— Ваші подарунки я протру антисептиком, а вас у квартиру не впущу, бо ви порушуєте наш особистий простір, — заявила невістка, зачиняючи двері прямо перед моїм носом. Я залишилася стояти в порожньому підїзді, не знаючи, що це лише перша сходинка мого довгого спуску в забуття.
Новина про те що я стала бабусею прийшла до мене зовсім не так як я собі малювала у мріях довгими вечорами. Я уявляла як мій син Назар зателефонує мені посеред ночі з тремтінням у голосі і скаже що все сталося. Я уявляла як летітиму до пологового будинку з величезним оберемком квітів та пакунками найкращих речей для малюка. Але реальність виявилася значно холоднішою та мовчазнішою. Про появу онука я дізналася лише через вісім днів і то випадково від колишньої сусідки яка побачила Назара з дитячим візочком біля аптеки.
Серце моє тоді на мить зупинилося а потім забилося з такою силою що стало важко дихати. Як так сталося що рідна мати дізнається про таку подію останньою у місті. Я намагалася знайти виправдання синові та невістці Катерині. Можливо вони були дуже втомлені чи хотіли спокою в перші дні. Але вісім днів тиші здавалися мені справжньою прірвою.
Я вирішила не влаштовувати сцен по телефону. Зібрала всі свої заощадження і пішла до магазину. Купила найкращий конверт для немовляти срібну ложечку та набір якісного одягу. Я хотіла щоб мій перший візит був святковим попри гіркий присмак образи. Коли я підійшла до їхнього підїзду мої руки тремтіли. Я натиснула на кнопку дзвінка і серце знову пішло в пяти.
Двері відчинилися майже миттєво. На порозі стояла Катерина. Вона була в домашньому халаті з гладко зачесаним волоссям і поглядом який зовсім не нагадував гостинну господарку. Вона не зробила ні кроку назад щоб впустити мене всередину.
— Доброго дня Катерино. Я прийшла привітати вас. Чому ж ви мовчали стільки часу.
— Доброго дня Ганно Петрівно. Ми не мовчали ми просто насолоджувалися спокоєм.
— Але ж я бабуся. Я мала право знати першою.
— Ваші права закінчуються там де починається наш особистий простір. Назар зараз спить і дитина теж спить. Нам зараз не до гостей.
— Я не просто гість Катерино. Я принесла подарунки для малюка. Пусти мене хоч на хвилинку подивитися на онука.
— Подарунки можете залишити тут біля порога. Я їх потім заберу і протру антисептиком. А бачитися з дитиною поки зарано. Ми вирішили що перший місяць нікого стороннього в квартирі не буде.
Слово стороннього зачепило мене сильніше ніж якби вона мене штовхнула. Я відчула як сльози підступають до очей але трималася з останніх сил. У цей момент у коридорі зявився Назар. Він виглядав сонним і розгубленим.
— Мамо ти тут. Чому ти не попередила що прийдеш.
— Назаре як я могла попередити якщо я навіть не знала що в мене є онук. Чому ти не зателефонував.
— Ми були зайняті мамо. Каті було важко. Ми вирішили що так буде краще для всіх.
— Краще для кого. Для мене чи для вас. Я ж твоя мати Назаре.
— Мамо не починай знову ці драми. Катя права нам зараз потрібен спокій. Давай ти прийдеш пізніше можливо через кілька тижнів.
— Через кілька тижнів. Ви серйозно. Я стою тут з подарунками і ви навіть не даєте мені зайти помити руки.
Катерина мовчки перегородила прохід плечем. Вона дивилася на мене так ніби я була якоюсь навязливою продавчинею косметики а не людиною яка виховала її чоловіка. Я зрозуміла що боротися марно. Поставила пакети на підлогу біля її ніг.
— Ось візьміть. Тут речі та срібло. Сподіваюся малюкові підійде.
— Дякуємо. Ми подивимося коли буде час. Назаре зачиняй двері бо протяг і дитина може застудитися.
Двері зачинилися прямо перед моїм носом. Клацання замка пролунало в тиші підїзду як остаточна крапка в наших стосунках. Я спускалася сходами не бачачи нічого перед собою. Весь мій світ який я будувала навколо любові до сина і майбутнього онука розсипався на дрібні друзки.
Минуло ще два тижні. Я не дзвонила першою бо чекала хоча б простого дякую за подарунки. Але телефон мовчав. Одного дня я побачила фотографію у соцмережах. Катерина виставила знімок де вона її мама та малюк сидять у вітальні за столом. Виявилося що для іншої бабусі двері були відчинені з першого дня. Вона тримала дитину на руках і щасливо посміхалася.
Моє серце стиснулося від несправедливості. Чим я гірша. Я завжди допомагала їм фінансово коли вони купували цю квартиру. Я ніколи не лізла з порадами поки мене не питали. Чому ж зараз мене викреслили з життя як щось непотрібне.
Я знову спробувала зателефонувати Назару ввечері. Він підняв слухавку лише з третього разу.
— Слухаю мамо. Щось сталося.
— Сину я бачила фото. Чому тещі можна бути у вас а мені ні.
— Мамо Каті так зручніше. Її мама допомагає їй з побутом. А ти завжди починаєш повчати або розпитувати про все на світі. Каті зараз важко емоційно і вона хоче бачити поруч тільки тих з ким їй комфортно.
— То мені тепер немає місця у вашому комфортному світі. Я теж можу допомагати. Я можу готувати їсти чи прибирати.
— Нам не потрібно щоб хтось прибирав. Ми самі справляємося. Просто зрозумій що зараз такий період. Не треба ображатися.
— Я не ображаюся Назаре. Мені боляче. Ви забрали у мене радість бути бабусею.
— Ти знову все перетворюєш на свій біль. А про нас ти подумала. Все вибач дитина плаче мені треба йти.
Він поклав слухавку. Я залишилася сидіти на кухні в повній темряві. На столі стояла холодна чашка чаю. Я згадувала як Назар був маленьким як він тримав мене за руку коли ми йшли до садочка. Куди зник той хлопчик який обіцяв що завжди буде мене захищати. Тепер він захищав свій новий світ від мене.
Минуло пів року. Я бачила онука лише здалеку в парку коли вони гуляли. Я не підходила щоб не провокувати конфлікт. Дивилася як він підростає як починає цікавитися світом. Катерина завжди була насторожі ніби відчувала мій погляд.
Одного разу я все ж наважилася підійти. Я підготувала невелику іграшку. Назар відійшов купити каву а Катерина сиділа на лавці біля візочка.
— Доброго дня Катю. Я просто хотіла привітатися.
Вона здригнулася і миттєво напружилася.
— Ганно Петрівно ми ж домовлялися про зустрічі заздалегідь.
— Я просто проходила повз. Дивись який він уже великий. Можна мені хоч за ручку його потримати.
— Не треба. Він щойно заснув. Ви його розбудите і мені знову доведеться дві години його заколисувати.
— Я буду дуже тихо.
— Я сказала ні. Чому ви така вперта. Ви зовсім не поважаєте моїх правил.
В цей момент повернувся Назар. Побачивши мене він зітхнув і закотив очі.
— Мамо ну знову ти за своє. Ми ж просили не приходити без запрошення.
— Назаре я просто гуляла в парку. Хіба це злочин.
— Для нас це виглядає як переслідування. Давай ми самі вирішимо коли ти зможеш прийти. Зараз ми йдемо додому.
Вони розвернулися і пішли геть лишивши мене посеред алеї. Я дивилася їм у спини і розуміла що ця стіна стає тільки вищою. Кожна моя спроба наблизитися сприймалася як напад. Кожне моє слово трактувалося як образа.
Я повернулася додому і почала перебирати старі альбоми. Там було стільки спільних свят стільки посмішок. Де ми схибили. Чи це я була занадто сильною матірєю чи він став занадто слабким чоловіком який не може знайти баланс між дружиною та матірю. А може це просто сучасний світ де родинні звзки більше не мають ваги.
Через рік мене запросили на день народження онука. Це було офіційне повідомлення в месенджері з вказаним часом і місцем у дитячому центрі. Я готувалася тиждень. Купила найкращий велосипед який тільки змогла знайти. Прийшла вчасно одягнена у свою найкращу сукню.
Там було багато людей. Друзі Катерини її родичі колеги Назара. Мене посадили в самому кінці столу поруч із якимось далеким родичем невістки. Весь вечір я була лише тінню на святі. Коли я намагалася підійти до онука Катерина тут же кликала його до інших дітей або переключала увагу на аніматорів.
Назар підійшов до мене лише один раз щоб спитати чи подобається мені торт.
— Торт смачний сину. Але я прийшла побачити дитину а не їсти торт.
— Мамо ти ж бачиш як йому весело. Не відволікайте його.
Я зрозуміла що мене запросили лише для того щоб поставити галочку. Щоб ніхто не міг сказати що вони погані діти і не покликали матір. Але моєї присутності там ніхто не потребував. Я відчувала себе зайвою на цьому святі життя.
Коли прийшов час дарувати подарунки мій велосипед просто поставили в куток до інших коробок. Навіть не розпакували. А коли теща подарувала велику машину на пульті управління всі почали аплодувати і Назар голосно дякував їй за такий чудовий вибір.
Я пішла зі свята раніше ніхто навіть не помітив моєї відсутності. Вийшла на вулицю і відчула як нічне повітря холодить обличчя. У мене більше немає сина у тому розумінні яке я вкладала в це слово. Є чоловік який живе в іншій родині і для якого я стала неприємним обовязком.
Тепер я живу своїм життям. Ходжу в театри спілкуюся з подругами подорожую містами України. Я навчилася не чекати дзвінків і не будувати планів на вихідні з родиною сина. Мені все ще боляче але цей біль став тупим і звичним як стара рана.
Іноді я бачу їхні нові фото. Онук росте копією мого Назара. Ті ж очі той же нахил голови. Я люблю його на відстані бо іншого вибору мені не залишили. Я часто думаю що відчуватиме Катерина коли її син виросте і приведе в дім жінку яка виставить її за поріг. Чи згадає вона тоді мене. Чи зрозуміє що посіяне колись обовзяково проросте.
Життя дуже дивна річ. Ми витрачаємо роки на виховання дітей віддаємо їм усю душу а потім отримуємо зачинені двері та холодний погляд. І найгірше що в цій ситуації немає винних за версією суду але є розбиті серця за версією життя.
Чи варто було мені тоді мовчати і не йти з тим подарунком. Чи варто було проковтнути всі образи і бути просто зручною бабусею на побігеньках. Я не знаю відповіді. Я просто знаю що тепер моя хата скраю і це найсумніше що могло статися з нашою родиною. Можливо колись Назар прийде до мене сам але боюся що на той час моє серце вже закриється на такий же міцний замок який колись закрила Катерина.
Чи бували у вас подібні ситуації коли рідні діти ставали чужими людьми через вплив своїх других половинок. Як ви справлялися з цим відчуттям непотрібності. Поділіться своїми думками у коментарях це дуже важливо для мене та інших людей які опинилися в такій самій ситуації. І не забудьте поставити свою вподобайку якщо ця історія торкнулася вашої душі. Ваша підтримка допомагає триматися далі. Що ви порадите мені в цій непростій ситуації.
