Вчора мій улюблений Київ був сумним. Пізнього вечора я йшов додому пішки, заглядаючи у вікна і слухаючи розмови містян.
У цій темряві ми стали якось ближче. Востаннє такі відчуття були у 2013-му, коли місто занесло снігом. Пам’ятаєте? Ми тоді вперше за багато років «побачили» один одного, відстані зменшилися, а ми стали ріднішими і чуйнішими.
Зараз до цього додалося ще й усвідомлення, що темрява, якою намагаються нас розчавити, загриміла не сама по собі. Що нас в неї свідомо хочуть занурити, чекають нашої зневіри.
Ми обов’язково пройдемо і це.
Я знаю, як багато для цього зараз робиться. Я бачу стомлені, сумні, але рішучі очі наших ППОшників, відчайдушне геройство транспортників, енергетиків та винахідливість простих громадян. Нікому не байдуже, і ніхто не намагається знайти своє сонце в цій темряві, кожен шукає як допомогти. Не знаю, як ви, але я так це відчуваю і намагаюсь так жити.
Ми обов’язково адаптуємось і навчимося повертати і здобувати світло будь-яким способом. Наші герої відновлять! Та вже відновлюють енергетичну інфраструктуру, заздалегідь продумуючи як її захистити у майбутньому. І я вірю, що до наступних атак ми будемо набагато більше підготовленими.
І так, коли ми навчимося, ми ще більше робитимемо усього можливого, щоб не відчувати цієї тривоги, і щоб країна на східному кордоні поринула у пітьму.
І це не просто пафосні слова. Цими днями в Україні без світла залишаються мільйони людей. Це не просто мільйони. Це мільйони тих, хто вже усвідомив себе як єдине ціле, з надіями, тимчасово відкладеними планами, величезним бажанням вижити і навичками, яких немає в жодній з європейських країн.
Мільйони, у яких страждають батьки та будуть чи вже є діти. Діти, яким ми обов’язково розповімо, як усе було. І які всім своїм серцем і думками будуть зневажати, цуратися і ненавидіти тих, хто обрав, підтримував чи втік від влади за поребриком і не зміг нічого зробити, щоб зупинити знищення моєї країни, моїх близьких та друзів. Звичайно, ми говоритимемо і про винятки, але наші діти, навряд чи, їх запам’ятають.
Зате вони точно пам’ятатимуть, як пройшло їхнє дитинство – в еміграції або в темряві, далеко від близьких або у підвалах.
Але ще більше вони пишатимуться поколінням своїх батьків, які змогли, пережили, навчилися, подолали і перемогли.
Так, нам усім тяжка ця темрява. Але й смуток буває різним. Він може бути руйнівником, а може стати трампліном і змушувати вчитися, діяти і перемагати.
І учора мій Київ був сумним, але незважаючи на темні вулиці, дивився на себе в на світ світлим, теплим і рішучим поглядом.
Ледве посміхаючись, зчепивши зуби і стиснувши кулаки.
