В шпиталю жінка з дитиною перебувала. Весь час щось шепотіла, не говіркою була. Коли дитина спала, вона засмучено дивилась на неї і ніколи не залишала, немов боялась, що сили хлопчика покинуть, як вона не дивитиметься на нього. Інші жінки, що були в палаті, про щось говорили та розказували якісь історії зі свого життя чи знайомих. Якось треба скоротити час що так довго тягнувся.
Лише вона одна мовчки робила все, що потрібно синові. Не встрягала в розмови, враження складалося, що не чула їх. Носила маленького коли плакав, притулила ніжно до грудей, мов хотіла поділитись своїм здоров‘ям з крихітним. Тихенько щось говорила хлопчикові, з великою любов’ю гладила по голівці і він заспокоювався. Деколи навіть посміхався. Щось не дуже й відвідували молоду матір з дитиною, приходила лише одна бабуся. Вона приходилася хресною жінки. Дуже раділа мати тим відвідинам. Більше нікого вони не цікавили, а може і не мали б. Правда, всім було цікаво, де її чоловік. Чому вона сама весь час з дитиною, не приходив ніколи, та й не чули щоб на її простенький телефон дзвонив чоловік. Розпитувати було якось незручно, бо ж з ніким до розмови не ставала.
Молодиця мало їла, не мала апетиту чи може так переживала за дитя і в горло ніякий кусок не ліз. Та й спала геть мало і дуже чуйно. Хлопчик голосніше вздихав, то вона вже зривалася і знову дивилася на сплячого сина та шепотіла молитви. Вона благала Всевишнього врятувати її синочка. Крім його здоров‘я її нічого не цікавило. Жінка жила лише однією думкою, щоб недуга відступила і вони повернулися назавжди додому та все забули як страшний сон.
Вона і справді думала, що як буде поруч, то своєю любов’ю підтримає маленького, в якого так мало було сили. Та й молитвами випросить саме найцінніше, життя своїй дитині. Тому й не ставала говорити з жінками, не могла і не хотіла дорогоцінний час витрачати на пусте і непотрібне. Їй і так його не вистачало, мало лишилось щоб вимовити, виблагати. Медичні працівники так сказали – недовго вона бачитиме свою дитину…
Мати щиро вірила, що зможе вирвати свою єдину радість з лабет тої, що підкрадається, що так близько біля них, інколи здавалось було чути її подих. Жінка хоч і не високого зросту і досить худенька, ніби й не дуже сильна. Та насправді, вона великий борець, і сподівалася перемогти у двобою, на карті була найбільша її цінність, яку вона втратити не могла. І вона перемогла! Недуга відступила.
Галина Мазурик, “СИЛА МАТЕРИНСТВА”
