Оксана вже котрий день відчувала себе наче на межі зриву. Все йшло не так, як треба: і вдома, і в її салоні краси. І от, нова адміністраторка — Марина, яка тільки вчора приєдналася до колективу, грубо відповіла почесній клієнтці. Нічого не підозрюючи, Оксана почула, як клієнтка вискочила з кабінету з вигуками:
— Та це неподобство! Що ви собі дозволяєте?
Оксана одразу ж підійшла до Марини:
— Ти що, збожеволіла? Хто тобі дав право так ставитись з нашими клієнтами? Що тепер робити? Та жінка кожен раз залишає тут більше, ніж твоя місячна зарплата!
— Оксано Іванівно, вона поводилась нахабно, дозволяла собі ображати мене та дівчат. Я не могла мовчати! — виправдовувалася Марина, але в її голосі відчувалася ображеність.
— Тобі тут не місце! Ти звільнена! Іди збирай свої речі! — рішуче заявила Оксана, обірвавши усі можливі пояснення Марини.
Коли Марина вийшла з кабінету, Оксана ще кілька хвилин стояла, дивлячись у порожнечу. Їй було важко зібратися з думками, але відчуття обурення й гіркоти було сильнішим.
Вдома теж був не найкращий настрій. Її донька, Віра, зовсім перестала її слухатися. Шукала гроші, щоб відокремитися від матері, винаймавши квартиру. А її новий залицяльник геть не подобався Оксані. А як буде з дитиною? Куди прибіжить? До неї, звісно! Вона ще й татуювання зробила! Оксана ледве стримувала своє обурення, коли побачила Віру вдома.
— Що це у тебе на руці? — суворо запитала Оксана, притискаючи доньку своїм проникливим поглядом.
— Мам, це просто тату, у чому проблема? Я доросла! Мені вже дев’ятнадцять, — відповіла Віра, намагаючись уникати погляду матері.
— Ти думаєш, що доросла? А я, значить, ніякого права голосу не маю? Я запишу тебе до дерматолога, щоб це лазером видалити. Зрозуміла?
— Мамо, я не хочу цього робити! Це моє рішення! Ти не можеш постійно вказувати, що мені робити, — відповіла Віра, в її голосі відчувався спротив.
— Ти підеш і крапка! — холодно сказала Оксана, вже не слухаючи протестів доньки. — Або не телефонуй мені більше, не хочу тебе бачити й чути! Я тобі стільки у житті дала. А ти невдячна!
Віра мовчки розвернулася й вийшла з кімнати, не бажаючи продовжувати цю безрезультатну розмову. Оксана залишилася сама, розлючена й ображена. Вона ніяк не могла збагнути, як її власна донька могла, так із нею поводитися.
Наступного дня Оксана все ж змусила Віру піти разом із нею до дерматолога. Вони йшли коридором лікарні. Попереду них повільно пересувалася літня жінка, яка ніби цілком забула про навколишній світ.
— Послухайте, пані! — роздратовано гукнула Оксана, ледве стримуючи свої емоції. — Тут багато інших людей, яким є куди поспішати! Чого ви так повільно йдете? Або сиділи б вдома!
Жінка зупинилася, спокійно подивилася на Оксану й усміхнулася з якоюсь неймовірною добротою, але нічого не сказала. Лише відійшла убік, дозволяючи їм пройти.
— Дякую, що нарешті зрозуміли! — пробурмотіла Оксана й потягнула Віру за собою. — Вибачається вона! Іди вже!
Віра нічого не відповіла, але виглядала розгублено. Вона не впізнавала свою матір у цьому суворому й зверхньому обличчі.
Минув місяць. Одного ранку Оксана, як зазвичай, стояла перед дзеркалом, коли помітила на своєму передпліччі темну пляму, схожу на родимку, але дещо незвичну. Щось всередині неї стиснулося від тривоги. Лікар після огляду вирішив, що краще звернутися до профільного спеціаліста.
Вдома Оксана сиділа з телефоном у руках, переглядаючи список контактів. Вона телефонувала подругам, намагаючись дізнатися про найкращого спеціаліста. Нарешті одне з повідомлень у месенджері принесло їй довгоочікуваний контакт.
— Так, ось прізвище, ім’я, телефон… — промовила Оксана, шукаючи інформацію в інтернеті. Вона натрапила на клініку й відкрила сторінку профільного спеціаліста, де побачила фото лікаря.
В очах Оксани потемніло. На екрані була та сама літня жінка, якій вона нахамила у коридорі лікарні. Її звали Валентина Андріївна. Оксана відчула, як їй стало соромно. Її гордість і поспіх призвели до того, що вона так провинилася перед тією, від якої тепер залежала її доля.
Кілька днів Оксана збиралася з думками, намагаючись переконати себе, що зможе знайти іншого спеціаліста. Але знайомі та лікарі радили тільки Валентину Андріївну — вона була кращою у своїй сфері.
І от настав день запису. Оксана сиділа у черзі, нервово стискаючи сумку. Коли її нарешті покликали, вона відчувала, як серце вискакує з грудей.
— Доброго дня, — тихо промовила Оксана, увійшовши в кабінет. Їй було ніяково дивитися на лікарку.
— Доброго дня, — відгукнулася Валентина Андріївна, не виявляючи жодного натяку на ворожість чи образу.
— Ви мене пам’ятаєте? — запитала Оксана, ледь стримуючи сльози.
Лікарка подивилася на неї з тим самим теплом, що й тоді у коридорі.
— Пані Оксано, я багато кого зустрічаю у лікарні. Може, ми колись бачилися, — відповіла вона, ніжно посміхнувшись.
Оксана відчула, як хвиля сорому і полегшення водночас накрила її.
— Я хотіла вибачитися. За все те, що тоді сказала. Я була такою грубою — Оксана зупинилася, не знаходячи слів.
— Нічого, це вже минуле, — відповіла Валентина Андріївна. — Я вас розумію. Інколи нам здається, що весь світ проти нас. Але ми маємо обирати, як на це реагувати.
Ці слова вразили Оксану. Вона згадала всі свої недавні конфлікти з Мариною, з донькою, і тепер з самою собою. Тоді вона усвідомила, що, можливо, інколи краще просто зупинитися і не дозволяти своїм емоціям керувати життям.
Лікарка дала рекомендації з лікування, але у той момент жінка знала як не тільки вилікувати тіло, але й душу…
