— Василь повинен їсти тільки те, що приготувала я, твої страви занадто жирні для його здоров’я — відрізала свекруха, виливаючи мій суп в унітаз.
Коли ми з Василем тільки побралися, я була переконана, що мені неймовірно пощастило з родиною чоловіка. Марія Іванівна здавалася справжнім ангелом. Вона завжди усміхалася, приносила домашню випічку і постійно повторювала, що тепер я для неї як рідна донька. Василь лише радів такому єднанню, адже він дуже цінував спокій у домі. Проте перші тривожні дзвіночки почали з’являтися вже за кілька місяців після весілля, коли турбота свекрухи почала переходити всі межі розумного.
Спочатку це були дрібниці. Вона могла прийти до нас без попередження о восьмій ранку суботи, мотивуючи це тим, що принесла свіжі сирники. Я намагалася бути ввічливою, хоча всередині все закипало від порушення особистих кордонів. Василь не бачив у цьому проблеми.
— Олю, вона просто хоче як краще, — казав він мені, коли я намагалася пояснити своє незадоволення. — Мама просто сумує за мною і хоче бути корисною.
Проте ситуація лише загострювалася. Марія Іванівна почала переставляти речі в нашій шафі, перемивати вже чистий посуд і коментувати, як саме я маю готувати вечерю для її сина. Одного вечора я застала її за тим, як вона перебирала мою білизну в комоді.
— Що ви робите? — запитала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
— Олю, я просто хотіла навести лад, у тебе тут усе так розкидано, — спокійно відповіла вона, навіть не підводячи очей.
— Це мої особисті речі, Маріє Іванівно. Будь ласка, не чіпайте їх більше.
— Яка ти ніжна, — зітхнула вона. — Я ж як краще хочу. Василь звик до порядку.
Конфлікти ставали дедалі частішими. Я відчувала, що втрачаю контроль над власним життям. Кожен мій крок оцінювався, кожне рішення піддавалося критиці. Навіть вибір кольору фіранок у вітальню став причиною тижневого мовчання з боку свекрухи, бо вона вважала, що синій колір занадто холодний для енергетики Василя.
Одного разу я повернулася з роботи раніше і побачила, що Марія Іванівна не просто в гостях, а затіяла повну перестановку на кухні. Всі мої спеції були викинуті, а каструлі розставлені в новому, незручному для мене порядку.
— Навіщо ви це зробили? — вигукнула я.
— Олю, не кричи. Ти молода, ще не знаєш, як правильно організовувати простір. Я зробила так, щоб Василеві було зручніше діставати тарілки.
— Але готую тут я! — заперечила я.
— Поки що ти готуєш, але з таким ставленням до порядку скоро він захоче їсти в мене, — відрізала вона.
Того вечора у нас із Василем відбулася серйозна розмова. Я вимагала, щоб він забрав у матері дублікат ключів від нашої квартири. Він довго пручався, називав мене невдячною, але врешті-решт погодився. Я думала, що це вирішить проблему, але я помилялася.
Наступного дня Марія Іванівна прийшла під двері і дзвонила в дзвінок, доки я не відчинила. Вона виглядала ображеною.
— Син каже, що ти забрала ключі, — почала вона прямо з порога.
— Так, ми вирішили, що нам потрібно більше приватності, — відповіла я, намагаючись бути твердою.
— Приватності від матері? Від людини, яка його виростила? Ти хочеш налаштувати його проти мене.
— Ніхто нікого не налаштовує. Ми просто хочемо жити своїм життям.
Вона нічого не відповіла, просто розвернулася і пішла. Тиждень було тихо, і я вже почала сподіватися на мир. Але Марія Іванівна змінила тактику. Тепер вона почала телефонувати Василеві по десять разів на день, скаржачись на погане самопочуття саме в ті моменти, коли ми планували провести час разом.
— Мамі недобре, я мушу поїхати до неї, — казав Василь, збираючись серед вечора.
— Знову? Це вже втретє за цей тиждень, — зітхала я.
— Ти така байдужа, Олю. Це ж моя мати.
Я розуміла, що вона маніпулює ним, але не могла знайти слів, щоб переконати його в цьому без сварки. Ситуація дійшла до межі, коли Марія Іванівна заявила, що їй занадто самотньо у своїй квартирі і вона планує переїхати до нас на якийсь час.
— Це неможливо, — сказала я Василеві. — У нас лише одна спальня.
— Вона може спати у вітальні на дивані, — відповів він. — Це лише на кілька тижнів.
Ті кілька тижнів перетворилися на місяці. Мій дім перестав бути моєю фортецею. Я відчувала себе гостею у власній квартирі. Кожен вечір проходив за сценарієм свекрухи: ми дивилися ті передачі, які подобалися їй, їли ту їжу, яку вона схвалювала, і обговорювали теми, які вона піднімала.
Одного разу я почула, як вона розмовляє з кимось по телефону на кухні.
— Так, вона зовсім не господарка, — шепотіла Марія Іванівна. — Василь зовсім схуд з нею. Я вже й не знаю, як довго він терпітиме таку дружину. Але нічого, я поруч, я допоможу йому зрозуміти, хто йому насправді потрібен.
У мене всередині все похололо. Я зрозуміла, що вона не просто втручається в наше життя, вона цілеспрямовано руйнує наш шлюб.
Коли Василь повернувся додому, я розповіла йому про почуте.
— Ти все вигадуєш, — роздратовано відповів він. — Мама ніколи б такого не сказала. Ти просто її не любиш і шукаєш приводи, щоб її вигнати.
— Я не вигадую! Я чула це на власні вуха! — кричала я.
— Досить, Олю. Я втомився від твоїх істерик.
Конфлікт заглиблювався. Ми перестали розмовляти, а якщо і говорили, то лише через претензії. Марія Іванівна лише підливала масла у вогонь, роблячи вигляд, що вона — миротворець.
— Дітки, не сваріться через мене, — казала вона з фальшивим сумом. — Олю, ти просто занадто емоційна, тобі треба більше відпочивати.
Одного разу я прийшла додому і побачила, що вона викинула мої улюблені квіти з підвіконня.
— Вони забирали кисень, — пояснила вона. — Я поставила тут герань, вона корисніша.
Це була остання крапля. Я почала збирати речі.
— Куди ти зібралася? — запитав Василь, входячи в кімнату.
— Я йду. Я більше не можу жити в цьому трикутнику.
— Ти кидаєш мене через квіти? — він не вірив своїм очам.
— Ні, Василь. Я йду, тому що ти вибрав не мене, а комфорт своєї мами за рахунок нашої поваги.
Марія Іванівна стояла в дверях вітальні з легким напівусміхом на обличчі. Вона перемогла. Принаймні так їй здавалося в той момент.
Я переїхала до подруги. Минуло кілька тижнів, Василь не дзвонив. Я чекала, що він зрозуміє, як сильно помилявся, але тиша була гнітючою. Потім я дізналася від спільних знайомих, що Марія Іванівна вже підшукує йому нову партію — доньку своєї давньої подруги.
Я сиділа на кухні у подруги і думала про те, як швидко все зруйнувалося. Чи була це справжня любов, якщо вона не витримала втручання третьої особи? Чи міг Василь колись стати самостійним чоловіком, чи він назавжди залишиться під крилом своєї матері?
Одного вечора він все ж таки зателефонував.
— Олю, повертайся. Мама поїхала до себе.
— Чому вона поїхала? — запитала я без жодних емоцій.
— Ми посварилися. Вона почала вказувати мені, як працювати і з ким спілкуватися. Тепер я розумію, що ти мала на увазі.
— І що тепер зміниться, Василю? — мій голос був холодним.
— Все буде інакше. Я обіцяю.
— Обіцянки я чула вже багато разів. Чи зможеш ти сказати їй “ні”, коли вона знову вирішить прийти до нас о восьмій ранку?
Він промовчав. Ця пауза сказала мені більше, ніж будь-які слова. Він не змінився, він просто на мить відчув дискомфорт, але коріння впливу Марії Іванівни було занадто глибоким.
Я зрозуміла, що повернення буде лише початком нового кола того ж самого пекла. Вона завжди знайде спосіб повернутися, а він завжди знайде виправдання, щоб її впустити.
Наступного дня я подала на розлучення. Василь був розлючений. Він звинувачував мене в егоїзмі, казав, що я руйную сім’ю через дрібниці. Але я знала, що ці “дрібниці” — це і є моє життя, моя свобода і моє право бути господинею у власному домі.
Марія Іванівна дзвонила мені лише один раз після цього.
— Ти ніколи не була гідна мого сина, — сказала вона спокійним, майже урочистим тоном. — Ти просто випадкова людина в його долі. Тепер він нарешті знайде ту, яка буде його цінувати.
— Бажаю успіху цій дівчині, — відповіла я і поклала слухавку.
Зараз я живу сама. Моя квартира — це моє місце спокою. Тут немає нікого, хто б переставляв мої речі чи критикував мій вибір. Іноді мені стає сумно, коли я згадую наші перші щасливі місяці з Василем, але потім я згадую обличчя його матері в дверях і розумію, що вчинила правильно.
Життя занадто коротке, щоб дозволяти комусь іншому писати сценарій твого щастя. Чи варто було боротися довше, чи правильно я зробила, що пішла так швидко, не давши йому другого шансу?
А як би вчинили ви в такій ситуації? Чи вважаєте ви, що втручання батьків у життя молодих — це норма, яку треба терпіти, чи це неповага, яку варто припиняти негайно? Поставте, будь ласка, вподобайку, якщо ця історія була для вас корисною, і напишіть свою думку в коментарях, для нас це надзвичайно важливо.
