— Вчора заїжджав до мами, — сказав чоловік одного дня, доїдаючи борщ. – І брат теж був. І знаєш, нам на думку спала чудова думка: а що, якщо продати нашу квартиру, мамину і братову, і купити всім разом великий будинок? Як тобі ідея? Звучить круто, правда?
Я уважно подивилася на свого чоловіка, намагаючись зрозуміти, чи жартує він, чи говорить серйозно. Схоже, він був цілком серйозний.
— Ти зараз не жартуєш? — перепитала я.
— Звісно, ні! Ми ж завжди мріяли про власний великий дім! Зараз із цінами це здається нереальним, але якщо ми втрьох об’єднаємо зусилля.
— Саме так, Олеже, «власний», — перебила я. — А це буде спільний. Ми не будемо єдиними господарями.
— І що з того? — усміхнувся він. — Зате весело! Житимемо дружною родиною, разом виховуватимемо дітей!
— У нас їх немає, — різко відповіла я. — А в твого брата є. І щодня ми чутимемо дитячі крики. Я люблю твоїх племінників, але не хочу з ними жити. Як, утім, і з кимось іншим.
— Але ж ми чудово ладнаємо!
— А знаєш, чому? — хитро запитала я й, не чекаючи відповіді, додала: — Бо ми бачимося не так уже й часто! У цьому весь секрет!
— Та годі, — відмахнувся Олег. — Ти надто драматизуєш. Це ж чудова ідея!
— Ні, — відрізала я.
— Ну хоча б подумай… — не здавався він.
— Подумала. Ні.
Того ж вечора я зателефонувала дружині Олегового брата.
— Привіт, Ірино. Твій чоловік уже розповів про їхню «геніальну» ідею?
— Розповів, — важко зітхнула вона.
— І що думаєш?
— Думаю, хто з нас першим розлучиться.
Ми обидві розсміялися.
— Головне, вони так упевнені, що це круто!
— Так! І як відмовити, не знаю. Ще й свекруха їх підтримує!
— А їй що? Їй би тільки біля синів бути. А ми — як бонус. І вся робота на нас ляже. Хоча ні, на тебе.
— Чому?
— Бо ти в декреті! А я на роботу ходжу!
Ми знову розсміялися, але потім посерйознішали.
— Треба щось робити, — рішуче сказала я. — Вони не відчепляться.
— І що пропонуєш?
Я замислилася. Треба довести, що ця ідея жахлива. І найкращий спосіб — дати їм це відчути.
— Є план, — сказала я, ділячись із Іриною своєю задумкою.
— Геніально! — схвалила вона. — Давай, я в тебе вірю!
Увечері я підійшла до Олега з усмішкою.
— Ми тут із Іриною подумали.
— Про дім? — перебив він. — І що вона каже?
— І про дім також. Але взагалі вирішили відпочити. Зняти великий будинок і всією родиною поїхати туди на тиждень.
— Зараз із грошима сутужно.
— Та не море ж! Просто заміський будинок. Недорого обійдеться.
Олег погодився. Ірина також провернула цей трюк зі своїм чоловіком.
За кілька тижнів уся родина вирушила за місто.
— Як тут гарно! — захопилася Ірина.
— От бачиш! — підхопив її чоловік. — А могли б так жити постійно!
Ми з Іриною переглянулися й усміхнулися одна одній.
— Обговоримо після відпочинку, — сказала я.
Перші два дні все було добре. Але потім.
Я прокинулася від шуму за вікном — це Оленка, донька Ірини, ганяла подвір’ям за сусідським котом. Сонце ледь пробивалося крізь ранковий туман, а заміський будинок уже гудів, наче вулик.
Ми всією родиною — я, Олег, його брат Тарас із Іриною, їхня донька та свекруха Марія Іванівна — таки зібрались під одним дахом. Те, що спершу здавалося веселою пригодою, швидко перетворилося на випробування.
Однак поки Олег із Тарасом ще щиро вірили, що спільне життя — це чудова ідея, але я з Іриною мали план і почали втілювати його в життя.
Кухня гуділа наповнена запахами борщу, який готувала Марія Іванівна. Вона стояла біля плити, грюкаючи каструлями, а її обличчя видавало невдоволення.
Ми з Іриною не допомагали — ані з готуванням, ані з миттям посуду. Я взяла собі за правило гуляти з Оленкою надворі, показуючи їй квіти чи годуючи качок біля ставка.
Ірина тим часом або читала книжку на ганку, або вчила Оленку складати пазли. Свекруха ж, залишившись сам на сам із кухонними клопотами, лише зітхала, кидаючи на нас косі погляди.
— Ви б хоч посуд помили, дівчата, — якось не витримала вона, тримаючи в руках гору тарілок після обіду.
— Ой, Маріє Іванівно, я щойно з Оленкою з прогулянки, втомилися, — усміхнулася я, витираючи руки від землі після імпровізованої «ботанічної експедиції».
— А я он із сином малювала, — додала Ірина, демонструючи кольорові олівці. — Ви ж так смачно готуєте, ми тільки заважаємо!
Свекруха фиркнула, але нічого не сказала, повернувшись до миття посуду. Вона готувала на всіх — сніданки, обіди, вечері, — а ми з Іриною лише з’являлися, коли їжа була готова.
Такий розподіл ролей їй явно не подобався, але ми з Іриною лише переглядалися й стримували посмішки. Нехай відчує, що значить «велика дружна родина».
Одного вечора напруга досягла піку. Ірина з Тарасом затіяли гучне з’ясовування стосунків. Їхні голоси лунали через тонкі стіни будинку, і, здається, чули їх не тільки ми, а й сусіди за кілометр.
Я лежала в ліжку, намагаючись заснути, але це було неможливо. Ірина доводила щось про те, що Тарас не допомагає з Оленкою, а він у відповідь бурмотів про її «вічні претензії». Олег, що лежав поруч, лише зітхав.
— Це нормально, що вони так? — шепнув він, явно збентежений.
— Ну, ми ж родина, — саркастично відповіла я. — Хіба не цього ти хотів?
Вони з’ясовували стосунки хвилин сорок, і навіть Оленка прокинулася, почавши плакати. Марія Іванівна, яка спала в сусідній кімнаті, постукала в стіну, але це не допомогло.
Нарешті Ірина грюкнула дверима, і настала тиша. Але спати вже ніхто не міг — напруга висіла в повітрі, наче грозова хмара.
Наступного дня атмосфера була ще складнішою. Тарас із Олегом не могли розібратись хто їде за продуктами. Олег вважав, що це Тарасова черга, адже той «цілими днями нічого не робить», а Тарас обурювався, що Олег минулого разу всього і взяв що води, а тепер він мусить їхати і скуповуватись на кілька днів?
Я з Іриною сиділи на ганку, попиваючи чай, і спостерігали за їхньою суперечкою, наче за театральною виставою.
— Може, допомогти їм? — запропонувала я, чисто для вигляду.
— Та ну, — махнула рукою Ірина. — Нехай самі розбираються. Ми ж із тобою зайняті — Оленку доглядаємо.
Оленка, до речі, саме в цей момент малювала крейдою на доріжці, і ми з Іриною лише час від часу поглядали на неї, продовжуючи пліткувати. Марія Іванівна, побачивши це, знову пішла на кухню — готувати вечерю. Її терпіння, здається, було на межі.
До кінця тижня всі були виснажені. Свекруха виглядала так, ніби готова покинути цей будинок назавжди. Олег із Тарасом ледь розмовляли, а Оленка, відчуваючи напругу, стала примхливішою.
— Тарасе, навіщо ти взяв мої вудки? — обурився Олег вже наступного дня.
— Синові захотілося порибалити, — знизав плечима Тарас.
— І що? Ми ж родина! — підіграла я.
Пізніше Марія Іванівна вирішила приготувати обід на всіх. Ми з Іриною не допомагали. По виразу обличчя свекрухи було видно, що їй це не подобається.
Потім між братами виникла суперечка. Причини ми не знали, але раділи цьому.
— Донечка погано спить у новому місці. Я не висипаюся, — поскаржилася Ірина.
— Забула? Ми ж велика дружна родина! — усміхнулася я.
Ірина вирішила скористатися цим. Тієї ночі вона розбудила нас із Олегом.
— Рідні, посидьте з Оленкою. Ми виснажені.
Я помітила, як напружився Олег.
— Звісно! — охоче відповіла я. — Ми ж родина!
Ірина з полегшенням залишила доньку й пішла спати.
— Навіщо ти погодилася? — пробурмотів Олег.
— Ну ти ж сам хотів, щоб ми разом виховували дітей!
Останні дні відпочинку ми з Іриною навіть розіграли суперечку, щоб ще більше загострити ситуацію.
Усі з нетерпінням чекали повернення додому. Крім нас із Іриною.
— Слухай, я навіть звикла! Може, й справді з’їдемося? — жартома сказала Ірина.
— Ні, дякую! — пирснула я.
Удома, коли речі були розібрані, я запитала Олега:
— Ну як тобі відпочинок?
— Який відпочинок?! Я змучений! Голова обертом! Як же добре вдома, у тиші!
— Ну, звикай. Я ж згодна! Давай продамо квартири й житимемо всі разом!
Олег зблід.
— Ні. Я передумав.
— Чому?
— Ти була права. Це занадто важко.
— Шкода, а я вже налаштувалася, — з жалем протягнула я, але вирішила не перегравати. А то ще передумає.
Увечері зателефонувала Ірина.
— Тарас також передумав! І твоя свекруха, до речі, теж. Мабуть, зрозуміла, що ми не такі господині хороші, як їй хотілося.
— Ми молодці! Пощастило нашим чоловікам!
— І не кажи! А якщо ще раз заговорять про це, поїдемо на два тижні!
— Точно! Адже так чудово жити однією великою, дружною родиною!
Головне зображення ілюстративне.
