Уже двадцять років я печу хліб у Португалії, а мій син у Києві все ще не може “стати на ноги”. – Мамо, мені треба ще 1500 на комуналку і дитячий садок. – Я відправила йому майже 200 000 за ці роки, але здається, що борг моєї совісті ніколи не буде сплачено
– Миколо, я вже тобі пояснювала, я не можу вислати більше! Ти думаєш, мені ці гроші легко даються? У мене ж теж лікарі, оренда, мені на себе теж треба жити!
– Мамо, ти коли вже зрозумієш? Тут не Німеччина! У нас економіка стоїть, роботи немає, ти ж знаєш. Ти думаєш, мені легко? Яка робота? Мене ж без досвіду нікуди не беруть! А в мене маленька Оленка. Як я її залишу без нічого? Хто тут має про неї дбати, як не ти?
– А як же я тебе виростила сама? Ти вже дорослий чоловік, синку.
– Ти мене не виростила, ти мене покинула, коли я був підлітком! І тепер ти мусиш це надолужити! Твоя фінансова допомога – це наш захист. На комуналку ледве вистачає, Тетяна ж у декреті, не може працювати, ти ж знаєш. А ти там, у своїй Португалії, на себе гроші витрачаєш, подорожуєш!
Я – Світлана. Мені вже за шістдесят, і ось я знову, як і двадцять років тому, замішую тісто. Тут, у маленькій кондитерській у Лісабоні, я стою біля печі по дванадцять годин. Іноді мені здається, що я перетворилася на тінь, яка знає лише дві речі: біль у спині та цифри на банківському рахунку, які я щомісяця пересилаю в Україну. Цей біль став моїм постійним супутником. Я вже звикла до нього, як до шуму океану, який інколи чутно у моїй орендованій кімнатці.
Моя історія почалася, коли мені було сорок три. Тоді мій син, Микола, вже вступив до університету. Ми жили у районному центрі. Я працювала у бухгалтерії на місцевому заводі, але зарплати, навіть з урахуванням підробітків, вистачало лише на найнеобхідніше. Микола був здібний, закінчив школу майже відмінно, і я мріяла: йому потрібен Київ, йому потрібен гарний старт, який я не змогла йому забезпечити тут.
Я тоді думала: “Він мій єдиний. Я маю дати йому найкраще. Я мушу забезпечити його майбутнє, бо ж я його виховую сама”. Після розлучення з його батьком, який пішов до іншої, почуття провини перед сином, що росте без повноцінної родини, стало моїм постійним супутником.
Подруга моєї сестри, яка вже давно працювала в Португалії, запропонувала мені поїхати до неї. “Там є робота, Світлано. Важко, але платять добре”, – казала вона. Я не вагалася. Це був єдиний шлях, який я бачила, щоб не відчувати себе нікчемою, яка не здатна дати своїй дитині достойний рівень життя. Я взяла відпустку за свій рахунок, пообіцявши собі: попрацюю п’ять років, куплю квартиру і повернуся.
Минули роки, а я все працювала і працювала. Я влаштувалася у цю кондитерську, де мені пощастило, бо власники були дуже чесними людьми. Але графік був виснажливий. Моя єдина мрія: купити будинок у передмісті Києва, щоб Микола міг жити там зі своєю майбутньою родиною. У мене була маленька квартира в нашому містечку, але я прагнула більшого, “столичного” майбутнього для нього. “Дуже хочеться в столиці. Син росте, хлопчик розумний, хочу, щоб у сина було достойне майбутнє”, – повторювала я Ані, моїй подрузі, з якою ми познайомилися тут, у Лісабоні, у черзі до поштового відділення.
Я працювала без вихідних, брала будь-яку додаткову роботу. Я стала машиною для заробляння грошей. Я забула про себе. Я не їздила у відпустки, не купувала собі нового одягу, навіть намагалася економити на харчуванні, аби більше відкласти.
І я заробила. Придбала невеличкий будинок у затишному селищі під Києвом, недалеко від Обухова. Микола переїхав туди після закінчення університету. Свою стару квартиру в районному центрі я здала в оренду, і гроші, звичайно, отримував Микола. Я тоді, здається, вперше за багато років відчула справжнє полегшення. Я відчувала себе “хорошою мамою”, яка виконала свій обов’язок.
Але щастя тривало недовго. Миколі виповнилося двадцять два, і він приїхав до мене в Португалію на Різдво. Він поводився як гість у готелі, і одного вечора заявив:
– Мамо, я не можу туди приводити друзів. Це ж село! До нього їхати і їхати. Усі мої нові знайомі живуть у центрі, а я в якомусь “курятнику”. Мені соромно!
Я відчула порожнечу. Усі мої жертви, мої роки самотності, моє здоров’я – все знецінилося. Я відчула себе винною, винною, що дала йому “недостатньо гарне” житло.
Я продала ту квартиру в райцентрі, що здавалася, додала всіх своїх нових заощаджень і купила синові вже простору двокімнатну квартиру у сучасному житловому комплексі в самій столиці. Це повністю спустошило мій рахунок. Я знову почала все з нуля, тільки тепер мені було вже більше п’ятдесяти п’яти.
Але й це не був кінець. Микола одружився з Тетяною, і в них народилася донька Оленка. Це була моя єдина втіха – маленька онука. Але замість вдячності, син почав докоряти ще більше:
– Мені незручно. Я ріс без тебе. А тепер мені соромно перед успішними колегами, що моя мати тут працює “прибиральницею” і “пекарем”, це ж така низькооплачувана робота. Ти ж мене позориш!
Я тоді тільки зітхнула і послала йому черговий переказ. Я намагалася пояснити, що мені теж треба жити:
– Миколо, я тобі забезпечила житло у столиці, тепер мені треба думати про себе. Я ж маю зібрати гроші на повернення, хоч на якусь крихітну хатинку, щоб мати де дожити.
А він відповідав своїм коронним, уже вивченим напам’ять, аргументом:
– В Україні зараз нормальної роботи немає, економічна ситуація складна. А в мене ж мала дитина! Тетяна в декреті, не працює. Без твоєї постійної допомоги ми не витягнемо. Комунальні платежі шалені, а мені ще треба виглядати пристойно, щоб на роботу взяли. Без твоєї допомоги ми просто не виживемо.
Я відчула, що потрапила в пастку. Нещодавно я взяла собі ще одну роботу – доглядаю літню пані в передмісті. Тепер я прокидаюся о п’ятій ранку, щоб встигнути до пекарні. Моє здоров’я? Я забула, що це таке. Біль у колінах, постійна втома, але я продовжую працювати. Я ще й дала Миколі велику суму на відкриття його “перспективного бізнесу” (продаж кави), який, звісно, прогорів за три місяці. Усі його забаганки я виконую.
Аня, моя подруга, намагається мене врятувати. Вона постійно мене питає:
– Світлано, ти ж себе заженеш. Ти віддала йому все. Хіба він не може нарешті сам попрацювати?
– Аня, ти не розумієш. Це мій син. Я йому винна за те, що його залишила на довгі роки. – Я завжди відчуваю цей тиск провини, і Микола знає, як цим користуватися.
– Він маніпулює тобою! – сердиться Аня.
– Може й так, – зітхаю я. – Але я не можу інакше.
Микола не питає про моє самопочуття, ніколи. Єдина причина, чому він мені дзвонить – це дізнатися, чи мати вже перерахувала гроші. І я щомісяця відправляю йому все. Я досі вважаю себе “поганою мамою”, яка має заплатити за свій від’їзд.
Якось я знову заговорила про повернення:
– Миколо, мені вже важко. У мене вже є гроші на повернення, на ту маленьку хатинку, про яку я мріяла.
– Мамо, – пролунало холодно, – тобі поки що рано повертатися. Якщо ти повернешся, мені доведеться шукати будь-яку роботу, а я “не маю права наражати свою родину на ризик фінансової нестабільності”, коли в нього мала дитина. Ти маєш почекати, поки я “стану на ноги”.
І я погоджуюся. Я не можу його так “підставити”. Я продовжую працювати по п’ятнадцять годин на день, продовжую жити в орендованій кімнаті. Мій син, як і раніше, телефонує лише в день зарплати. Я й досі вважаю, що це єдиний спосіб бути “хорошою мамою”.
Яка межа між допомогою і жертовністю, що руйнує власне життя? І як переконати жінку, яка повністю поглинута цим почуттям провини, що вона вже заплатила свою ціну?
