fbpx
Дозвілля
Весну і літо Катерина ще трималася, сяк-так вела своє нехитре господарство, але до осені розхворілася, зовсім погано стало. Підніметься на ганок – і немає сил навіть через поріг переступити. А ганок всього чотири сходинки. Опирається Катерина об одвірок, почекає, поки серце притихне, потім вже в хату йде

А то, раптом знесилившись, кине розпочату справу, сяде і сидить – прислухається до чогось всередині себе.

Одного разу поскаржилася своїй подрузі Дарці:

– Не знаю, Дарцю, як і бути. Здоров’я нікудишнім стало, а зима скоро. Що буду одна робити? Влітку ще куди не йшло. Взимку, боюся, не впоратися мені одній – адже і сніг треба прогребсти, і дров наносити, і води…

– Та це ж, мила моя, звичайно, одній тобі не впоратися, – погодилася з подругою Дарка. – А ти напиши Тані, хай вона тебе до себе забере.

Таня була молодшою ​​дочкою Катерини. Сімейне життя у неї на відміну від двох інших сестер, які теж, як і вона, виїхали в місто, склалося вдало.

– Їдь, Катерино, не муч себе, – знову і знову вмовляла її Дарця. – Хіба погано тобі там буде – квартира у Тані хороша, чоловік спокійний, непитущий… Тут і роздумувати нічого – їдь… І зрештою, ти ж не назовсім – на зиму тільки. З онуками побудеш, з зятем, з донькою рідною…

Вмовила. Катерина написала молодшій доньці листа, і незабаром прийшла відповідь: приїжджай, будемо тільки раді.

І Катерина почала збиратися в дорогу. Перекладала з місця на місце речі, довго роздумувала, що з них взяти, а що залишити. І знову довелося втрутитися Дарці – вона швидко відібрала те, що було потрібно, – вийшло не так вже й багато. Більшу частину речей – допомогли добрі люди – відправили поштою.

Останні дні перед від’їздом Катерина ходила як у воду опущена. Бралася за справу, а робота валилося з рук. Безцільно снувала з кімнати в кімнату, виходила для чогось у двір, з двору знову йшла в хату.

Довго сиділа в напівзабутті і начебто про щось думала, а насправді думки її дрімали і тільки серце все нило і нило. Щоб якось забутися, молилася Богу, в якого за давньою звичкою вірила.

– Пресвята Богородице, – хрестилася в темному кутку Катерина, – не покинь мене, дай зиму пережити і у себе вдома у світ кращий відійти. Всіх тут не стало – і матері, і батька, і братів з сестрами. Ой як не хочеться відійти у засвіти не в себе в хаті. Вся рідня тут поxована, а тебе бозна де закопають..

Катерина йшла в город, бродила між порожніх грядок, і під тихими її кроками сумно шелестіло опале листя. Дерева облетіли ще не зовсім. Виділявся вогненний красивий кущ горобини.

Катерина раптом згадала, що посадив її Петро, ​​який давно покинув білий світ.

Згадала – і заплакала. Заплакала тому, що до болю в серці не захотілося раптом їхати від усього того, що було раніше звичним і буденним, а тепер ось обернулося пам’яттю – гіркою, пронизливою ​​і – дорогою їй.

Відчувши слабкість в ногах, Катерина підійшла до лавочки, вкопаної в землю під яблунею, і опустилася на неї. Сльози висохли, але хвилювання не минало, серце заспокоювалося повільно.

Нарешті вона відчула себе впевненіше, але встати з лавки не захотіла.

Будинок Катерини стояв майже на краю села. Тут село починалося, а вірніше – закінчувалося. Далі, якщо йти від нього на захід, розкинувся луг, який зараз збляк, але Катерина знає, який він в розливах ромашок і дзвоників.

Ось, мабуть, і весь світ, який оточував Катерину протягом всього її життя. Чи було у неї хоч раз бажання вирватися за його межі? Ні, такого бажання не виникало. Чому? А просто тому: де народився, там і пригодився. Стара мудрість…

Напередодні від’їзду Катерина прийшла до Дарки – попрощатися і попросити, щоб та доглянула за будинком.

– Догляну, нехай тобі навіть не думається про це, – жваво відгукнулася Дарина на прохання Катерини.

– Ну от і добре, от і добре. Хоч нікому він не потрібен, будинок, та хіба мало що буває… Дітлахи вікна ненароком розіб’ють, боронь Боже – з вогнем біди натворять…

– І не думай, і не турбуйся, – заспокоїла Катерину Дарка. – Цілий день біля віконця сиджу – нікому ніякої користі. А тепер начебто при ділі буду.

Помовчали обидві, вони могли довго мовчати, сидячи один біля одного, – за своє життя про все вже переговорили. Але тут Катерина не витримала, зронила сльозу, поплакала.

– Ось адже і не думала, не гадала, що перед порогом у вічність рідний дім залишати доведеться. Тільки і клопоту залишилося – відійти у своєму будинку, та щоб тебе поxовали поруч з батьком, з матір’ю … Нічого, Дарцю, не боюся, а от цього боюся. Адже не повезуть сюди…

– Звісно, ​​що не повезуть, – відгукнулася Дарка. – Та це ж бог милостивий – поживеш ще …

– Боюся, Дарко, боюся… Сeрце щось зовсім непридатне стало…

– А ти більше тепер про онуків думай. Дивися, і заспокоїшся біля них.

– Дай Бог, дай Бог …

Посиділи ще, потім Катерина почала додому збиратися. Попрощалися стримано, по-старечому. «Сподіваюсь, навесні побачимося», – сказала Дарка на прощання. З тим Катерина і пішла.

Вранці, за сільською звичкою, вона прокинулася рано. Перша думка була – за справи взятися. Але тут згадала, що нічого вже робити не треба – ні грубку топити, ні хату підміти. Від цього стало особливо гірко. А без діла і час ніби не рухався.

На очі Катерині попалася кішка. Вона зістрибнула з грубки, не поспішаючи пройшла на середину кімнати, витягнувши передні лапи, поскребла ними підстилку і позіхнула, облизуючись.

– Рідна ти моя, – пошкодувала кішку Катерина, – і куди ти без мене дінешся? Пропадеш…

На хвилину Катерина задумалась. Тільки думай не думай, а в чужому домі кішка жити не буде, з собою ж її не візьмеш в таку далечінь.

– Не забути б з хати випустити, промовила Катерина. – На волі, може, й про себе подбає…

Автобус – на кінцеву свою зупинку в сусідньому селі – прибував о другій годині пополудню. Коротаючи час, Катерина присіла до віконця і дивилася на вулицю. Так-то вона частенько сиділа на самоті – відпочивала, забувалася, згадуючи своє життя.

Поверталася до цього, дивувалася, що все ще живе, – так все навколо змінилося. І начебто на краще, а ось обезлюділо село, нікому непотрібною стала. У кожному третьому будинку – вдова.

Молоді поїхали – щастя шукати по світу. Ось і доньки її не захотіли залишитися в селі, при матері. Тепер живуть в різних містах, далеко один від одного.

Бачаться рідко, а всією сім’єю давно вже не збиралися – Катерина і не пам’ятає коли. У кожному листі донькам писала: нічого не треба, побачити б тільки всіх вас разом, за одним столом, поговорити б, порадіти – і прощатися зі світом можна …

Коли підійшов час йти до автобусу, Катерина, перш ніж вийти з хати, зупинилася. І відразу запанувала незвична тиша, яка буває тільки в покинутому будинку.

На порозі Катерина затрималася, перехрестилася в кутку, де були ікони, і низько вклонилася, але вже не Богу, а домівці, яка багато років давала їй тепло і затишок.

Тут вона пізнала не тільки горе і втрати, були в її житті і світлі дні, а за них особливий, окремий уклін. І третій уклін – останній, прощальний, Катерина вийшла в сіни, поманила за собою кішку і щільно зачинила двері. Двір був замкнений ще напередодні, але Катерина заглянула і в двір.

Коли замикала замок на вхідних дверях, руки в неї тремтіли, і вона довго не могла вкласти ключ в отвір.

Спустившись з ганку, Катерина побачила Дарку. Та стояла біля свого будинку – чекала її.

– Прощай, Дарцю. Прости, коли що не так.

– Прости і мене, Катерино …

Вони потикалися один одному в щоки – поцілувалися, Щоки у Дарці були вологі, Катерина стримала сльози. Зі своїм минулим життям вже попрощалася і тепер готова була до всього, що чекало її попереду.

Вулиця села, від краю до краю встелена опалим листям, була безлюдна, тиха, сповнена неяскравого осіннього світла. Йдучи по ній, Катерина озирнулася єдиний раз – щоб побачити на прощання спорожнілі вікна свого покинутого будинку. Дожити б лише до весни.

Фото ілюстративне.

facebook