– Вадиме, ти серйозно не розумієш, чому я обурена? – голос Інни звучав так, ніби вона ледь стримувалася від сліз. – Як ти міг подарувати своїй мамі ті ж солодкі парфуми, що й мені?
Я стояв посеред нашої вітальні, злегка ошелешений тоном дружини. У руках вона тримала вже розпечатаний флакон, а поруч на столику лежала така ж сама коробочка. Я бачив, що настрій Інни геть зіпсований, і серце в мене стискалося від провини. Адже я просто хотів зробити подарунки двом найважливішим жінкам у своєму житті. Хто ж знав, що це стане джерелом такої бурі?
Мене звати Вадим, і я не з тих, хто легко здається. З дитинства мене вчили: якщо виникає конфлікт – розв’язуй його, не ховайся від проблем. Та цієї миті я розумів: мого звичного підходу з мирними поясненнями може бути недостатньо. Було відчуття, ніби наше кохання потрапило у вир непорозумінь, і лише від мене залежить, як швидко ми випливемо на поверхню.
Я ще раз зиркнув на парфуми. Купив я їх з кількох причин. По-перше, хотів потішити Інну на День святого Валентина, бо вона обожнює солодкі аромати. По-друге, дуже люблю свою маму Галину, і хотів зробити їй приємне. По-третє, діяв банальний прагматизм: у магазині була знижка, і за дві однакові пляшечки виходило дешевше. Мабуть, на цьому «по-третє» все й спіткнулося.
– Інно, – почав я, намагаючись триматися впевнено, – я й гадки не мав, що ти сприймеш це так. Я просто хотів показати, що дбаю про вас обох. Навіщо купувати різні аромати, якщо вам обом подобаються солодкі?
Вона обвела мене таким поглядом, ніби я щойно зізнався, що вважаю її «однією з багатьох».
– Розумієш, – проговорила тихіше, – це змушує мене почуватися на другому місці. Ніби ми з твоєю мамою – дві жінки одного статусу. Вадиме, я не її конкурентка, але я хочу бути для тебе особливою.
Я зітхнув, зрозумівши, куди дме вітер. Ми живемо з Інною вже четвертий рік, а моя мама мешкає поряд, тому я регулярно заходжу до неї: то чай попити, то щось допомогти. Між Інною і мамою відкритих конфліктів не було, але інколи я помічав, що дружину дратує моя надмірна турбота про батьків. Раніше вона лише зітхала і говорила щось на кшталт: «Побудь і зі мною». Та я сприймав це як дрібну ревнощі, яка швидко мине. І ось тепер, виходить, дрібниці склалися в серйозну купу образ.
Після розмови з Інною я зважився поїхати до мами і спитати, що вона думає про всю цю ситуацію. Мама – жінка мудра, а я, попри дорослий вік, досі звертався до неї за порадою, коли мені ставало складно розплутати життєві вузли.
– Сину, – сказала мама, щойно я переступив поріг, – щось у тебе вигляд, наче в кота, якому на хвіст наступили. Що трапилось?
Я знизав плечима, присів на кухні і взяв у руки чашку чаю, яку вона мені простягнула.
– Подарував вам з Інною однакові парфуми, а вона вважає, що я цим її принизив, – коротко пояснив я. – Каже, що їй боляче: мовляв, ставлю вас на один рівень.
Мама злегка посміхнулася і відставила чашку.
– Розумієш, Вадиме, щиро кажучи, мені все одно, які ти парфуми приніс. Я радію будь-якому твоєму прояву уваги. А от Інна, вочевидь, відчуває, що їй треба з тобою «змагатися» за важливість. Може, час тобі показати, що вона для тебе не просто «в колі улюблених жінок», а насправді займає особливе місце?
Я замислився. Уважно слухати маму – моє давнє правило. Вона рідко втручалася в наші з Інною справи, тож якщо вже щось говорить, то говорить по суті.
– Спробуй зробити для Інни якийсь унікальний жест, – продовжувала мама. – Нехай вона відчує, що ти подумав саме про неї, а не просто вхопився за розпродаж у крамниці.
Повертаючись додому, я вирішив діяти. Зайшов по дорозі в улюблене кафе Інни – те, де ми познайомилися. Замовив торт із її найулюбленішим кремом і попросив прикрасити його написом: «Ти для мене єдина». Я не знав, чи цього буде достатньо, але як мама й сказала – варто почати з маленьких жестів.
Коли я зайшов до квартири, дружина сиділа на кухні та сумно гортала стрічку в телефоні. Я поставив перед нею торт і тихо проказав:
– Інно, вибач, що змусив тебе відчути себе неособливою. Ти – головна жінка в моєму житті. Мама – це мама, я дуже її люблю, але ти для мене інша, ти моя дружина. Хочу, щоб ти це відчувала щодня.
Вона підвела очі, а в погляді читалося і здивування, і полегшення водночас.
– Дякую, – мовила вона тихо і провела рукою по напису на торті. – Мені важливо було почути, що ти так вважаєш.
Того вечора ми довго говорили, згадували наші кумедні моменти, сміялися і потроху розвіяли напругу, яка звисала над нами, мов грозова хмара. Я розповів Інні, що тепер планую частіше влаштовувати «спеціальні» зустрічі лише для нас двох. Сказав і про те, що не збираюся менше спілкуватися з мамою, проте намагатимусь знайти баланс, аби дружина не почувалася обділеною увагою. Врешті-решт, кохання – це завжди про гармонію, а не про змагання.
Усвідомивши свої помилки, я не збираюся зупинятися. Ми домовилися відверто говорити один з одним. Я зрозумів одну річ: навіть найщиріші наміри можуть бути неправильно сприйняті, коли люди не обговорюють те, що їх хвилює.
Тепер, коли згадую ті подарунки на День святого Валентина, я тільки усміхаюся: хто б міг подумати, що невинна ідея про два однакових флакони ароматів так розхитає наш сімейний човен. Та, можливо, воно й на краще: завдяки цьому випадку ми вчилися з Інною бути ще більш уважними одне до одного.
А як гадаєте ви, чи можуть подібні дрібниці стати причиною глибокого конфлікту, і як правильно знайти межу між турботою про батьків та збереженням гармонійних стосунків у шлюбі? Буде цікаво почитати ваші думки і відверто обговорити цю ситуацію.
