— Валентино Петрівно, що скажете про мій борщ? Я додала імбир і кокосове молоко! — Оля сяяла, тримаючи каструлю. Я скуштувала й не стрималася: цей “борщ” образив усе, що я знала про кухню. А тоді почалися проблеми.
Я завжди була прямолінійною. Якщо мені щось не до вподоби — я кажу. Якщо хтось мене розчарував — не мовчу. А Оля… Хороша дівчина. Сумлінна, відповідальна, завжди тримає все під контролем. Але іноді вона так старається бути досконалою, що аж занадто. І цей її борщ…
Завжди мусить щось вигадати, ніби стара добра українська кухня — це щось застаріле. А в нас вдома всі любили мій борщ — густий, наваристий, із запахом кропу і буряка. Ніхто не готував його так, як я. Та одного дня Оля запитала, що я думаю про її новий рецепт борщу. Я сказала правду. І тоді все змінилося.
Перші нотки сумніву
Того дня Оля завітала до мене несподівано. Від неї пахло свіжим хлібом і якоюсь легкою квітковою водою, що, правду кажучи, трохи дратувала своїм солодкавим ароматом.
— Доброго дня, Валентино Петрівно! — привіталася вона, як завжди, з широкою усмішкою, тримаючи в руках велику каструлю, загорнуту в рушник. — Принесла вам дещо особливе. Мій новий борщ! З імбиром і кокосовим молоком. Хочу почути вашу думку.
Я здивовано звела брови, відставляючи свою чашку з чаєм.
— Імбир? Кокосове молоко? — перепитала я, не стримавши нотки недовіри. — А що не так із звичайним борщем? Буряк, капуста, сметана — хіба цього не досить?
Оля засміялася, ставлячи каструлю на стіл.
— Ну, Валентино Петрівно, часи змінюються. Хочу спробувати щось нове, сучасне. Зараз усі так готують — із родзинкою. Спробуйте, будь ласка!
Я глянула на каструлю. Борщ мав якийсь підозріло світлий колір, не такий, як мій — насичено-червоний, із густим ароматом часнику й томатів. Відкрила кришку. Запах був… дивний. Не борщовий, а якийсь екзотичний, ніби я потрапила в іншу країну.
— Ну, гаразд, — зітхнула я, беручи ложку. — Давай подивимося, що ти там навигадувала.
Оля сіла навпроти, її очі блищали від очікування. Я зачерпнула ложку, покрутила її в руках, ніби вагаючись, і нарешті скуштувала. Смак був… незвичний. Солодкуватий, із легкою гостринкою, але без тієї глибини, яку я так любила в борщі. Я проковтнула і глянула на Олю.
— Ну, що скажете? — запитала вона, ледь стримуючи хвилювання.
Я відклала ложку і зітхнула.
— Якщо чесно, Олю, це не борщ. Це якась юшка з імбиром. Хто тобі сказав, що в борщ треба кокос лити?
Оля затихла. Її усмішка згасла, а очі стали якимись тьмяними.
— Зрозуміло, — тихо мовила вона, підводячись. — Дякую за відгук, Валентино Петрівно.
— Олю, та не ображайся, я ж просто… — почала я, але вона вже йшла до дверей.
— Все гаразд, я не ображаюся, — кинула вона через плече, і двері тихо клацнули за нею.
Тривога в середині
Я залишилася стояти посеред кухні, дивлячись на ту каструлю. Смак імбиру все ще відчувався на язиці, і я не могла позбутися відчуття, що щось пішло не так.
— Що я такого сказала? — пробурмотіла я сама до себе, сідаючи за стіл.
Того ж вечора зателефонував мій син Борис.
— Мамо, що сталося? — його голос звучав стурбовано. — Оля прийшла додому якась не своя. Сказала, що ти її борщ розкритикувала.
— Розкритикувала? — обурилася я, стискаючи слухавку. — Я просто сказала правду! Це ж не борщ, а якийсь суп із кокосом!
— Мамо, — зітхнув Борис, — вона старалася. Цілий день варила той борщ, щоб тобі догодити. Для неї це було важливо.
— І що, я мала збрехати? Сказати, що це смачно? — мій голос тремтів від роздратування.
— Іноді можна сказати щось приємне, — тихо відповів він. — Не все ж зводиться до правди. Йдеться про те, як ти її подаєш.
— Оце ще мене вчити будеш, як розмовляти? — буркнула я. — Я сказала, як є!
Борис зітхнув і поклав слухавку. Я стояла посеред кімнати, відчуваючи, як тривога стискає мене в середині. Може, я й справді була занадто різкою?
Сусідські розмови
Наступного дня я прокинулася рано. Не спалося. У голові крутилися думки про Олю, про її борщ, про нашу розмову. Близько дев’ятої я пішла до крамниці, але, як на зло, зустріла Надію, сусідку з другого поверху, яка завжди все знає.
— Валентино, що це я чула? — почала вона, хитро примружуючи очі. — Оля казала, що ти її борщ рознесла в пух і прах.
Я стиснула губи, відчуваючи, як жар підступає до щік.
— Не рознесла, а сказала, що не смакує. Це ж не щось погане, правда?
— А як ти це сказала? — Надія глянула на мене з цікавістю. — Бо Оля, здається, дуже засмутилася.
— Сказала, як є! — відповіла я. — Борщ із кокосом — це не борщ. Хто таке вигадав?
Надія похитала головою.
— Олю, вона ж молода. Їй хочеться нового, сучасного. А ти одразу так різко. Треба ж якось м’якше, Валентино.
— М’якше? — пирхнула я. — Тобто брехати? Сказати, що мені сподобалося?
— Не брехати, а просто… не рубати з плеча, — відповіла Надія. — Молодь нині чутлива. Їм треба підтримка.
Я повернулася додому, ще більше роздратована. Поставила сумки на стіл, глянула на ту каструлю з борщем, що так і стояла на кухні. А потім дістала свою стару каструлю, ту, в якій я варила борщ за рецептом моєї мами. Вирішила, що пора діяти. Я взяла каструлю з моїм борщем і пішла до Бориса й Олі.
Спроба примирення
Борис відчинив двері, здивовано глянувши на мене.
— Мамо? Що ти тут робиш?
Оля була в кухні. Побачивши мене, вона застигла, тримаючи в руках ніж і дошку з нарізаною цибулею.
— Прийшла поговорити, — сказала я, ставлячи каструлю на стіл. — І, може, ще раз спробувати твій борщ, Олю. Але разом.
Оля довго дивилася на мене, а потім мовчки дістала дві тарілки. Ми сіли за стіл. Вона налила мені свій борщ, а я їй — свій.
— Спочатку ти, Валентино Петрівно, — сказала вона холодно, вказуючи на свою каструлю.
Я зачерпнула ложку, скуштувала. Смак був той самий — солодкуватий, дивний, не мій. Але цього разу я не поспішала говорити.
— Ну, що скажете? — запитала Оля, стежачи за моїм обличчям.
— Знаєш, Олю, — почала я обережно, — це не мій смак. Але я бачу, що ти старалася. Це… цікаво. Незвично.
Вона злегка посміхнулася, але в очах ще була настороженість.
— А тепер ти спробуй мій, — сказала я, підсуваючи свою тарілку.
Оля взяла ложку, скуштувала. Помовчала, а потім кивнула.
— Смачно. Справжній, як із дитинства, — сказала вона тихо.
— А твій? — запитала я.
— Теж смачний. По-своєму, — відповіла вона, і ми раптом розсміялися.
Відкриття серця
— Олю, я не хотіла тебе образити, — сказала я, дивлячись їй у вічі. — Просто я звикла до свого. Мій борщ — це як пам’ять про мою маму, про дім. А твій… він якийсь чужий для мене.
Оля зітхнула.
— Валентино Петрівно, я так старалася. Хотіла вас здивувати, зробити щось особливе. А ви… ви ніби одразу мене відкинули.
Я відчула, як щось стиснуло в середині. Може, я справді була занадто різкою.
— Знаєш, я боялася, що ти мене не сприймаєш, — продовжувала Оля. — Що я не така, як треба. Не така господиня, не така невістка.
Її слова подіяли на мене, як холодна вода.
— Олю, ти робиш усе, як умієш. І робиш добре, — сказала я, торкаючись її руки. — Просто я… я іноді не вмію сказати це правильно.
Вона глянула на мене, і в її очах з’явилася теплота.
— Може, спробуємо разом? — запропонувала вона. — Я навчуся твого рецепта, а ти… може, спробуєш мій?
— Тільки без кокосу, — пожартувала я, і ми обидві розсміялися.
Новий початок
Через тиждень Оля прийшла до мене з кошиком свіжих овочів. Без каструль, без сюрпризів, лише з бажанням готувати разом. Ми вдягли фартухи, поставили каструлю на плиту й почали різати буряк, капусту, моркву. Сміялися, сперечалися про те, скільки часнику додавати, і знову сміялися.
— Знаєш, Олю, — сказала я, коли ми сіли пити чай після приготування, — я рада, що ти не тримаєш образи.
— А я рада, що ви прийшли тоді, Валентино Петрівно. З вашим борщем, — відповіла вона, усміхаючись.
Я глянула на неї — молоду, щиру, із завзяттям у очах. І подумала, що вона саме та невістка, яку я хотіла б мати.
— А якби я знову сказала щось не так, ти б мені пробачила? — запитала я напівжартома.
Вона засміялася.
— Пробачила б. Але тільки якщо ви скуштуєте мій борщ із імбиром ще раз.
Я посміхнулася. Може, правда й не завжди мусить бути різкою. Може, іноді її варто подавати з ложкою любові.
А ви як думаєте, як краще сказати правду, щоб не образити близьку людину?
