакше, Вітя?
Він знітився, і в цю мить щось кольнуло мене – якесь незрозуміле передчуття.
– Що сталося насправді? – спитала я прямо. – Чому саме зараз?
Віктор відвів погляд, і я зрозуміла – є щось іще. Те, про що він не говорить.
– На роботі… – він запнувся. – Загалом, мене понижують у посаді. Скорочення, оптимізація… А в тебе тепер стабільний дохід, можна свій бізнес розпочати…
Звук чашки, що вдарилася об блюдце, пролунав несподівано голосно. Я поставила чай і подивилася на людину навпроти – таку знайому і таку чужу.
– То ось у чому справа, – тихо промовила я. – Не дім порожній, а гаманець.
– Тома, ти не розумієш! – він нахилився вперед. – Я справді сумую. А це просто… збіг.
– Ні, Вітя, це ти не розумієш, – я дістала з сумочки помаду і спокійно підфарбувала губи, дивлячись у маленьке дзеркальце. – Знаєш, що я зрозуміла за ці місяці? Що значно важче бути нелюбимою, ніж самотньою.
Я підвелася з-за столу, розправивши складки на сукні:
– Прощавай, Вітя. І дякую.
– За що? – він розгублено подивився на мене.
– За те, що тоді вигнав. Іноді потрібно втратити все, щоб знайти себе.
Вечір після зустрічі з Віктором я провела біля відчиненого вікна у своїй новій квартирі – маленькій, але затишній однокімнатній на п’ятому поверсі. Вчора нарешті повісила улюблені фіранки з синіми квітами, які Віктор завжди вважав старомодними. Лариса допомогла вибрати шпалери з ледь помітним перламутровим відтінком – тепер стіни ніби світяться у променях заходу сонця.
Від чашки з ромашковим чаєм піднімався легкий пар, на підвіконні розкрився перший бутон фіалки – маленької, але впертої, як і я сама. Три місяці тому я й подумати не могла, що сидітиму у власній квартирі, купленій на перший серйозний гонорар – Лариса зробила мене співвласницею салону.
Телефон тихо пискнув – повідомлення від сина: “Мамо, пишаюся тобою. Ти все зробила правильно”. Очі защипало від сліз, але вони були зовсім іншими – світлими.
У двері подзвонили. На порозі стояла Лариса з пляшкою вина і пакетом продуктів:
– Ну що, подруго, відсвяткуємо твою свободу?
Я обійняла її, вдихаючи знайомий аромат її улюблених парфумів.
– Знаєш, Лар, а я, мабуть, вперше у житті почуваюся справді вільною.
Лариса мовчки підняла келих. За вікном догорав захід, забарвлюючи небо в рожеві тони, як символ нового початку.
Раптом у кишені халата завібрував телефон. Віктор. Я глянула на екран і вперше за довгий час усміхнулася без гіркоти. Натиснула “відхилити” і вимкнула звук.
– Ось тепер точно все, – сказала я, піднімаючи келих. – За нове життя?
– За нову тебе! – поправила Лариса.
Ми чокнулися і дзвін келихів луною відбився в моєму серці, де більше не було ні образи, ні болю – лише спокійна впевненість у тому, що все правильно. Я нарешті повернулася додому. До себе.
