На кухні щось сильно грюкнуло. Таня визирнула з кімнати. Так і є. Нетверезий вітчим впав зі стільця. Він підвівся, подивився на неї.
— Злякалася? Це я промахнувся. Усе добре.
Нетвердою ходою він пройшов у кімнату й упав на диван. Таня зітхнула. Вона вже й не пам’ятала, коли бачила його тверезим. Здається, з того дня, як вони поховали маму.
Валерій пив кожного дня. Таня розуміла, що йому погано, але їй теж було не солодко. Дівчинка взяла плед, вкрила вітчима, пішла до себе. Доведеться знову лягати спати голодною. У холодильнику порожньо, а сама готувати Таня ще не вміла. Вітчим знову нічого не приготував.
Дівчинка знала — грошей у нього нема. З роботи вигнали, усім сусідам винний. Можна було, звісно, піти й попросити в баби Мані чогось, але вона вже пару днів тому ходила до неї. Баба Маня її нагодувала, із собою дала й увесь час проклинала Валеру. А Таня не хотіла, щоб вона так говорила. Валера хороший, просто не може впоратися.
Дівчинка сіла за стіл. Вона напише мамі листа. Багато листів. Може, хоч один дійде до неї, і мамочка щось зробить, щоб Валера прийшов до тями.
Таня старанно виводила друковані літери. Вони виходили не зовсім рівними, але це було неважливо. Таня писала:
«Мамочко, Валера кожного дня напідпитку. Йому дуже погано без тебе. Він напивається й забуває про мене. Забуває їсти приготувати. А ще його вигнали з роботи. Мамочко, допоможи йому, зроби щось».
Таня згорнула усі листочки й вислизнула з квартири. Валера не похвалить її, якщо дізнається про це. Тому Таня й вирішила розкласти листи по поштових скриньках тоді, коли він буде спати.
Мала дійшла до сусідніх багатоповерхівок. Вона не змогла дотягнутися до поштової скриньки. Довелося тягти якусь дошку й приставляти її до стіни. Нарешті згорнутий лист опинився у скриньці.
Таня й не помітила, що за нею спостерігала молода жінка з сумкою листоноші. Як тільки дівчинка зникла в сусідньому дворі, Олена — так звали ту жінку — відкрила скриньку.
Вона одразу побачила згорнутий папірець і зрозуміла, що це й є лист дівчинки. Обережно розгорнула, прочитала й ледь не впала. Такою тугою віяло від цих нерівних літер. Так їй захотілося просто зараз прибити того Валеру. До речі, незрозуміло, хто він тій малявці. Був би татом то вона називала б його татом.
Олена кинулася в той двір, куди щойно завернула дівчинка. Встигла побачити, як дівчинка заходить у під’їзд. Побачила бабусь. От ці вже точно знають, хто і де. Присіла поряд із ними, привіталася.
— Відпочину, якщо ви не проти, а то всі ноги збила.
Бабусі закивали, усміхнулися. Дуже вже полюбляли вони поважне ставлення.
— Тань, ти так схудла… — одна бабуся сумно кивнула.
— Приходила до мене недавно, каже: «Бабо Маню, тато приготувати не встиг. Нема в вас чого?» Ну як нема? Як нема? Тата — гнати потрібно поганою мітлою!
— Ой, Мань, не кажи. Адже яка родина була? І сам Валерик, і мати Тані — щасливі. Він же все для них, а бач — не впорався. І не допоміг йому ніхто. І дитина чужа на шиї.
— Ой, так. А як так вийшло, що Таню йому залишили? Адже ж не тато.
— Так вони, як одружилися, він одразу Таню удочерив. Це ж всього два роки минуло.
Бабусі наперебій почали згадувати, а Олена їм не заважала.
— А як же вони любили одне одного… Валерик та Таню, як свою рідну, і всюди разом.
— Та вже, хто ж знав, що ця хвороба проклята з’їсть Альонку зсередини. А як він її по лікарях до останнього на руках уже носив? Усе сподівався врятувати. Сам-то весь чорний став.
Олена встала, попрощалася й пішла. Вона дізналася все, що було потрібно, і навіть ніби трохи більше. Було шалено шкода дівчинку, ту Альону, та й слабака Валеру теж. Потрібно було щось вигадати. Але що вона знала то це як швидко хвороба може зжерти людину. У неї так мама згоріла за рік. Лікарі розводили руками: «Агресивна форма. Дуже швидко йшов процес. Не зупинити».
Адже вона сама тільки-но дихати наново навчилася, а то все ходила, мов у воду опущена. З завтрашнього дня — відпустка. Вона обов’язково щось вигадає.
Зранку Олена наготувала всього, розклала по каструлькам, контейнерам і пішла до Тані. Головне — не попастися на очі бабусям, а то ще запідозрять її в чомусь. Але даремно хвилювалася, бо бабусі, мабуть, виходили ближче до вечора. Зранку на лавці нікого не було.
Таня сиділа у себе. Валера прокинувся, нікуди не йшов, гримів чимось на кухні. За п’ятнадцять хвилин винувато зазирнув.
— Танюш, ходімо хоч макарони поїмо, а потім я щось вигадаю.
Таня мовчки пройшла на кухню.
— Ось, можна з цукром. Цукор-то в нас є.
Він почувався погано. Розумів, що дитині анітрохи не краще, ніж йому. Вона маму втратила. Але він усе так же заливав і заливав своє горе. Вранці прокидався, бачив поруч пусту подушку — і все.
А сьогодні вночі йому приснилася Альона. Вона плакала. Валера намагався її заспокоїти, але Альона відштовхувала його руки. Тоді він запитав, що не так. Вона відповіла: «Чому ти ображаєш Таню? Вона голодна вже другий день».
Він ніби зовсім забув, що Таня є, настільки поринув у своє горе. Вранці прокинувся — подушка мокра від сліз. Він плакав уві сні. Він ще жодного разу не плакав, а сьогодні плакав і уві сні, і потім, як прокинувся.
— Ніколи більше не доторкнуся до чарки. Ніколи.
З дня коли не стало Альони минув майже рік. Пора вже й за розум взятися.
Таня їла макарони, а Валера бачив, як сильно вона схудла. Та й светр їй явно малий. От рукава ледь не до лікття.
— Тань…
Дівчинка питально подивилася на нього, але він нічого не встиг сказати. У двері подзвонили. Хто б це міг бути? До них уже давно, крім баби Мані, ніхто не заходив.
Валера відчинив. Перед ним стояла зовсім молода жінка.
— Добрий день.
Вона сказала це з таким напором, навіть з викликом, що Валера зовсім розгубився.
— Добрий день…
— Можна пройти?
Він відступив. Хотів запитати — навіщо, але зрозумів, що цій жінці краще не перечити.
— Де у вас кухня?
Він показав напрямок, визирнув у під’їзд. Раптом там команда людей, які зараз закричать: «Жарт!». Але там нікого не було. Зачинив двері, рушив слідом.
Гостя увійшла на кухню й усміхнулася.
— О, Танюшка, ти тут? Здрастуй.
Таня дивилася на неї здивовано.
— Здрастуйте.
— А що це ти їси? Фу, як це можна їсти? Так, я тебе зараз нагодую.
Олена почала розставляти каструльки й тарілочки. Очі у Тані загорілися.
— Ой, скільки всього смачного!
Олені було страшно, руки навіть тремтіли. «Що на думці в цього бородатого? На вигляд тверезий, а там хто його знає».
Таня наминала пюре з котлетою, запивала усе це компотом і прицмокувала. Олена схопила ще тарілку, поклала, подивилася на Валеру.
— А ви чого стоїте? Сідайте їсти.
Вона боялася, що Валера відмовиться, почне розбиратися. Але ситуацію врятувала Таня. Вона подивилася на Олену.
— А ви мамина подруга?
Олена з полегшенням усміхнулася.
— Ну, можна сказати й так. Їж.
Валера присі́в за стіл. «Значить, це дивна молода жінка, знайома Альони. Не подруга. Точно. Подруг дружини я знав. Ну гаразд, тепер хоч щось зрозуміло».
Він їв й заплющив очі від задоволення. Як же давно він не їв такої смакоти!
Таня подякувала, помила за собою тарілку й пішла в кімнату. Олена з тремтячою душею почала збирати порожній посуд. Валера дивився на неї з цікавістю.
— Ну, розповідайте, хто ви насправді. Я знав усіх подруг Альони. Але ви знаєте, як звуть доньку?
— Та знаю, як і вас звати.
Олена присіла.
— Ви не пили сьогодні?
— Ні. Але я не розумію, хто вас прислав.
— Та ніхто мене не посилав. Я сама прийшла. Мабуть, потрібно вам усе розповісти. Тільки пообіцяйте, будь ласка, що не будете лаяти Таню.
— Так, це вже стає цікавим.
— Ось, дивіться.
Вона простягнула листочок, який дістала з поштової скриньки. Валера кілька разів перечитав, повернув їй, хрипким голосом запитав:
— Звідки це в вас?
— Таня кинула в поштову скриньку, а я побачила. Потім забирала листи. І от… вибачте, не хотіла вас образити, але мені так шкода і Таню… і вас. Отже, я нічого не вигадала й просто прийшла.
— Зрозуміло. Вам нема за що вибачатися. Я винен у всьому. Знаєте, сьогодні мені приснилася дружина… і я зрозумів, що більше не буду пити. Вірите?
Олена не знала чому, але зараз вона вірила цьому зарослому, пом’ятому чоловікові. Незрозуміло, правда, було, скільки йому років, але чомусь вірила.
— Бабусі на лавці казали, що ви без роботи залишилися.
Валера усміхнувся.
— Ох, уже ці бабусі — все бачать, все знають. Взагалі все. Так, який із мене працівник був… Але сьогодні ж піду до боса. Гадаю, домовимось.
— Було б чудово. Послухайте, Валера, ну раз я вже тут, може, ми з Танею приберемося, попремо речі, її речі передивимося.
Він уважно подивився на неї.
— Навіщо вам це?
— Не знаю. Просто дуже хочу допомогти. І Тані… і вам, виходить.
Він знизав плечима.
— Я в душ, потім до сервісу.
Олена зазирнула в дитячу. Таня сиділа за столом, нічого не робила, просто сиділа. Обернулася на звук.
— Ви отримали мій лист?
— Так.
— Значить, це мама так зробила? Мама зараз усе може.
— Звичайно, навіть не сумнівайся в цьому, Танюшу. А поки Валера йде на свою роботу, може, ми з тобою красу наведемо, речі випремо?
— Ой, давайте! І в моїй кімнаті буде красиво?
— Дуже красиво. Ми ж з тобою все можемо.
Валера вийшов з душу, коли в квартирі вже був повний розгардіяш. Таня ввімкнула телевізор, знайшла якийсь канал з музикою, і вони з Оленою наводили хаос. Валера зупинився, обвів очами кімнату, розсміявся.
— Ви точно порядок наводите, а не навпаки?
Олена обернулася й завмерла. «Та ж він зовсім молодий, усього-то на пару-трійку років старший. Симпатичний. Вигляд, правда, стомлений».
Таня тут же підбігла, обняла його.
— Ти мені такий більше подобаєшся!
Валера підхопив її на руки.
— А я тепер завжди буду таким. І пити більше не буду. Тобі ж у школу скоро, а там стільки купити потрібно. Правда?
Таня притулилася до його щоки.
— Правда?
— Ну, не сумуйте, дівчата, я скоро, поговорю й одразу до вас на допомогу.
Він повернувся за годину, загружений пакетами.
— Так, приймайте допомогу. Тут пральні порошки й усяке таке. А ще продукти. Ми ж попросимо нашу Олену чудову щось нам зварити?
Олена зніяковіла, але кивнула.
Минуло два місяці. Олена бігла, наче за нею хтось гнався. Треба встигнути випрасувати форму, приміряти банти, а ще квіти забрати. Завтра Таня — у перший клас.
Олена з Валерієм хвилювалися значно більше, ніж вона сама. На лавці, як завжди, засідали бабусі.
— Здрастуйте.
Олена хотіла промайнути, але не тут-то було.
— Постривай, голубонько, не спіши. Щось ти зачастила до нашої домівки. Розкажи ж нам, як справи у Валерки-Тані?
Олена зітхнула.
— Добре в них справи.
— Та це ж ми й самі бачимо. Дівчинка чиста, сита, до школи он збирається. Валерка кинув окаянну пити. А ти-то, ти-то як? Назавжди чи як?
— Та я-то що? Я просто допомогти…
Олена остаточно занепокоїлася. Тут на її порятунок підійшов Валера. Повертався з роботи, одразу зрозумів, у чому річ, і гучно сказав:
— Ну що, знайшли собі жертву?
Бабусі захіхікали.
— Та що ти, Валерчику, ми ж по-доброму, радіємо.
Валера забрав у Олени сумку й сказав:
— Якщо в нашій родині щось буде змінюватися, ми вам про це повідомимо самими першими.
Й повів Олену. Вона мовчки дійшла до квартири, а перед дверима зупинила його.
— Постривай, я тут, поки Таня не чує.
Валера подивився на неї.
— Валер, праві бабусі. Зачастила я до вас. Набридло вже, мабуть. Лізу й лізу. Я завтра Танюшку проводжу до школи. Ну, обіцяла ж. І не буду більше ходити. Тепер ти сам відмінно впораєшся.
Олена говорила усе тихіше й усе нижче опускала голову. Валера взяв пальцями її за підборіддя й підняв обличчя догори.
— Значить, так. Щоб я більше цієї дурниці не чув. А якщо ходити набридло, то переїжджай до нас.
— До вас?
— До нас. Ну не вмію я гарно говорити й на коліно ставати. Ти ж і сама бачиш. Ти ж ніби завжди з нами була. Я до Альони на кладовище їздив, розповів про тебе. І знаєш… Не розумію, як пояснити, але Альона схвалила наш вибір.
Олена усміхнулася, втулилася йому в груди носом і всхлипнула. Валера обережно обійняв її.
— Ну, якщо плакати, то тільки зараз. Потім — щоб ніяких сліз. Я все зроблю, щоб у цьому домі більше ніхто не плакав.
