— О, Галино, ти ж у нас справжня господиня! — голосно проголосив Василь, сват, піднімаючи келих. Його очі блищали від в;bnjuj, а усмішка здавалася надто широкою. — У тебе, мабуть, у коморі запаси, як у супермаркеті, га? Чи що там у вас у селі? Картопля да соління?
Усі за столом засміялися. Я відчула, як щоки починають горіти. Сиджу, тримаю виделку, а пальці мимоволі стискаються.
— Василь, досить, — тихо, але твердо сказала я. — Давай краще про свято поговоримо.
— Та що там свято! — він махнув рукою, мало не перекинувши тарілку з салатом. — Ось скажи, Галино, як ви там у своєму селі живете? Усе по-старому, як у вісімдесятих? Чи вже телевізор кольоровий купили?
Зять, Олег, пирснув у келих, а моя донька, Софія, прикрила обличчя серветкою, ховаючи сміх. Навіть Марія, дружина Василя, хихотіла, хоча я бачила, що їй трохи ніяково. Мій чоловік, Іван, поклав руку мені на плече, ніби намагаючись заспокоїти.
— Василь, я серйозно, — повторила я, відчуваючи, як голос починає тремтіти. — Мені це не подобається.
— Ой, та що ти, Галино! — він відкинувся на спинку стільця, розводячи руками. — Це ж жарти! Усі сміються, а ти що, образилась? Ну, давай, розкажи, як ви там у селі господарюєте? У вас хоч школа там є? А коня маєте?
Сміх за столом став гучнішим. Софія опустила очі, але все ще посміхалася. Олег додав:
— А що, тьотю Галю, може, й правда? У вас там, мабуть, город на весь двір, а в нас тут у місті тільки клумба під під’їздом.
Я відчула, як у горлі застряг ком. Іван стиснув мою руку сильніше, але я вже не могла сидіти. Підвелася, тихо відсунувши стілець.
— Іване, ходімо додому, — сказала я, намагаючись не дивитися на інших.
— Та куди ви? — вигукнула Софія, але в її голосі не було щирого занепокоєння. — Мам, та це ж просто жарти!
Ми з Іваном мовчки взяли пальта і вийшли в холодну новорічну ніч. За спиною ще чувся сміх і гомін, але я вже не оберталася.
Мене звати Галина, мені 58 років, і я живу в невеликому селищі, що за кілька кілометрів від міста. Разом із чоловіком Іваном ми ведемо просте життя: тримаємо город, кілька курей, любимо вечорами грати в шашки чи дивитися старі фільми по телевізору.
Наш будинок невеличкий, але затишний, із дерев’яною верандою, де влітку п’ємо чай із м’ятою.
Наша донька, Софія, давно виїхала до міста. Вона вийшла заміж за Олега, і в них народилися дві донечки — Аня і Ліза. Їхній будинок у місті — за п’ятдесят кілометрів від нас, тож ми бачимося не так часто, як хотілося б, але все ж спілкуємося.
Ця історія сталася кілька років тому, напередодні Нового року. Ми з Іваном планували тихе свято вдома. Я вже купила курку за 200 гривень, картоплю викопали з городу, а в коморі чекали банки з огірками та помідорами, які я закрила ще влітку.
Усе було просто, але нам цього вистачало. Ми мріяли посидіти вдвох, пограти в шашки, може, подивитися новорічний концерт. Але за день до Нового року Софія зателефонувала.
— Мам, тату, а давайте Новий рік у нас святкувати! — її голос у слухавці був радісний, майже дитячий. — І заодно відзначимо день ангела дівчаток, він же скоро. Приїдуть ще Олегові батьки, буде весело!
Я глянула на Івана. Він сидів за столом, чистячи картоплю, і лише знизав плечима.
— Ну, якщо хочете, ми не проти, — відповіла я. — Що принести?
— Та нічого, мам, у нас усе є! — засміялася Софія. — Хіба якісь ваші соління, дівчатка їх обожнюють.
Ми з Іваном переглянулися і всміхнулися. Я уявила, як Аня з Лізою ласують моїми огірками, і серце зігрілося. Ми зібрали кошик із гостинцями: кілька банок солінь, домашнє варення за 50 гривень за літр, яке я купила в сусідки, і печиво, яке я спекла напередодні. Усе це коштувало нам приблизно 300 гривень, але ми не скупилися — хотіли порадувати онуків.
Новорічна ніч видалася морозною, але ясною. Ми з Іваном одяглися тепліше, взяли кошик і вирушили до міста. Автобус уже не ходив.
У Софії вдома було гамірно й тепло. Стіл справді вражав: салати, м’ясна нарізка, запечена риба, канапки з червоною ікрою за 400 гривень за баночку, фрукти, тістечка. Я навіть здивувалася — усе виглядало так, ніби вони готувалися до прийому цілого натовпу.
— Мам, тату, сідайте! — Софія обійняла нас, забрала пальта й повела до столу. — Ось, дивіться, це я рибу сама запікала, а це салат за новим рецептом!
Аня з Лізою кинулися до нас, обіймаючи й вихваляючись новими сукнями. Олегові батьки, Василь і Марія, уже сиділи за столом. Вони привітно всміхнулися, але я помітила, що Василь уже налив собі келих.
— Галино, Іване, як дорога? — запитала Марія, поправляючи серветку на колінах. — У вас там у селі, мабуть, тихо, ніякого міського шуму?
— Тихо, — відповів Іван, сідаючи. — Але ми любимо наше селище саме за ту тишу.
— Та й все своє, натуральне! — втрутився Василь, підморгнувши. — Це ви там, мабуть, усе самі вирощуєте? Картоплю, моркву, курей тримаєте?
— Аякже, — відповіла я, намагаючись тримати тон легким. — Усе своє, без хімії.
Вечір почався добре. Ми їли, розмовляли, згадували старі історії. Дівчатка розповідали про школу, Софія ділилася новинами про свою роботу, а Олег хвалився, як вони зекономили 10 000 гривень, купивши машину.Я раділа, що ми всі разом, але помічала, що Василь наливає собі дедалі частіше.
Після 5 тосту Василь став гучнішим. Його жарти, спочатку невинні, почали набувати дивного відтінку.
— Слухай, Галино, — сказав він, указуючи на мене виделкою. — Ти ж у селі, мабуть, усе сама робиш? І хліб печеш, і город сапаєш? У нас Марія такого не вміє, вона в місті звикла до доставки їжі.
Марія ніяково всміхнулася, але нічого не сказала. Я відчула легкий укол, але вирішила не реагувати.
— Кожен робить те, що вміє, — відповіла я спокійно. — У нас у селі своє господарство, у вас у місті свої зручності.
— Та я ж не в образу! — Василь розвів руками. — Просто цікаво, як ви там живете. Ось у нас, наприклад, усе є: і техніка і відпустки за кордоном. А у вас там що, тільки город і телевізор?
Софія хихотнула, а Олег додав:
— Ну, тьотю Галю, розкажи, як ви там із татом розважаєтесь? У шашки граєте?
— Граємо, — відповів Іван, але я помітила, що він уже напружений. — І що з того?
— Та нічого, просто цікаво! — засміявся Олег. — У нас тут, знаєш, кінотеатри, ресторани, а у вас там, мабуть, тиша та спокій.
Я відчула, як усе всередині стискається. Чомусь їхні слова, хоч і сказані з усмішками, звучали як насмішка. Я спробувала змінити тему.
— Софійко, розкажи краще, як дівчатка в школі вчаться, — сказала я, усміхаючись до онучок.
— О, вони в нас розумниці! — Софія оживилася. — Аня в конкурсі малюнків перемогла, а Ліза вірш написала, учителька аж розчулилася.
— Молодці, — похвалила я, відчуваючи полегшення. Але Василь не вгавав.
— Ну, а ти, Галино, в школі, мабуть, тоже була розумницею? — він підморгнув. — Чи в селі тільки городом займалися?
Я зітхнула. Іван поклав руку мені на плече, ніби кажучи: «Не звертай уваги». Але я не витримала.
— Василь, досить, — сказала я тихо. — Давай краще про щось приємне поговоримо.
Він розсміявся, ніби я сказала щось кумедне, і продовжив. Ситуація, яку я описала на початку, саме тоді й почалася.
Ми з Іваном ішли додому в темряві, тримаючись за руки. Мороз щипав щоки, але я не відчувала холоду — тільки образу і розчарування.
Як так? Моя власна донька сміялася разом із усіма, коли нас ображали. Я намагалася згадати, чи робила я щось, що могло їх спровокувати, але в голові була лише образа.
— Галю, не бери в голову, — сказав Іван, коли ми вже підходили до нашого будинку. — Вони просто перебрали, ось і все.
— Іване, це не просто вжите, — відповіла я, відчуваючи, як сльози підступають. — Вони насміхалися з нас. І Софія, вона навіть не зупинила їх.
— Вона молода, — зітхнув він. — Може, не зрозуміла, як нам це прикро.
Ми зайшли додому, і я одразу поставила чайник. Сіли за стіл, але розмова не клеїлася. Я дивилася на нашу скромну кухню — дерев’яний стіл, старенькі штори, баночки з варенням на полиці — і думала: невже наше життя таке смішне для них?
Через три дні Софія зателефонувала. Я сиділа на веранді, гріючись у теплій хустці, коли задзвонив телефон.
— Мам, що це було? — її голос звучав обурено. — Ви просто встали й пішли! Усі образилися, свято зіпсували!
Я на мить застигла, не вірячи своїм вухам.
— Софійко, ти серйозно? — відповіла я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Ви сміялися з нас, із нашого життя. А ти ще й підтримувала їх!
— Мам, та це були жарти! — вона підвищила голос. — Ніхто вас не ображав! Ви самі себе накрутили!
— Жарти? Софія, ти бачила, як мені було неприємно. І ти сміялася разом із усіма.
— Ну, вибач, якщо тобі так здалося, — вона зітхнула. — Але я не розумію, чому ви так відреагували. Усі ж веселилися!
— Софійко, — сказала я тихо, — якщо ти не бачиш, за що вибачатися, то нам, мабуть, нема про що говорити.
Вона ще щось сказала, але я вже не слухала. Поклала слухавку і довго дивилася у вікно. Іван сидів поруч, мовчки тримаючи мою руку.
Минуло кілька місяців. Софія дзвонила ще пару разів, але розмови були короткими й натягнутими. Я намагалася не тримати образи, але щоразу, коли згадувала той вечір, у горлі ставав ком.
Ми виростили доньку, віддали їй усе, що могли, а вона навіть не зрозуміла, як нас обурили її дії. “Мамо вам не сказали нічого образливого” – каже вона мені.
Але скажіть мені хіба ви б не образились на таке?
Головна кратинка ілюстратвина.
