Василь грюкнув кулаком по столу. Записка, залишена Мариною, підстрибнула й тихо полетіла на підлогу. Він з розмаху впав у крісло, закрив обличчя руками.
— Ну, і як тепер жити?
Так, він знав, що Марина його не простить, але наївно думав, що вона ніколи нічого не дізнається. Він не хотів. Все якось саме собою сталося.
Перший раз він зрадив дружині справді випадково — зі своєю новенькою секретаркою, яка мала дуже апетитний вигляд. Злякався, одразу звільнив її. Марині нічого не сказав, але став обережнішим.
Він кохав її. Хоч Марина й була дуже тихою, спокійною, а його ж завжди приваблювали жінки-вогонь. Згодом він заспокоївся, і він знову почав роман на стороні, почуваючи себе винуватим – засипав дружину подарунками.
Цього разу все якось дуже затягнулося. Рита була незвичайною, розумною, гарною. Прийшла працювати до нього бухгалтеркою. Вона й розорила його за три місяці. Нічого не вкрала, просто за гроші зливала інформацію конкурентам. Вона проводила час з ним, говорила ласкаві слова, а між тим копіювала дані з його ноутбука й відправляла тим, кого він майже задавив.
Все викрилося два дні тому. За два дні його рахунки спустіли. І що робити далі, він взагалі не уявляв.
Дві доби провів на роботі. Врятувати вдалося жменю. Він шукав Риту, але марно. Швидше за все, вона й не Рита взагалі.
Він летів додому, щоб покласти голову на плече Марини, поговорити, почути від неї, що все вийде. Він завжди вірив її словам. Вона його окриляла. А Марини не було. Була лише записка з переліком його зрад і проханням не намагатися її повернути.
Він був упевнений: якщо Марина захоче, то він ніколи її не знайде. Вона була розумною, доброю, чесною, а він.
Якийсь час Василь просто сидів, дивлячись перед собою. Потім помітив, що по щоках котяться сльози, усміхнувся.
— Ось так. В один момент можна перетворитися з успішної людини й чоловіка на нікому непотрібного нікчему.
Він на хвилину навіть уявив собі, як копатиметься на смітнику. Стріпнув головою.
— Ні, якщо він щось терміново не вигадає, то так усе й закінчиться.
На секунду підбадьорився, потім знітився. Втрати такі, що йому їх не відновити. А є ще ті, хто вклався в його бізнес. І дуже скоро вони все дізнаються.
Василь встав, пройшовся по домівці, зупинився біля великого портрета. Це вони з Мариною років десять тому, якраз з відпочинку приїхали. Він возив її на відпочинок часто, раніше, тому що почувався винуватим перед нею. Це ж з його вини у них не було дітей. Усе якось неправильно вийшло. Молодий був, дурний. А Марина завжди слухалася його. От завжди.
Вони, коли одружилися, Василь тільки починав свій бізнес, точніше, навіть тільки пробував. Марина підтримувала його у всьому. І наче тільки почало щось вимальовуватися, як вона оголосила, що у них буде маля. Це був удар нижче пояса.
Тоді йому було 27, а їй — 24. Він наполіг, умовив її в тому, що дитина їм зараз тільки заважатиме. Говорив про те, що треба почекати всього роки два чи три. І от тоді… тоді вони одразу й хлопчика, й дівчинку, й кого вона захоче. Він довго говорив і наводив масу доводів. У підсумку Марина погодилася. Плакала, звісно, але термін був настільки малий, що Василь умовив її в тому, що там ще просто клітинки, ще нічого немає.
Минуло п’ять років, вони пішли до лікаря, тому що щось у них не виходило. Той сказав, що під час тієї операції щось пошкодили. Отже тепер завагітніти для Марини буде справжнім дивом.
Минуло десять років, диво не сталося. Марина й чекати вже перестала, тому що він навіть увагу їй якось забував приділяти. Є вона, Марина, поруч. От і добре. Нікуди ж вона не дінеться.
Вона пішла. І тепер Василь взагалі не розумів, навіщо йому це все. Йому нічого не треба.
Він швидко вийшов із дому, сів у машину, поїхав, знав, куди їде. На саму околицю міста, там, де вже закінчувався приватний сектор, текла річка, обривисті високі береги й каміння внизу, наче справжній місцевий яр. Він направив машину туди. Ось там і закінчить усе одним махом.
Василь зупинився біля обриву, вийшов із машини, став обличчям до річки. Настрій відповідав погоді й місцю. Усе похмуро, холодно, сиро.
— Дядьку, а можна я вам машину помию? А то бабуся каже, їй на той світ треба, а вона ще грошей не зібрала.
Василь сіпнувся, наче від удару струмом, повернувся. Поряд із ним стояла дівчинка. Малеча зовсім брудна, одягнена не по погоді. У руках відро, у ньому ганчірка.
— Ти звідки тут і де батьки? Чому сама?
Дівчинка сопнула носом.
— Немає батьків, а я з того селища.
Дівчинка завагалася, наче не розуміючи, що ще треба сказати.
— І часто ти тут машини миєш?
— Ні, тут не мила, он там мила. — Вона махнула рукою. — Та тільки фари. Мені до верху не дістати.
Василь мимоволі усміхнувся.
— А сідай-но, поїдемо до твоєї бабусі, подивимося, чого їй там не вистачає.
Дівчинка подивилася на нього з сумнівом.
— Бабуся каже, не можна сідати до незнайомих у машину.
— А чіплятися до незнайомих у таких місцях можна?
Дитина задумалася, потім кивнула, наче самій собі.
— Не можна.
Вона ступила до машини. Василь відчинив двері. «Ну, встигне він ще стрибнути з цього обриву на пару годин пізніше, на день. Зате може хоч перед кінцем комусь виявиться корисним».
Дорогою він крадькома розглядав малечу. Обличчя розумне, зосереджене. Ніяких признаків відсталості в розвитку, швидше навпаки. А якщо дитину добре відмити, то буде гарненькою дівчинкою. Одяг старий, і видно, сто раз перепраний, сто раз перешитий. Цікаво, там справді хвора бабуся чи просто бабуся, яка таким чином вирішила собі на похорон підзаробити.
Вони зупинилися біля старенького будиночка.
— Ось тут ми живемо. Ходімо, я вас чаєм пригощу. Тільки цукру в нас немає. Давно вже.
Василь навіть здригнувся. Йому чомусь стало соромно. У дитини немає цукру, щоб підсолодити чай, а вона живе, усміхається, про бабусю піклується. А в нього пропало кілька мільйонів, залишилося зовсім трохи, але набагато більше, ніж коштує хоч би цей будиночок. І він, здоровенний мужик, поперся до обриву.
— Ну, показуй, куди йти.
Вони увійшли, і в ніс одразу вдарив запах ліків. У кімнатці, на старенькому диванчику, лежала дуже літня жінка. Зовсім вже старушкою її назвати було не можна, але жінці явно було за сімдесят.
— Добрий день. — Вона спробувала встати.
Василь побачив, що одна нога забинтована, а сама жінка явно з температурою.
— Ви хто? — Вона обхопила руками дівчинку. — Не віддам.
— Заспокойтесь, будь ласка. Мене… мене звати Василь. Я просто людина і хочу вам допомогти.
Бабуся якось заспокоїлася.
— Вибачте. Боюся, боюся, що відберуть у мене… Дашеньку. Розумію, що треба оформляти її, що не встану я вже, але не можу.
— Стривайте. Та навіщо ви так говорите? Та ще й при дитині. Даш, а, хто мені чай обіцяв? Так, давай став чайник, а я швиденько до магазину, цукру куплю.
Дівчинка усміхнулася й побігла на кухню. Василь вискочив на вулицю, підставив розжарене обличчя холодові.
— Слабак, подивися, як люди живуть і приймають усе як є.
Найближчий магазинчик він виявив буквально за п’ять хвилин від домівки. Увійшов, почав кидати в кошик усе, що траплялося на очі смачненького: цукор, згущене молоко, торт, пряники, ковбасу, вершки. У будинок ледве вліз із двома величезними пакетами.
Жінка вже сиділа на постелі, прикривши ногу ковдрою.
— Ой, що це ви? Навіщо? Ми ж не жебраки. Просто до пенсії залишилося два дні.
— А це не милостиня. Даш, давай на стіл накривати.
Вони взялися за продукти. Даша весь час ахала, коли він діставав із пакета щось новеньке. А Василь думав, що він років сто не бачив, щоб хтось так щиро радів.
Наостанок дістав коробку з трьома ляльками.
— Не знав, що краще, тому схопив те, що стояло ближче. Ось, тримай. Це щоб не нудно було.
Дівчинка зачарованими очима дивилася на ляльок, а потім перелякано — на бабусю. Та махнула рукою.
— Не знаю, що це все означає, але бери, раз привезли тобі.
Даша дуже швидко наїлася й сіла в куточку з ляльками. На губах усмішка, щось шепотіла їм. А Василь повернувся до бабусі.
— Вас як звати?
— Ох, вибачте, щось зовсім з головою до старості. Марія Олександрівна.
— А де Дашині батьки?
— Немає. Все добре спочатку було, а потім в один момент тато пішов до іншої, дочка злягла й більше не встала. Даші було чотири. Я дочку свою народила дуже пізно. Ну й вона Дашу пізно, від молоденького з великої любові.
Але закінчилася ця любов одразу, як тільки дитина вночі плакати стала. А я все… нічого було, все тягнула, старалася, хоч і пенсія-то невелика, та ми ж ще Дашину отримували. А тут в городі на цвях старий наступила, не звернула уваги, а воно он як. Температура вже друга тиждень, нічого не можу.
— А в лікарню?
— Та яка лікарня? Дашу нікуди. Немає у нас нікого. Опіка одразу пронюхає, заберуть її. І так-то мені не хотіли залишати, а якщо вже заберуть, назад не віддадуть.
Василь довго думав, потім встав.
— Мені подзвонити треба, я зараз вернуся.
Він вийняв телефон. Знав, що Марина слухавки не візьме, тому написав: «Допоможи, будь ласка. Від твоєї допомоги залежить життя бабусі та її онучки».
Він стояв хвилин дві. Потім телефон подзвонив.
— Вась, якщо ти збрехав…
— Марин, послухай, будь ласка.
Василь як міг, коротко виклав суть.
— І чим ти хочеш їм допомогти? — Голос Марини став начебто м’якшим.
— Я хочу відправити Марію Олександрівну до лікарні й щоб вона дозволила Даші пожити в мене.
— Поки в тебе? Ти ж постійно на роботі.
— Ех, немає в мене більше роботи. Ну, точніше, вона є, але туди можна більше не ходити.
Марина якийсь час мовчала, а потім зітхнула.
— Адреса, де ти зараз?
Він повернувся до будиночка, побачив табличку, прочитав їй.
— Марин, ти не подумай, це не привід. Я розумію, ти мене не простиш. І, до речі, правильно зробиш. Ну, я зовсім не знаю, як у таких ситуаціях правильно вчинити, щоб не посадили за викрадення дитини.
— Я скоро буду.
Василь повернувся в будинок. Він розумів: скоро приїде Марина. Вона завжди робила те, що говорила. Хвилювався так, наче не бачив її років п’ять.
— Зараз моя дружина приїде, ви не лякайтеся, вона хороша й обов’язково вигадає, як допомогти нам усім.
Хвилин через десять біля домівки пригальмувала машина. На вулиці вже було темно, тому Василь побачив лише фари. Він одразу вийшов. Марина зупинилася, заглянула йому в очі й пройшла повз. Він поплентався слідом.
Жінки поговорили всього-то п’ятнадцять хвилин, а Василь почув, як Марія Олександрівна сопла носом.
— Дякую. Бог обов’язково вас віддячить.
Марина встала, повернулася до Василя.
— Дзвони Ігорю, нехай присилає машину.
Василь кивнув, став набирати номер знайомого, у якого була своя приватна клініка.
— Дашенько, ти ж хочеш, щоб бабусю вилікували?
— Звісно.
— Тоді ми з тобою зараз проводимо її до лікарні, щоб там її лікували справжні лікарі, а ти поки поживеш з нами, і ми з тобою будемо навідувати бабусю.
Василь мало не підстрибнув: «З нами!»
Минув тиждень. У Даші навряд би хтось впізнав ту брудну дівчинку. Розкішне волосся. Гарні заколки, нарядний одяг. У неї навіть погляд начебто став впевненішим.
— Дашенько, ти побудеш з бабусею, а ми сходимо до лікаря.
— Добре. Ой, мені стільки всього треба розповісти.
Їм подзвонив Ігор і попросив приїхати. Василь чомусь розумів, що нічого доброго лікар не скаже.
— Прийшли аналізи, і мої побоювання підтвердилися. Нога — це півбіди. У Марії Олександрівни онкологія, причому настільки запущена, що, швидше за все, ми не встигнемо провести навіть один курс лікування.
Василь похмуро подивився на нього.
— Скільки?
— Місяць, ну, може, півтора.
Марина розплакалася.
— Як же Даші-то сказати.
Він уперше взяв її за руку, взагалі доторкнувся з тих пір, як вона з Дашею знову з’явилася вдома.
— Марино, послухай мене. Я, звісно, накоїв дурниць й розумію, що всі мої слова будуть звучати убого, але я б попросив тебе подумати. Ми ж можемо її всиновити. Нехай хоч однією щасливою людиною стане більше на Землі.
Марина довго дивилася на нього, потім просто відповіла:
— Тоді двома.
Василь усміхнувся.
— Ні, тоді трьома.
Ігор вийшів з кабінету. Він знав, що відбувається у них у сім’ї, і не став заважати розмові.
Марії Олександрівни не стало через місяць. Вона до останнього була при тямі й не плакала.
— Не страшно йти, страшно було залишити Дашу саму, а тепер я зовсім спокійна. Так навіть краще, адже ви зможете дати їй набагато більше, ніж я.
Через три роки Василь повністю відновив свій бізнес і якраз вчасно, бо ввечері під самий Новий рік Марина й Даша повідомили йому новину про те, що в Даші з’явиться скоро братик. Ну а в нього — син.
