— Вам вже мало що потрібно в такому віці, а нам треба жити зараз — заявила Олена, вимірюючи місце під свій новий гардероб у новій квартирі, купленій за мої гроші. Невістка вже все вирішила, а Марко просто мовчки кивнув.
Василина довгі роки плекала мрію про те, як її єдина дитина нарешті знайде свій притулок під сонцем. Вона працювала вчителькою початкових класів, відкладаючи кожну зайву копійку, і жила у просторій трикімнатній оселі, де колись лунав сміх її покійного чоловіка.
Тепер у цих кімнатах панувала тиша, яка лише підкреслювала порожнечу. Коли Марко оголосив, що збирається одружитися з Оленою, серце матері сповнилося тривогою та надією одночасно. Вона бачила, як молоді туляться в орендованому кутку, де стіни були вкриті пліснявою, а господарі щомісяця підвищували плату. Саме тоді в голові Василини визрів план, який здавався їй верхом самопожертви та мудрості.
Рішення прийшло під час вечірнього чаювання, коли вона дивилася на старі фотографії сина. Василина вирішила виставити свою велику квартиру на продаж. Вона планувала купити Маркові та його дружині невелике, але власне житло, а на решту коштів придбати собі крихітну однокімнатну квартиру на околиці міста. Їй здавалося, що це ідеальний вихід, адже вона вже не мала сил доглядати за величезною площею, а молодій родині потрібен був старт. Коли вона озвучила це синові, його очі на мить спалахнули вдячністю, але в них також промайнуло щось інше, чого Василина тоді не розпізнала.
Процес продажу затягнувся на кілька місяців. Це був виснажливий час переглядів, торгів та паперової тяганини. Кожен куток рідної домівки нагадував їй про минуле. Ось тут Марко зробив перший крок, а там вони разом святкували його випускний. Проте думка про те, що синові більше не доведеться платити чужим людям, зігрівала її. Нарешті угода відбулася. Гроші були отримані, і Василина одразу почала шукати варіанти для покупки двох нових об’єктів.
Однак тут почалися перші труднощі. Олена, невістка Василини, мала свої погляди на те, де і як вони повинні жити. Вона наполягала на тому, що квартира Марка має бути в центрі, у новобудові. Василина намагалася пояснити, що тоді на її власне житло грошей просто не залишиться. Конфлікти спалахували на рівному місці, і Марко все частіше ставав на бік дружини, уникаючи прямих розмов з матір’ю.
— Мамо, ти ж розумієш, що нам потрібно думати про майбутніх дітей — казав він під час чергової вечері.
— Я розумію, синку, але де ж тоді житиму я — тихо запитувала Василина.
— Ми щось придумаємо, можливо, ти поки поживеш у нас, а потім ми зберемо на твій куточок — відповів Марко, не піднімаючи очей.
Ці слова прозвучали як перший тривожний дзвінок. Василина погодилася, сподіваючись на краще. Гроші від продажу трикімнатної квартири пішли на розкішну двокімнатну оселю для молодих. На залишок коштів вдалося лише зробити там сучасний ремонт. Василина опинилася в ситуації, коли власного даху над головою в неї більше не було, а всі її заощадження перетворилися на дорогі меблі та ламінат у чужому домі.
Перші тижні спільного життя здавалися терпимими. Василина намагалася бути непомітною, готувала обіди, прибирала і чекала, поки син почне розмову про обіцяне їй житло. Проте розмови велися лише про нові штори та побутову техніку. Олена дедалі частіше демонструвала своє незадоволення присутністю свекрухи. Кожен крок Василини, кожен її подих ставав причиною для роздратування.
— Мамо, ви знову переставили мої спеції на кухні — вигукувала Олена з іншої кімнати.
— Я просто хотіла протерти полицю, дитино — виправдовувалася жінка.
— Мені не потрібна допомога, мені потрібен простір — відрізала невістка.
Василина почала проводити цілі дні в парку, намагаючись не заважати молодим. Вона сідала на лавку і дивилася на вікна своєї колишньої квартири, де тепер жили зовсім чужі люди. Відчуття непотрібності росло з кожним днем. Марко ставав дедалі холоднішим. Він перестав запитувати про її самопочуття, а розмови зводилися до коротких фраз про погоду.
Одного разу, повернувшись з прогулянки трохи раніше, Василина почула розмову за зачиненими дверима вітальні.
— Ми не можемо так жити вічно, Марко — наполягала Олена.
— Я знаю, але куди вона піде — тихо відповів син.
— Це не наші проблеми, вона сама вирішила продати квартиру, ми її не змушували, нехай шукає собі якийсь пансіонат або винаймає кімнату — продовжувала невістка.
Василина відчула, як земля вислизає з-під ніг. Вона не могла повірити, що її власний син обговорює її виселення. Серце стислося від образи, але вона не зайшла в кімнату, а тихо вийшла назад на вулицю. Вона довго бродила містом, намагаючись зрозуміти, де зробила помилку. Чи не занадто багато вона віддала. Чи не була її любов руйнівною.
Коли вона все ж таки повернулася додому, Марко чекав на неї в коридорі. Його вираз обличчя був кам’яним.
— Мамо, нам треба серйозно поговорити — почав він.
— Про те, що мені пора йти — перебила його Василина, намагаючись тримати голос рівним.
— Ну, ми подумали, що так буде краще для всіх, ти ж бачиш, що стосунки з Оленою не складаються — сказав Марко, дивлячись у підлогу.
— І куди ж я піду, синку, у мене немає грошей, вони всі в ці стіни вкладені — прошепотіла вона.
— Ми допоможемо тобі з першим внеском на оренду, а далі ти якось сама, у тебе ж є пенсія — відповів він.
Тієї ночі Василина не зімкнула очей. Вона збирала свої речі в старі валізи, які колись брала з собою у відпустки. Кожна річ здавалася занадто важкою. Вона не плакала, сліз просто не лишилося. Вранці вона стояла на порозі з однією сумкою, залишивши решту речей у коридорі.
— Я піду сьогодні — сказала вона синові, який саме пив каву.
— Добре, я занесу твої речі в камеру схову, поки ти не знайдеш куди прилаштуватися — байдуже кинув він.
Василина вийшла з під’їзду і відчула холодний подих вітру. Вона не знала, куди йти. Її друзі та знайомі давно роз’їхалися, а просити про допомогу вона не звикла. Вона опинилася на вокзалі, де серед натовпу людей почувалася найбільш самотньою у світі. Її самопожертва обернулася для неї втратою всього: дому, спокою і, найголовніше, сина.
Минали тижні. Василина зняла маленьку кімнату в приватному секторі, де пахло сирістю та старими меблями. Її пенсії ледь вистачало на оплату житла та найпростіші продукти. Вона більше не телефонувала Маркові, а він не шукав зустрічей з нею. Жінка, яка все життя віддавала іншим, залишилася наодинці зі своїм горем. Вона часто згадувала ту велику трикімнатну квартиру, де було стільки місця для щастя, і не могла зрозуміти, як воно так швидко вивітрилося.
Одного разу вона випадково зустріла знайому, яка працювала в тій же школі.
— Василино, як ти — запитала жінка з тривогою в голосі.
— Все добре, живу потроху — збрехала Василина, намагаючись заховати затерті манжети пальта.
— А ми чули, що Марко квартиру поміняв на більшу, кажуть, у них там тепер справжні хороми — продовжувала знайома.
Василина лише кивнула і пришвидшила ходу. Їй не хотілося знати подробиць їхнього успіху, побудованого на її втраті. Вона зрозуміла, що для Марка вона стала просто сходинкою, яку він переступив і пішов далі.
Ця історія не про гроші і не про нерухомість. Вона про те, як легко ми руйнуємо найміцніші зв’язки заради комфорту та егоїзму. Василина продовжувала жити, але її душа назавжди залишилася в тій старій квартирі, де вона була потрібною і коханою. Її дні тепер складалися з коротких прогулянок та довгих роздумів про те, чи варта була ця жертва такого фіналу.
Чи правильно вчинила матір, віддавши все синові, чи це була її найбільша помилка в житті?
Що б ви зробили на місці Василини, якби опинилися в такій ситуації?
Поставте свою вподобайку під цією історією та обов’язково напишіть коментар зі своїми думками, адже ваша підтримка та кожна думка для нас неймовірно важливі.
