Нещодавно заїжджала на склад гуманітарної допомоги дуже миловидна жінка років п’ятдесяти допомагала мені вантажити коробки в машину. У неї на руках був песик.
Білий, пухнастий, незрозуміла порода, він постійно гавкав і тремтів. Жінка ніжно гладила цього собачку і щось шепотіла йому у рожеве волохате вушко.
Обличчя цієї жінки було беземоційним.
Якимось скам’янілим, чи що? Ось вона спілкується зі мною, ось розповідає, що в коробках, а ось гладить свого маленького песика.
А очі скляні.
Раптом, звідкись, із глибини складу, на вулицю вийшла велика чорна вівчарка, з порваним вухом, кульгаючи на одну лапу.
Вівчарка весело підбігла до жінки і почала віддано заглядати їй у вічі, з тим розчуленням, яке може бути тільки на собачій морді. Жінка нахилилася, поцілувала вівчарку в мокрий ніс, не перестаючи гладити маленьку собачку.
В очах жінки я побачила сльози. Сльози за склом. Мені захотілося її обійняти і я зробила крок назустріч. І раптом вона почала розповідати….
Розповідати, що має двох синів. Обидва на війні. І щодня вона живе. Вона просто переживає ці двадцять чотири години. Вона забрала собак із притулку. Вони втратили господарів в Ірпені. Вона цих собак вилікувала, а ось цю незрозумілість — вона показала на біленьку дитину — довелося оперувати, діставати уламок з лапи.
Вона має щось робити, постійно щось робити, щоб наблизити нашу перемогу. І тоді повернуться її сини.
Мені здалося, що вона трохи посміхнулася.
Я її обійняла. Але найбільше мені хотілося низько схилити голову перед цією українською матір’ю та іншими мамами нашої великої країни, які наближають нашу перемогу над загарбником, віддавши за неї своє життя.
Саме життя!
Бо життя матері — це її діти.
З Міжнародним Днем матері!
Зі Святом, неймовірні, мужні та справжні українські матері!
Боже, бережи матерів та дітей України!
Наталія Яремчук.
Фото: pixabay.
05/13/2022
