– Вертайся вже до себе… на свій хутір. Годі з мене, – Андрій кинув ці слова через плече, навіть не намагаючись надати голосу бодай якоїсь емоції.
В його тоні не було гніву – лише крижана байдужість, яка ранить куди глибше за крик. Він стояв біля вікна їхньої столичної багатоповерхівки, вдивляючись у сіру мряку листопадового вечора. Ганна дивилася на його застиглу спину і раптом відчула, як усередині щось остаточно обірвалося. Це було подібне до того, як стара струна на гітарі лопається з довгим, болісним дзижчанням, а потім настає тиша.
Дев’ятнадцять років життя. Тисячі спільних сніданків, планів, надій… Усе це тепер здавалося паперовим будиночком, який розмок під дощем і перетворився на безформну масу.
– Ось так просто? – прошепотіла вона. – Ніби я – стара парасолька, яку забули в метро?
– А як ти хотіла? – він нарешті повернувся. Очі порожні, як покинуті гнізда. – Ми вже давно не разом, Ганно. Ми просто ділимо площу. Ти ж сама бачиш – вогню немає, тільки попіл під ногами хрустить.
Він відвернувся знову, і цей жест був остаточним, як вирок суду. Ганна сіла на краєчок дивана. Сліз не було. Вони вигоріли за останні роки, коли вона намагалася «врятувати», «налагодити», «зрозуміти». Тепер вона відчувала лише дивну, майже невагому легкість.
В пам’яті виринув день їхнього весілля. Андрій тоді був іншим – сонячним, обіцяв гори звернути. «Ганнусю, ми збудуємо свій світ, де ніхто нас не дістане», – шепотів він. Вона вірила. Але виявилося, що в тому «світі» з часом стало затісно для двох, особливо коли один почав вважати себе господарем, а іншу – лише приємним додатком до інтер’єру.
Вона піднялася, дістала стару валізу. Речей виявилося небагато – лише те, що справді належало їй, а не «їм».
У дверях з’явилася донька, Марічка. Студентка, з тими самими сумними очима, що й у матері.
– Мамо? Ти що… куди? – голос дівчини здригнувся.
– Поїду до дідуся, додому, – Ганна спробувала усміхнутися, але губи не слухалися. – Треба трохи побути там, де дихається легше.
– Це через нього?
– Не важливо, рідна. Іноді треба вийти з кімнати, в якій замало кисню, щоб просто не знепритомніти. Ми на зв’язку, завжди.
Андрій не вийшов у передпокій. Навіть не скрипнули двері кабінету. Тільки годинник на кухні байдуже відраховував секунди її нового відліку.
Потяг мчав крізь ніч. Ганна притулилася чоло до шибки. За вікном миготіли вогні далеких сіл, темні масиви лісів, які здавалися велетнями, що охороняють тишу. В купе пахло дорожнім чаєм і вологим одягом. Поруч молода пара про щось захоплено шепотілася, обговорюючи ремонт у новій квартирі. Ганна дивилася на них з сумною мудрістю людини, яка вже знає, що стіни – це лише стіни, якщо в них немає тепла.
Слово «додому» пульсувало в скронях. Село, з якого вона колись так прагнула виїхати у пошуках «справжнього життя», тепер здавалося єдиним порятунком. Вона згадувала батьківський сад, старий ясен, що скрипів під вітром, і запах свіжої випічки, який наповнював кожну щілину старої хати.
На пероні її зустрів запах вугільного диму та ранкової паморозі. Маленька станція, де час, здавалося, застиг у бурштині. Біля хвіртки чекав батько, Петро Григорович. Він постарів, згорбився, але погляд залишився тим самим – чіпким і добрим. Побачивши доньку з валізою, він не ставив зайвих запитань. Просто обійняв її міцно-міцно, і Ганна нарешті розплакалася.
– Ну от і все, доню. Прибилася до берега, – тихо сказав він.
– Вибач, тату, що так пізно…
– Дім – це не те місце, куди приходять за розкладом. Дім – це там, де завжди чекають.
Перші тижні минули як у тумані. Ганна вчилася заново помічати ранок. Не той, міський, зі кавоварки, а справжній – з криком півнів, інеєм на траві та смаком парного молока, яке приносила сусідка.
Вона поралася по господарству: білила піч, розбирала старі горища, де ховалися дитячі іграшки та мамині вишиванки. Кожен рух, кожна дрібниця ніби заповнювали ту порожнечу, яку залишив по собі Андрій.
Одного разу до них зайшла Тамара – місцева «газета» і за сумісництвом найдобріша душа в окрузі.
– Ой, Ганнусю! Нарешті! А ми ж думали, ти там у столицях зовсім про нас забула. Чого така змарніла? Не годували тебе там, чи що?
– Та все було, Тамаро… і їжа, і стіни. Тільки душі не було.
– Еге, душа – вона така, їй бетон не смакує. Ти ось що, не кисни. У нас тут у школі новий господар з’явився, Степан Михайлович. Директор. Теж приїжджий, але наш. Дружину втратив давно, сам господарює. Може, заглянеш? Нам якраз у бібліотеку людина треба, папери до ладу привести.
Ганна лише відмахнулася. Які чоловіки? Яке кохання? Їй хотілося просто мовчати.
Але доля мала свої плани. Через тиждень вона все ж пішла до школи – батько попросив допомогти з бухгалтерією перед перевіркою. Там вона і зустріла Степана.
Він не був схожий на Андрія. Не мав того лоску, тієї самовпевненої манери триматися. Степан був спокійним, як глибока річка. Сірі очі дивилися з цікавістю і повагою.
– Ви Ганна Петрівна? – запитав він, усміхаючись лише кутиками очей. – Мені казали, ви майстер своєї справи. У нас тут, знаєте, у звітах такий безлад, ніби по них коти бігали.
– Ганна. Просто Ганна, – виправила вона. – Давайте ваші звіти, подивимося, хто там бігав.
Вони працювали до вечора. Степан приносив чай у старому горнятку, розповідав про школу, про те, як хоче відновити спортивний майданчик. З ним було дивно легко. Не треба було підбирати слова чи боятися, що твій жарт не зрозуміють.
Зима вкрила село білою ковдрою. Вечори стали довгими, затишними. Ганна часто бачилася зі Степаном – то він зайде «по поради» щодо бюджету, то допоможе батькові з дровами. Між ними виникло те крихке порозуміння, яке не потребує гучних освідчень. Це було відчуття «своєї людини».
Якось Степан сказав:
– Знаєш, Ганно, я думав, що після втрати дружини моє серце стало схожим на зачинений на замок склад. А виявилося – я просто чекав на когось, хто не буде стукати ногами в двері, а просто тихо сяде поруч.
Ганна здригнулася. Вона ще боялася цих слів, але вже відчувала, як крига всередині тане.
Донька дзвонила частіше. Повідомляла новини з міста:
– Тато з тією жінкою… ну, ти знаєш. Але він якийсь не такий. Здається, він починає розуміти, що картинка в журналі та реальне життя – це різні речі. Питав про тебе нещодавно.
– І що ти сказала?
– Сказала, що ти нарешті почала усміхатися на фото.
Навесні, коли яблуні в саду розлилися біло-рожевим цвітом, прийшла посилка. Величезний кошик екзотичних квітів, які виглядали в селі як інопланетяни. Усередині – лист від Андрія.
«Ганно, я помилився. Нове життя виявилося фальшивим, як дешева біжутерія. Тільки зараз я зрозумів, що ти була моїм якорем. Повертайся. Я куплю ту дачу, про яку ти мріяла. Все зміниться. Обіцяю».
Ганна довго дивилася на ці квіти. Вони були гарні, але пахли чимось штучним. Вона згадала запах чебрецю на пагорбах біля села, запах сорочки Степана, який щойно рубав дрова, і запах старого батьківського дому.
Вона не написала відповіді. Просто виставила кошик за хвіртку – нехай люди розберуть на букети, якщо комусь до вподоби така краса.
Минуло два роки. У селі більше не називали Ганну «міською гостею». Вона стала частиною цієї землі. Вони зі Степаном не влаштовували гучного весілля – просто розписалися в сільраді і влаштували вечерю для своїх під старим ясенем.
Марічка приїжджає на кожні вихідні. Вона каже, що тут, у селі, вона відчуває себе справжньою. Навіть Андрій іноді дзвонить – голос у нього став тихішим, винуватим, але Ганна вже не відчуває болю. Тільки легкий сум за тією жінкою, якою вона була колись.
Одного разу вранці, вийшовши на ґанок з чашкою трав’яного чаю, Ганна побачила, як сонце встає над річкою. Степан підійшов ззаду, накинув на її плечі теплу шаль.
– Про що думаєш? – тихо запитав він. – Про те, що іноді треба, щоб тебе вигнали в «село», аби ти нарешті знайшла дорогу до раю, – вона притулилася до його плеча.
Вона більше не була «дружиною при чоловікові». Вона була Ганною. Жінкою, яка вміє варити найкраще в світі варення з вишень, яка знає напам’ять усі шкільні рахунки і яка точно знає: щастя не в золотих клітках, а в тихих розмовах під зоряним небом, де тебе чують навіть тоді, коли ти мовчиш.
