Василина вже не вперше помічала, що коли вона заходила до магазину, баби різко замовкали. Перші рази якось не надавала цьому значення, але цього разу не втрималася. Розуміла: коли так замовкають, то, скоріш за все, говорять про когось із її родини.
Вона спокійно робила покупки, швиденько підраховуючи в умі, щоб грошей вистачило. Не хотілося просити при всіх записати в борг.
Матвій цього місяця взагалі нічого не привіз, та й сам тільки на один день приїхав. Сказав, що на об’єкті, який вони будують, знайшли якісь порушення. І поки вони все не усунуть, зарплати не бачити, як своїх власних вух.
Василина дуже переживала за нього. Як він там у місті житиме без грошей? Гаразд, вони тут — і город свій, і господарство, та й у магазині, якщо що, Любка в борг дасть.
А йому ж там де взяти? Зібрала всі гроші, що були вдома, віддала йому. Чоловік наче навіть зніяковів.
—Та не треба.
— Ну, як це не треба? Не кидати ж роботу, а то взагалі нічого не віддадуть. Ти за нас не переживай, ми тут протримаємося. Все ж таки вдома.
Матвій сходив у погріб, припасів дві сумки набрав, сказав, що так хоч економити виходить, а рано вранці поїхав, залишивши Василину в розпачі. Але нічого, вона мала бути сильною. Адже він поїхав у місто працювати, тому що в колгоспі платили копійки. А знайомий розповів йому, як на будівництві добре заробити можна.
Перші місяці й додому приїжджав часто, і грошей привозив непогано. Ну, не сказати, щоб набагато більше, ніж у селі, але ж і сам там у місті жив якось.
Василина хлопців до школи зібрала, все купили. Матеріал купили, щоб дах перекрити. Ось усе чекали, коли відпустку дадуть Матвію, щоб ремонтом занятися.
А тепер взагалі незрозуміло, що там з відпусткою. Працює весь час, і додому навіть не приїхати. Та й грошей толком не платять.
Василина, до речі, вирішила поговорити з ним у наступний приїзд, щоб кидав він це місто й повертався. Ну, що це за сім’я така, коли діти батька не бачать, а вона — чоловіка?
Склала все, що купила, у сумку й обернулася до баб.
— Ну що, я вас чимось образила?
— Та ні, Василин, що ти таке говориш?
— А якщо не образила, чого за спиною шепочетеся, а не скажете в очі, що ви там про мене говорите?
Баби переглянулися, й Маринка, з якою вона колись в один клас ходила, сказала:
— І правда, не чужа нам Василина. Давайте розкажемо все як є. Все одно їй вирішувати, як чинити.
У Василини занило десь всередині. Чомусь вона одразу зрозуміла, що мова піде про Матвія.
— Загалом, про чоловіка твого ми тут говоримо. Не хотіли тобі розповідати, щоб не засмучувати, але все ж таки сказати треба. Ти от думаєш, що не їздить він додому, бо роботи багато. А неправда це. Ванька із сусідньої Павлівки там із ним теж працює. І він розповів, що в Матвія твого коханка городська, і він уже три місяці навіть не в гуртожитку живе. У неї.
Василина похитнулася, обличчям почорніла.
— Не може цього бути. Не такий мій Матвій. А працює багато, тому що на об’єкті брак у них, порушення. Поки не усунуть, навіть зарплату не платять.
— Та платять їм усе, Вась. Ванька в цей приїзд батькові мотоцикл купив. Сказав, що нарахували премію навіть усім за те, що раніше строків ідуть.
Василина довго мовчала. Поклавши руку на серце, у неї вже й самої такі думки проскакували. Тільки гнала їх із голови. Чоловік там працює, майже голодує, а вона про нього таке думає. А тепер виходить — дарма гнала.
— І де вона? Ванька ваш не сказав?
— Сказав. Медсестра їхня, яка там на будівництві всякі рани аж до подряпин обробляє, до роботи допускає, щоб напідпитку ніхто не вийшов.
Василина мовчки попрямувала до дверей. Баби розступилися. Хтось із них сказав:
— Ти вже прости за правду-то.
Василиса обернулася, усміхнулася криво.
— Чого ж ви одразу не сказали? Чи, може, хочете, щоб і про ваших чоловіків ніхто вам нічого не сказав?
Баби загалділи, а вона вийшла на вулицю. У голові лише одна думка: не ревіти. Ніхто не повинен бачити. Треба дійти до дому.
А ледь переступивши поріг, Василиса повалилася на підлогу й забилася в риданнях. До неї кинулися сини. Мишко, якому вже десять виповнилося, й Пашко, якому ще тільки сім було.
— Мамо, мам, ти чого?
А Василина голосила й ніяк не могла заспокоїтися. Потім сіла:
— У місто поїду завтра. Ви тут на господарстві. Дивіться, щоб усе прибрано було.
Мишко насупився.
— Не маленькі. Самі все знаємо. А в місто-то навіщо?
— Треба. Малий ще, щоб я перед тобою звітувала.
Наступного дня Василина стояла перед будинком, подивилася в папірець, з труднощами знайшла того самого Ваньку на будівництві й ледве умовила, щоб адресу їй добув. І то поклястися довелося, що нікому не розкаже, звідки адреса.
Сорок друга квартира.
Вона в розгубленості дивилася на кілька абсолютно однакових дверей.
— Вам допомогти?
Василина здригнулася. Поряд із нею зупинився чоловік, трохи старший за неї, усміхався привітно.
— Мені б зрозуміти, в які двері. Ось сорок друга потрібна.
— А так це на одному майданчику зі мною. Ходімо, проведу до самих дверей.
Василина не дуже зрозуміла, до чого тут якийсь майданчик, але за чоловіком пішла. А він притримав двері й сказав:
— Я сам сюди недавно переїхав, не знаю тут нікого. Живуть люди в бетонних коробках, і наче розділяє лише одна стіна, а навіть не вітаються. Ось квартира, яка вам потрібна.
Василина зупинилася. Руки тремтіли, коліна дрожали. Ніяк не могла збагнути, що говорити, коли двері відчиняться.
— Вам погано? Ви раптом бліда така стали.
— Мені б води…
— Зараз.
Чоловік відчинив двері.
— Заходьте, зараз принесу.
Він кинувся кудись всередину, а Василина, почувши, що потрібні їй двері відчиняються, причинила двері квартири чоловіка. У щілину побачила, що на майданчик вийшов її Матвій, увесь такий собі наряджений, а з ним — дамочка худа, висока, на голові волосся зібране, як гриб.
Василина розчинила двері.
— Ну, здравствуй, Матвію.
Той навіть ключі від квартири впустив. Дамочка окинула поглядом Василину й писклявим голосом сказала:
— Матвію, це взагалі що таке? Ти ж сказав, що все пояснив своїй селючці, а виходить — не все?
— Сімочко, це непорозуміння. Дай мені декілька хвилин, я все владнаю.
— Чекаю тебе на вулиці.
Дамочка зацокала каблуками по сходах, а Матвій подивився на дружину.
— Ти чого сюди приперла? Як адресу дізналася, значить, й інше все розповіли. І чого було пертися?
— Матвію, ти що таке говориш? Ти не забув, що в тебе діти, дім, родина?
— Василино, в мене тепер інше життя, зовсім не схоже на те, що раніше було. Знаєш, треба вдихнути свіжого повітря, щоб зрозуміти, що в селі смердить гноєм. І ти теж смердиш гноєм. Так що сюди не їзди. Не нервуй Сіму. Можеш на аліменти подавати, але якщо тільки совісті вистачить. Я ж тобі все залишаю: і дім, і господарство.
Василина похитнулася, а Матвій швидко збіг по сходах униз.
Вона обернулася. За нею стояв чоловік із склянкою води. Вона обережно взяла її, випила залпом — і стала падати. Якимось дивом чоловік встиг підхопити її.
Василина отямилася й злякалася. Місце незнайоме. Поряд якийсь чужий чоловік.
— Ну як, прийшли до тями? Ох, і налякали ви мене. Хотів уже швидку викликати.
Василина сіла.
— Вибачте, будь ласка. Щось я розклеїлася. Піду. На автобус треба встигнути.
— А о котрій у вас автобус?
— О п’ятнадцятій відходить з автостанції.
— Так ваш автобус уже пішов. Півгодини як пішов.
Ось тепер Василині справді погано стало.
— Як пішов? У мене ж хлопці вдома одні! Я сказала, що ввечері приїду. Господи, що робити?
— А ви де живете? Та не переживайте ви так, щось придумаємо. Ну, не всі ж такі на світі, як ваш чоловік.
— Семенівка, село, 40 кілометрів.
— Так, це дрібниці. Довезу вас у найкращому вигляді. Так, у мене є машина, і куплена на чесні гроші, так що не треба на мене так дивитися.
Василина обережно влаштувалася на передньому сидінні.
— Ох, як тут красиво все… Дорога, мабуть.
— Не дорожча за гроші. Показуйте напрямок.
Якось непомітно в дорозі розбалакалися. Василина заборонила собі розклеюватися й думати про Матвія. Змалку не любила емоції напоказ виставляти.
Виявилося, що Андрій Андрійович зовсім недавно приїхав із закордону, куди поїхав, бувши молодим випускником медичного інституту.
—Там жив, навіть одружився, але щось не склалося. Розлучилися, і ось повернувся в рідне місто. Повернувся — і розумію, що місто не те. Раніше якось простіше було. День народження — так усім двором, весілля — всією вулицею. А зараз ніхто ні на кого й не гляне. Усе пошепки. Усе, щоб ніхто нічого не довідався. Чесне слово, навіть розгубився якось і навіть не розумію, що робити. Пенсія в мене є, але жити в цьому місті я не хочу. Хоча зараз, скоріш за все, у всіх містах так стало.
— Ну, у нас у селі все залишилося, як було. Ти ще нічого не встиг зробити, а все село вже знає, чим усе закінчиться. Ось я зараз додому їду, а розумію — усі вже знають, де була.
— Ну, ні, бути такого не може. Ніхто ж вас не бачив, окрім них і мене. А я сумніваюся, що ваш чоловік щось розповідатиме. Це його ніяк не прикрашає.
Вони тільки під’їхали до хвіртки, як над парканом з’явилася голова сусідки, баби Марії.
— Василин, ти, якщо раптом з’явиться кабель поганий, одразу діда мого клич. Він йому з двох стволів солі в одне місце піддасть.
Андрій Андрійович зробив величезні очі, потім подивився на Василину.
— Звідки?
— Ну, звідки? — вона знизала плечима. — Я ж казала — село.
А бабуся вже розглядала Андрія. Розглянула — і тут же виголосила:
— А що, молодець. Мужик справний, по очах видно — не дурень. Машина знову ж таки є.
Василина шикнула.
— Бабо Маріє, ви говоріть, говоріть, та не заговорюйтеся.
Бабуся тут же сховалася, але вони встигли почути:
— А то баба Марія не бачить, чим усе скінчиться.
Василині було так ніяково, що вона навіть не могла зібратися з силами, щоб просто подякувати. А коли обернулася, Андрій Андрійович стояв і дивився на небо.
— Як же гарно у вас тут. А, Василин, а може, раптом знаєте, де тут кімнату зняти можна? От хоч би на кілька днів.
Василина усміхнулася, побачивши хлопчаків, що бігли до неї.
— А що, хлопці, пустимо погостити добру людину, яка завжди й усім готова допомогти?
Хлопчаки, що розуміли, куди поїхала мама, й дуже боялися її сліз, спочатку подивилися здивовано, а потім радісно закивали. Та вони взагалі на все згодні, аби мама не плакала.
Минуло три роки. Василина розвішувала білизну у дворі, прислухаючись одним вухом, щоб не плакала Настьона в колисці, що стояла в затінку неподалік. Хлопчаки побігли на річку, Андрій от-от мав повернутися з роботи. Він тепер був дуже поважною людиною в селі.
Люди жартували: “Тільки у їхньому селі фельдшер із такою освітою”. Та навіть операції сам зробити може. До нього з усіх сіл їхав народ.
Усе в житті Василини змінилося. Андрій свою квартиру у місті продав, і такий ремонт в будинку зробив, що тепер це був найкращий дім у всьому селі. А паркан? Та ні в кого на сто кілометрів такого паркану не було.
Виявилося, що Андрій дружив із усіма інструментами, і хлопчаки від нього ні на крок не відходили. Усе разом робили: і будували, і фарбували. Баба Марія надихатися на сусіда не могла. І тиск поміряє, і швидко відремонтує все, що не попросиш. Ех, щаслива була Василина. Так, така щаслива, що аж страшно було. А коли донька народилася, думала, що взагалі з розуму зійде.
— Ну, здравствуй, Вась. Бачу, непогано ти тут без мене влаштувалася.
Вона різко обернулася й одразу ступила так, щоб колиску закрити.
— Матвію, ти що тут робиш?
— Як що? Додому вернувся.
— Куди? Додому. Ти сам у суді від своєї половини відмовився, щоб аліменти не платити.
— Ну, що було, то бур’янами поросло. Ну, прости, чи що? А погодуєш? Чоловік з роботи.
Василина відчула, як щастя готове їй помахати рукою.
— Я, звісно, погодую свого чоловіка після роботи. А от ти що тут робиш — не зовсім зрозуміло.
За Матвієм стояв Андрій, по боках — хлопчаки.
— О, синочки, ну йдіть, тата обніміть! Чого стоїте, як нерідні, з якимось чужим дядьком? Тато вернувся!
Мишко хмикнув.
— Щось тато нас своєю увагою не жалував останні кілька років.
— Ну, ти ще поговори мені!
Матвій розгублено дивився на дітей і на Василину.
— Я не зрозумів, що тут відбувається.
І тут він побачив колиску, бо Настьона там розплакалася. Василина вийняла доньку, пригорнула до себе.
Андрій подивився на неї.
— У дім ідіть.
Вона сперечатися не стала.
Андрій і хлопчаки увійшли у дім за півгодини. Судячи з їхнього розпатланого вигляду, розмова на вулиці була цікавою.
— Ну, мати, годувати-то нас збираєшся?
Андрій узяв на руки Настю, і обличчя його миттєво змінилося — стало лагідним, з якимось захопленим. Василина мовчала. Тоді він подивився на неї.
— Не переживай, не приїде більше. Мені й говорити нічого не довелося. Хлопці наші все самі йому пояснили. Молодці вони. Я, чесно, навіть пишаюся ними.
Хлопчаки посміхнулися, а Василина з полегшенням зітхнула.
— Ну що, щастя, не вийшло у тебе втекти.
