— Вам тут не раді, ці банки з варенням лише збирають пил у нашій новій квартирі — холодно кинула мені Олена, зачиняючи двері перед моїм носом.
Христина стояла біля вікна, спостерігаючи, як вечірній туман повільно ковтає яблуні, що їх колись садив її чоловік. У хаті панувала тиша, яка з кожним роком ставала все важчою, майже відчутною на дотик. На кухонному столі лежала скатертина, вишита ще до весілля сина, і хоча вона давно втратила свій колір, жінка не наважувалася її змінити.
Кожна річ у цій кімнаті нагадувала про часи, коли тут лунав сміх, а повітря було сповнене запахом свіжої випічки та великих сподівань. Тепер же Христина здебільшого розмовляла сама з собою або з портретами на стінах, чекаючи на звук мотора біля воріт, який все ніяк не з’являвся.
Її син Дмитро був її гордістю, єдиним сенсом життя після того, як чоловіка не стало кілька років тому. Вона вкладала в нього всю душу, відмовляючи собі в новому одязі чи відпочинку, аби тільки він мав найкращу освіту та гідне майбутнє. І він справді виріс успішним, впевненим у собі чоловіком. Але разом із успіхом у його житті з’явилася вона — жінка, яка, на думку Христини, перетворила її лагідного сина на холодного незнайомця.
— Мамо, ми не приїдемо на ці вихідні, — сказав він під час їхньої останньої короткої розмови телефоном.
— Сину, але ж я вже напекла твоїх улюблених пирогів, і сусід допоміг полагодити гойдалку, на якій ти так любив сидіти.
— У Олени інші плани, вона хоче поїхати в місто на виставку, а потім у них зустріч із друзями. Не чекай нас.
Христина поклала слухавку і довго дивилася на власні руки. Вони були вкриті дрібними зморшками та слідами від важкої праці на городі. Вона робила все це для них, сподіваючись, що молодята оцінять домашній затишок і натуральні продукти. Але Олена, її невістка, лише кривилася, коли бачила кошики з овочами чи банки з варенням. Вона називала це пережитком минулого і радила Христині більше відпочивати, а не захаращувати їхню міську квартиру сільськими речами.
Минуло кілька місяців, а ситуація ставала тільки гіршою. Дмитро телефонував усе рідше, а коли й брав слухавку, розмова тривала не більше хвилини. Христина відчувала, як невидима стіна між ними стає дедалі вищою. Вона була переконана, що саме невістка налаштовує сина проти неї, шепоче йому на вухо про те, що мати занадто нав’язлива або що її поради вже давно не актуальні.
Одного разу Христина вирішила поїхати до міста без попередження. Вона зібрала найбільший кошик, поклала туди найкраще, що мала, і вирушила в дорогу. Їй хотілося просто подивитися синові в очі, побачити, чи залишилося там бодай щось від того хлопчика, який колись обіймав її і обіцяв ніколи не залишати одну.
Коли вона підійшла до їхнього будинку, серце калатало так сильно, що, здавалося, от-от вистрибне з грудей. Вона піднялася на поверх і натиснула на дзвоник. Двері відчинила Олена. Вона була в шовковому халаті, з ідеальною зачіскою, і її погляд не виражав нічого, окрім роздратування.
— Ой, Христино Іванівно, а ви чому не попередили? — запитала вона, навіть не запрошуючи жінку всередину.
— Я просто скучила за сином, Олено. Привезла вам дещо з дому.
— Дмитра зараз немає, він на роботі до пізнього вечора. І знаєте, нам справді не варто було везти ці продукти. Ми купуємо все в магазині, там усе перевірене.
— Але це ж своє, рідне, — тихо промовила Христина, відчуваючи, як до горла підкочується клубок.
— Своє не завжди означає краще. Вибачте, я дуже зайнята, у мене запис до майстра.
Двері зачинилися перед самим носом матері. Христина залишилася стояти в коридорі, тримаючи важкий кошик. Вона не відчувала злості, лише порожнечу. Повільно спустившись сходами, вона вийшла на вулицю і сіла на лавку. Перехожі кудись поспішали, сонце яскраво світило, але для неї світ раптом став сірим.
Вона згадала, як Дмитро був маленьким. Як він плакав, коли розбив коліно, і як вона цілувала його, запевняючи, що все минеться. Куди подівся той зв’язок? Невже кілька років шлюбу з чужою людиною можуть повністю стерти десятиліття любові та відданості?
Увечері вона все ж таки дочекалася сина біля під’їзду. Дмитро вийшов з машини, виглядаючи втомленим. Побачивши матір, він на мить завмер, а потім швидко підійшов до неї.
— Мамо, що ти тут робиш у такий час? Олена казала, що ти заходила.
— Я хотіла поговорити з тобою, Дмитре. Чому ти став таким чужим? Чому ти не приїжджаєш?
— У мене багато роботи, мамо. Ти ж знаєш, я зараз будую кар’єру. Олені теж непросто, вона намагається створити нам ідеальний побут.
— Ідеальний побут без місця для матері? — запитала вона, дивлячись йому прямо в очі.
— Не починай знову. Олена хороша дружина, вона дбає про мене. Просто в неї інше бачення життя. Тобі треба це прийняти.
— Я бачу, як вона на тебе впливає. Ти став холодним, сину. Ти навіть не запитав, як я почуваюся, чи вистачає мені дров на зиму.
— Я ж висилаю гроші, мамо! Хіба цього недостатньо?
— Гроші не зігріють хату так, як твоя присутність. Гроші не поговорять зі мною довгими вечорами.
Дмитро зітхнув і відвів погляд. Він дістав ключі від машини і почав їх крутити в руках. Це був жест нервозності, який Христина знала з його дитинства.
— Мені треба йти, мамо. Олена чекає на вечерю. Давай поговоримо іншим разом. Обіцяю, я зателефоную.
Він швидко зайшов у під’їзд, навіть не обернувшись. Христина залишилася одна. Вона зрозуміла, що її син зараз живе в іншому світі, де вона — лише примара з минулого, яка заважає його новому, блискучому життю.
Повернувшись до села, Христина довгий час не могла прийти до тями. Вона перестала виходити на город, майже не спілкувалася з сусідками. Її єдиною розрадою стала надія. Вона щодня переконувала себе, що цей шлюб — лише тимчасове захоплення, що рано чи пізно Дмитро зрозуміє свою помилку і повернеться до неї. Вона малювала в уяві картини, як вони знову сидітимуть за великим столом, як він проситиме вибачення, а вона, звісно, все пробачить.
— Нічого, — шепотіла вона собі під ніс, розпалюючи піч. — Вони скоро розлучаться. Вона йому не пара, вона його не любить так, як я. Він сам прийде, я знаю. Ми будемо чекати, а що ще робити?
Минали роки. Очікування стало її постійним супутником. Кожен дзвінок у двері, кожен шурхіт шин на дорозі змушував її серце битися частіше. Але гості бували рідко. Сусідка Марія іноді заходила принести молока чи просто погомоніти, але Христина не хотіла слухати про чужих дітей, які привозили онуків на літо. Їй було надто боляче порівнювати.
— Ти б не чекала так сильно, Христино, — казала Марія. — Живи для себе. Поїдь кудись, запишись у гурт при клубі. Син дорослий, у нього своє життя.
— Ти не розумієш, Маріє. Він мій єдиний. Я не можу просто так його відпустити. Він повернеться, я відчуваю.
Але час був невблаганний. Дмитро справді зателефонував одного разу, щоб повідомити, що вони з Оленою переїжджають в іншу країну. Що там більше перспектив і кращий клімат.
— А як же я? — ледь чутно запитала Христина.
— Мамо, ми будемо на зв’язку. Я буду присилати більше допомоги. Ти зможеш найняти когось, щоб тобі допомагали по господарству.
— Мені не потрібна допомога сторонніх людей, Дмитре. Мені потрібен ти.
— Не ускладнюй, будь ласка. Це рішення вже прийнято. Олена вже зібрала речі.
Після цієї розмови Христина довго сиділа в темряві. Вона зрозуміла, що її надія була лише ілюзією, яку вона сама собі створила, щоб не збожеволіти від самотності. Її син не був полоненим злої дружини. Він був дорослою людиною, яка сама обрала свій шлях, і в цьому шляху їй місця не знайшлося.
Вона вийшла в сад. Ті самі яблуні, які колись були символом їхньої родини, тепер стояли похилені, з суховерхів’ями. Сад занепадав, як і її душа. Вона підійшла до найстарішого дерева і поклала руку на його шорстку кору.
— Ось і все, — прошепотіла вона. — Ми залишилися вдвох.
У селі почали ходити чутки, що Христина зовсім замкнулася в собі. Вона перестала доглядати за будинком, вікна її хати часто залишалися темними навіть у найлютіші морози. Вона все ще виходила на дорогу щовечора, дивилася вдалину, туди, де зникала стежка за лісом. Але в її погляді вже не було очікування, лише нескінченний сум і запитання, на яке не було відповіді.
Одного разу взимку, коли сніг завалив усі підступи до хати, Христина не вийшла на свою звичну прогулянку. Сусіди, занепокоєні відсутністю диму з її комина, пробралися крізь замети. Вони знайшли її в кріслі біля вікна. Вона тримала в руках стару дитячу сорочечку Дмитра. Її очі були заплющені, а на обличчі застиг вираз спокою, якого вона не знала вже багато років. Її просто не стало в ту холодну ніч, коли навіть надія згасла.
Дмитро приїхав на похорон. Він виглядав дуже солідно в своєму дорогому пальті, але в цьому сільському оточенні він здавався абсолютно чужим елементом. Олена з ним не приїхала, пославшись на важливі справи за кордоном. Він стояв біля труни, і його обличчя було непроникним. Лише на мить, коли труну почали опускати в землю, його плечі здригнулися.
Після всього він зайшов до хати. Там усе залишилося так, як було при матері. Кошик з висохлими яблуками на столі, вишита скатертина, фотографії на стінах. Він провів рукою по поверхні столу, і на його пальцях залишився товстий шар пилу. Він відкрив шафу і побачив там пакунки з речами, які вона готувала для нього — теплі шкарпетки, вишиті сорочки, які він ніколи не одягав.
Він сів на той самий стілець, де зазвичай сиділа мати. Тиша будинку почала тиснути на нього. Він раптом зрозумів, що тепер він — останній з їхнього роду. Що немає більше того місця, куди він міг повернутися в будь-який момент і де його любили б просто за те, що він є, а не за його досягнення чи статус.
Він вийшов на подвір’я і подивився на сад. Яблуні стояли в снігу, немов привиди. Він згадав, як допомагав батькові їх садити, як мати приносила їм холодний узвар. Усе це здавалося таким далеким, ніби відбувалося в іншому житті.
Дмитро дістав телефон, хотів комусь зателефонувати, але потім повільно сховав його в кишеню. Він зрозумів, що немає слів, які могли б зараз щось змінити. Він зачинив хату на ключ, повісив його на цвяшок біля дверей, як це завжди робила мати, і пішов до машини.
Сніг продовжував падати, замітаючи сліди його ніг і коліс. Хата залишилася стояти самотньо серед занедбаного саду, зберігаючи в собі таємниці багатьох років очікування та любові, яка так і не знайшла свого адресата.
Життя часто ставить нас перед вибором між минулим і майбутнім, між рідними людьми та новими обов’язками. Ми біжимо вперед, забуваючи озиратися на тих, хто дав нам силу для цього бігу. А коли нарешті зупиняємося, виявляється, що повертатися вже нікуди.
Як часто ми забуваємо про найближчих заради тих, хто поруч лише тимчасово? Чи варті амбіції та нові стосунки того, щоб розбивати серце матері, яка присвятила нам усе своє життя?
Чи не здається вам, що ми часто надто пізно усвідомлюємо цінність батьківської хати та простої, безкорисливої любові? Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо ця історія торкнулася вашого серця, і напишіть у коментарях свою думку, бо це справді важливо для розуміння того, що в нашому світі залишається незмінним.
