– Помилка?! Необізнаність? Лесю, це не була помилка! Це був паскудний вчинок, який ти вчинила! Бо що? Тому що ти хотіла повеселитися? Тому що ти хотіла побачити, скільки може витримати твій закоханий у тебе чоловік? – вигукував Артем, тремтячи від злості.
Коли Артем уперше привів Лесю на сімейну вечерю, щось у ній відразу здалося мені не так. Вона була надто ідеальною – довге світле волосся, бездоганний макіяж, елегантна сукня, а манери надто солодкі, ніби вона намагалася всіх зачарувати. Вона дивилася на Артема з такою відданістю, що це виглядало неприродно. Я одразу відчула, що вона щось приховує.
Але я нічого не сказала. Артем був закоханий по вуха, сліпий до всього навколо. Коли він оголосив, що вони збираються одружитися, у мене стиснулося все всередині. Він сидів за столом, тримаючи її за руку, і казав:
– Мамо, Леся – це жінка моєї мрії. Я впевнений, що ми будемо щасливі разом.
Що могла сказати мати в такій ситуації? Я не хотіла бути тією сварливою свекрухою, яка засуджує вибір сина. Тому я вирішила змовчати й дати Лесі шанс.
Весілля було пишним, у великій залі. Артем світився від щастя, обіймав Лесю, а я… Я відчувала тривогу. Мене не покидало передчуття, що це все – вистава. І, на жаль, я мала рацію.
Минуло кілька місяців, коли до мене почали доходити чутки. Одна сусідка прошепотіла мені:
– Я бачила твою невістку в кафе з якимось чоловіком. І це був не Артем.
Одного дня я зважилася поговорити з сином.
– Артеме, ти впевнений, що Леся щира з тобою? Мені говорили…
Він перебив мене:
– Мамо, перестань! Це все просто плітки. Люди завжди щось вигадують. Леся мене кохає, і це головне.
Я замовкла. Не хотіла сіяти в ньому сумніви, але й мовчати більше не могла. А потім настав той злощасний вечір.
Було сімейне зібрання. Я запросила Артема з Лесею на вечерю, щоб зблизитися з невісткою, але вже з перших хвилин відчувала напругу. Леся виглядала блідою, мовчала, очі були червоні, ніби вона плакала. Артем сидів насуплений, стискав кулаки, не їв і не розмовляв.
– Що сталося? – запитала я, намагаючись розрядити обстановку.
Артем глянув на мене. В його очах був сум і розчарування.
– Мамо, Леся чекає дитину. Але це не моя дитина.
Тиша, яка запанувала, була нестерпною. Леся сховала обличчя в долонях, а мій син влаштував феєрверк:
– Вона зрадила мене! І тепер чекає дитину від іншого!
– Це… це не так, – схлипувала Леся. – Це була помилка. Це… я не хотіла.
– Не хотіла?! Ти знала, що робиш! – сказав Артем.
Я дивилася на них і не знала, що сказати. Я хотіла захистити сина, але бачила сім і розпач у Лесі. Вона виглядала так, ніби справді каялася. Але чи можна пробачити такий вчинок?
Ту ніч Артем залишився у мене. Ми довго говорили, а він лише повторював:
– Мамо, я її кохаю, але не можу більше довіряти. Що мені робити?
А що б ви порадили робити мені? Як вчинити, коли серце розривається між бажанням захистити дитину і розумінням, що всі ми – лише люди, які можуть помилятися? Чи варто пробачати, коли довіра зруйнована?
