Спочатку воно всюди поруч з вами: ніжиться в вашій ванні, спить в вашому ліжку, готує на кухні яєчню. Воно ходить з вами за руку і ні на мить не відпускає ваші пальці, ніжно їх стискає, аби ви пересвідчилися, що воно поруч. Сміється разом з вами під дощем і кутає в теплу ковдру.
Вам здається, що воно було завжди разом з вами, воно і є ви, і нікуди, нізащо не дінеться. Ви ж нікуди не дінетеся, правда?
А потім воно на деякий час виходить з дому. Ви тривожитеся за нього, щоб з ним, по дорозі до вас, нічого не сталося, бо ви це не переживете! Ви хвилюючись чекаєте дзвінка. Ви обхоплюєте себе руками і розхитуєтеся, наче в самозабутті. Де воно? Де? І ось воно на порозі. Ви біжите, мов не бачилися вічність, міцно обіймаєте і не відпускаєте. Де ж ти так довго було??? «Я тільки виносило сміття, заспокойся». Ви замовляєте велетенський торт аби відсвяткувати його повернення. Таке свято! Щастя вернулося!!!
Потім воно виходить на довше. Вам здається, що на вічність. Спочатку ви так само хвилюєтеся, чекаєте дзвінка. А потім злитеся. Чому так довго? Чому не попередило? Чи ваші нерви сталеві? Чи воно вас любить, раз заставляє так хвилюватися. І, коли щастя вертається, то ви його зустрічаєте вже з докором. Воно не любить вас так сильно, як ви його! Ви б ніколи! Ніколи не заставили його хвилюватися! Бо ви любите, на відміну від нього!
Потім щастя зникає. Його нема вічність. Ви шукаєте його повсюди – в кожному перехожому, в улюблених місцях, потім хаотично метаєтеся по місту. Нема. Як воно могло піти? Може, ви його не впізнали? Може, ви його забули? Може воно вас шукає? Ви знаєте, що, коли загубилися, треба стояти на тому місці, де останній раз бачилися. Ви стоїте вдома. Ви чекаєте.
Лишаєте щастю записку, що відійшли шукати його і йдете. Натикаєтеся на перше-ліпше і тягнете до себе додому. «Чого ти так довго? Ти заблудилося?». Воно відповідає, що так, затрималося, більше не буде. Воно з вами, ви його контролюєте і міцно-міцно приковуєте до себе. Але якось придивляєтеся до нього, а це не щастя, а самообман. Ви його виганяєте і знову шукаєте-чекаєте-шукаєте.
Ви стомилися. Ви зневірилися. Щастя має само до вас прийти. Таке, як було! Іншого не треба!
Раптом відчиняються двері і на порозі стоїть щось. Ви вже не знаєте, що це. Воно бере вас за руку і веде до дзеркала. Але ви себе не впізнаєте. Це не ви! Ви були інші! Але воно вам каже, що ви – це воно. Воно змінювалося разом з вами. Ви багато разів пробігали повз нього і не чули його криків «Зупинись!». Ви переступали через нього, коли воно спало у вас під дверима. Ви штовхали його зі своєї дороги.
Прийміть його назад в себе. Воно буде поруч завжди. Тільки дивіться уважно в дзеркало, щоб знати, хто ви. Кажіть собі правду, бо нащо брехати? Це нічого не змінить в вас на краще. То в чому ваше щастя? Про що ви мріяли всі ці довгі роки? Зазвичай, це такі прості досяжні речі. Варто тільки сказати про них вголос, окреслити їх в фізичному стані і зрозумієте, що вони такі ж матеріальні, а тому досяжні.
Автор; Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
