Вона оглянула святковий стіл. Мати дбайливо нарізала салат «Олів’є», ніби це було обов’язком, а не радістю від сімейної зустрічі. Брат Олег байдуже ганяв виделкою по тарілці, наче сама вечеря була йому не до смаку. Його дівчина Юлія сиділа, втупившись у телефон, з виразом обличчя, який промовляв: «Я тут ненадовго».
— Начальниця відділу, — протягнула мати, наче приміряючи слова. — У тридцять три роки, молодець, Олено.
Гордість? Ні. Десь глибше ховалося щось інше — радше оцінка, розрахунок.
— Зарплата тепер хороша? — запитав Олег, нарешті вирішивши зав’язати розмову.
— Нормальна, — ухильно відповіла вона.
— Ну давай, скільки? — він нахилився ближче, майже пошепки. — Сестро, ми ж рідні, чого приховувати?
Юлія раптово відірвалася від екрана, зацікавлено глянувши на Олену.
— Олег, не лізь, — сказав батько, але голос його звучав без особливого напору.
— Та годі, тату. Лєна тепер начальниця, може й рідним допомогти.
Плечі Олени мимоволі напружилися. Ось воно. Не минуло й пів години.
— До речі, про допомогу, — мати відклала ніж. — Ти ж обіцяла допомогти Олегу з ноутбуком? Йому для роботи дуже треба.
— Я сказала, що подумаю.
— Ну то подумала? — брат усміхнувся. — Чи начальницям уже не до рідних?
Юлія пирснула, прикриваючи сміх рукою. Олена зрозуміла: вони все обговорили заздалегідь. Навіть вирішили, хто і як озвучить прохання.
— Гаразд, я куплю ноутбук, — тихо сказала вона. — Але це буде подарунок.
— Звісно, подарунок! — мати миттю розпливлася в усмішці. — Я знала, що ти не забудеш про брата. Ви ж завжди були такими близькими.
Близькими. Цікаве слово. Олена згадала, як Олег сміявся, коли вона не вступила на бюджет. Як роки поспіль забував про її день народження.
— А мені б сукню, — раптом сказала Юлія. — На весілля подруги. Може, сходимо разом, виберемо щось гарне? У тебе ж добрий смак.
Це були перші слова, звернені до Олени за два роки їхніх стосунків з Олегом. І одразу — прохання.
— Подивимося, — коротко відповіла вона.
— Чудово! — мати задоволено кивнула. — Сім’я має бути разом. Правда, Лєно?
Олена кивнула, відчуваючи, як святковий настрій випаровується, мов пара над гарячою чашкою. П’ять років роботи, понаднормові, ночі за курсами, безкінечний біг за результатом — усе заради цього вечора. А для них — лише привід попросити грошей.
— Ще салату? — мати підсунула миску ближче.
— Дякую, я наїлася.
— Ну що ти, як чужа, — образився Олег. — Ми ж за тебе раді. Просто… ну, тепер ти можеш трохи нам допомогти. Це ж нормально?
Нормально. Олена дивилася в його впевнені, навіть нахабні очі й думала: коли це почалося? Коли її сім’я вирішила, що вона — не людина, а банкомат із людським обличчям?
Минув рік. Ноутбук було куплено. І сукню для Юлії теж. Мати отримала новий телефон, батькові допомогла з ремонтом старенького «Ланоса». Щоразу Олена казала собі: «Останній раз». Щоразу вірила, що вони зрозуміють: вона не бездонне джерело благ.
Вона сиділа вдома за роботою, перевіряла звіти, коли зателефонувала мати.
— Лєно, треба терміново зустрітися. Важлива розмова.
— Мам, у мене дедлайн завтра.
— Це сімейна справа! Приїжджай.
Олена зітхнула. Для них «сімейна справа» завжди означала одне.
За годину вона була в батьківській квартирі. Уся сім’я зібралася за тим самим столом, що й рік тому. Тільки тепер замість удаваної радості — ділове напруження.
— Сідай, — мати вказала на стілець. — Чай питимеш?
— Краще одразу до справи.
Олег і Юлія переглянулися. Вона поклала руку йому на плече, і Олена помітила блиск обручки на його пальці.
— Ми призначили весілля, — випалив Олег. — За три місяці.
— Вітаю.
— Підібрали ресторан — «Золота зірка», чула? — додала Юлія. — Там такий зал!
Олена кивнула, уже знаючи, чим закінчиться ця історія.
— Проблема в ціні, — мати поклала руки на стіл. — Сто п’ятдесят гостей, усе має бути гарно. А молоді поки, ну, ти розумієш, ще не при грошах.
— Мам, Олегу тридцять п’ять.
— І що? — вона насупилася. — Він тільки починає кар’єру. Не те, що дехто.
Ось так. Її досягнення стали тлом для нової вимоги.
— Коротше, — Олег відкинувся на спинку стільця. — Потрібна допомога. Ти ж не відмовиш рідному брату?
— Скільки? — запитала Олена, хоча вже відчувала, що відповідь їй не сподобається.
— Ну,— Олег зам’явся, нервово совався на стільці. — Треба ресторан, ведучий, фотограф, гарна сукня для Юлії. Приблизно пів мільйона гривень набереться.
— Скільки?!
— Оплати брату весілля! Ти ж добре заробляєш, допоможи рідним! — нахабно заявила мати, наче це було само собою зрозумілим. — Що тобі, шкода?
Батько мовчав, втупившись у скатертину, ніби там ховалися відповіді. Юлія, не відриваючи очей від телефону, усміхалася — мабуть, уже уявляла себе в розкішній весільній сукні. А Олег дивився так, наче Олена вже підписала чек.
— Це не просто велика сума, — повільно промовила вона. — Це дуже велика сума.
— Та подумаєш! — мати театрально сплеснула руками. — У тебе ж премії, бонуси, ти ж начальниця! Не збіднієш.
— Я відкладала ці гроші на перший внесок за квартиру. Нормальну, а не хрущовку десь на околиці.
— Квартира зачекає, — різко обірвала мати. — А весілля — подія життя. Ти хочеш, щоб твій брат виглядав бідняком? Щоб люди казали: «Сестра при грошах, а брату не допомогла»?
Люди. Завжди ці загадкові «люди», чия думка чомусь важливіша за все.
— Я можу подарувати пристойну суму на весілля, — обережно почала Олена. — Припустимо, 50 тисяч. Але оплачувати все повністю.
— 50?! — Олег аж підскочив. — Ти знущаєшся? На ресторан навіть не вистачить!
— Тоді виберіть місце скромніше.
— СКРОМНІШЕ?! — вереснула Юлія. — Ми що, безхатьки якісь? Усі мої подруги святкували в «Золотій зірці»!
— Лєно, не ганьби нас перед людьми, — холодно кинула мати. — Ти одна в сім’ї при грошах. Зобов’язана допомогти.
Зобов’язана. Це слово зависло в повітрі, важке, мов гиря.
Олена повільно підвелася з-за столу. Руки тремтіли, але голос залишався рівним.
— Сядь! — гаркнула мати. — Ми ще не закінчили!
— Закінчили. Я не оплачуватиму ваше весілля.
— ЩО?! — Олег скочив слідом. — Ти геть з глузду з’їхала? Я ж твій брат!
— Саме так. Брат. А не дитина, яку треба утримувати. Тобі тридцять п’ять, Олеже. Не можеш дозволити собі весілля — не одружуйся.
Юлія ахнула, затуливши рота долонею.
— Або одружся скромніше, — додала Олена. — У РАЦСі, потім відсвяткуйте в кафе з близькими.
— У КАФЕ?! — наречена мало не зайшлася від обурення. — Та мої подруги мене засміють!
— Нехай сміються. Або нехай платять за ваше свято, раз їхня думка така важлива.
Мати обійшла стіл і стала перед Оленою, очі палали гнівом.
— Ти невдячна! Ми тебе ростили, виховували.
— І я вдячна. Але це не означає, що я все життя повинна бути вашим гаманцем.
— Та що ти собі дозволяєш?!
— Те, що давно пора. Кажу: ні.
Батько нарешті, підняв голову, спробував утрутитися:
— Лєно, ну не гнівайся. Ви ж рідня.
— Рідня, тату? — вона повернулася до нього. — А де була ця рідня, коли я працювала ночами? Коли три роки без відпусток гнула спину? Хто цікавився, як я почуваюся? Хто просто дзвонив без діла?
Тиша. Усі опустили погляди.
— Отож-бо. Я для вас стала ходячим банкоматом. Вставив картку — отримав готівку. Тільки «дякую» мало хто каже.
— Ми ж дякували, — пробурмотів Олег.
— Ага. І одразу просили ще. Ноутбук, телефон, сукня, ремонт. Тепер весілля. А далі що? Квартиру купити? Дітей виховувати?
— Не перебільшуй, — скривилася мати. — Просто допоможи брату один раз по-справжньому.
— Один раз? — Олена розсміялася. — Мам, за останній рік я віддала вам чотириста тисяч! Спеціально порахувала.
— Ну і що? У тебе ж є!
— Є, бо я працюю, як скажена. А Олег? П’ять років на одному місці, навіть на підвищення не спромігся. Зате весілля хоче з розмахом.
— Зрадниця! — виплюнув він.
— Олеже! — спробував осмикнути батько, але без особливого запалу.
— Ні, тату, нехай каже. Я зрадниця, бо не хочу фінансувати його показуху? Чудово.
Вона взяла сумку й рушила до виходу. Мати кинулася слідом.
— Стій! Ти пошкодуєш! Хто тобі допоможе, якщо що? Чужі?
Олена зупинилася на порозі, обернулася.
— Чужі принаймні не ставлять умов. Живіть як хочете. Але без моїх грошей.
— Не смій іти! Ти нам винна.
— Нічого я вам не винна. Ані крихти.
Вона грюкнула дверима. Спустилася сходами, сіла в машину. Руки тремтіли, але всередині було дивно легко. Наче вона скинула з плечей багатолітній тягар.
Телефон одразу засипало повідомленнями. Олена проглянула їх і видалила, не читаючи. Потім заблокувала номери: мамин, батька, Олега.
Запустила двигун і виїхала з двору. У дзеркалі майнула мати на балконі — махала руками, щось казала. Олена всміхнулася й натиснула на газ.
Минуло два місяці. Тиша була оглушливою.
Перший тиждень вони дзвонили з різних номерів. Вона блокувала, ставила фільтри, змінювала налаштування. Потім почалися візити. Мати чатувала біля офісу, чекала під під’їздом. Довелося попередити охорону.
— Олена Ігорівна, там знову ваша мама, — повідомив консьєрж. — Передачу принесла.
— Дякую, Андрію. Не пускайте.
Передачі вона не брала. Знала — це лише спосіб затягнути її назад у коло боргів і докорів. Візьмеш пиріжки — отримаешь лекцію.
На роботі стало легше. Без постійних дзвінків із проханнями вона зосередилася на проектах. Керівництво помітило — запропонувало навчання за рахунок компанії. Олена погодилася.
Якось у вихідний, сидячи в улюбленій кав’ярні з книгою та кавою, вона побачила у вікні знайоме обличчя. Юлія. Без Олега. Вона постояла, повагалася і ввійшла.
— Можна? — кивнула вона на вільний стілець.
— Сідай.
Юлія виглядала погано — схудла, під очима тіні. Сіла, потерла руки.
— Як ти?
— Нормально. А ви? Весілля скоро?
Вінна знизала плечима.
— Скасували.
— Чому?
— Грошей немає. Олег хотів взяти кредит — скрізь відмовили.
Олена кивнула. Це було передбачувано. Олег завжди брав, але рідко віддавав.
— Посварилися?
— Він сказав, що я меркантильна. Що виходжу заміж лише заради гарного весілля. А я, — вона замовкла.
— Що?
— Подумала, може, й правда? Ми три роки разом, а я його толком не знаю. Він не працює, усе чекає, коли пощастить. Або коли ти знову допоможеш.
— І що вирішила?
— Розійшлися. Вчора з’їхала. Зараз зніму кімнату, влаштуюся кудись.
Вони помовчали. Юлія крутила чашку в руках.
— Вибач, — раптом сказала вона. — За ту сукню. За все загалом.
— Забудь.
— Ні, правда. Я думала, це нормально — ми ж рідні. Мені стало соромно.
Офіціант приніс чизкейк. Олена підсунула тарілку до Юлії.
— Їж.
— Дякую. Лєно, можна запитання? Тобі не самотньо? Без сім’ї?
Вона замислилася. Самотньо?
— Уяви, що все життя носиш важкий рюкзак. А потім знімаєш його. Спершу незвично. А потім розумієш: як же легко йти. Я планую створити свою сім’ю. З часом.
Юлія кивнула.
— Мама каже, що ти егоїстка. Думаєш лише про себе.
— Може, й так. Але останні двадцять років я думала тільки про них. Пора й про себе.
Вони допили каву. Юлія встала, подякувала.
— Удачі тобі, Лєно. Ти правильно зробила. Я б не наважилася.
— Навчишся. Коли припече.
Вона пішла, а Олена залишилася. Замовила ще кави, відкрила ноутбук. Попереду — презентація, яку вона сама обрала, сама готувала. І ніхто не казатиме, що їй робити.
Телефон тихо пікнув. Повідомлення від невідомого номера. Олена зітхнула, відкрила — від мамі:
«Лєно, татові зле. Приїжджай терміново!»
Вона фиркнула, мало не розсміялася. Третій раз за два місяці. Першого разу вона примчала, як на пожежу, а він сидів на кухні, хрустів огірком і розповідав, як у молодості ганяв із сусідом наввипередки. А мати, до речі, одразу завела мову про весілля Олега.
Олена видалила повідомлення без відповіді. Якби справді було погано — викликали б швидку, а не слали SMS.
Телефон знову завібрував. Знов невідомий номер. Відкрила — цього разу батько:
«Доню, мама плаче. Вибач нас. Давай поговоримо.»
Поговоримо. Вони завжди хочуть поговорити, коли потрібні гроші. А коли вона просила уваги, підтримки, просто людської зустрічі — їм було не до неї.
Олена заблокувала й цей номер.
За тиждень вона дізналася від спільної знайомої: Олег таки одружився. Але не в ресторані, а в РАЦСі — без гостей, без галасу. Мама не прийшла, назвала це «ганьбою». Юлія, виявляється, мала рацію — Олег швидко знайшов заміну. Нова дружина з дитиною, живуть у зйомній однокімнатці на околиці.
— Твоя мама всім розповідає, що ти невдячна, — щебетала знайома. — Що покинула сім’ю в скрутну хвилину.
— Нехай розповідає. Мені байдуже.
І це була чиста правда. Абсолютно, до байдуже.
Ще за місяць Олена переїхала. Купила квартиру в іпотеку — ту саму, про яку мріяла. Простору, світлу, з кабінетом і кухнею, де можна готувати без поспіху.
Розпаковувала коробки, коли задзвонив дверний дзвінок. Кур’єр?
Відкрила. На порозі стояв батько. Сам. Без матері. Схудлий. Втомлений. І такий розгублений.
— Привіт, доню.
— Що ти тут робиш? Звідки знаєш адресу?
— Оля з агентства допомогла. Пам’ятаєш її?
Вони мовчали. Він переминався з ноги на ногу, наче гість у домі, куди його не чекали.
— Зайдеш?
— Можна?
Він увійшов, повільно оглянув простір.
— Гарно в тебе. Сама вибирала?
— Сама.
— Молодець. Завжди головою працювала.
Вони сіли на напівоблаштований диван у вітальні. Тиша. Важка, але не зла.
— Лєно, — нарешті промовив він. — Я прийшов вибачитися. Не від мами. Від себе. Знаю, пізно. Але.
— Якщо про гроші.
— Не про гроші! Боже, ти думаєш, я тільки за цим?
— А за чим тоді?
Він опустив очі.
— Я втратив доньку. Через свою дурість. Через те, що мовчав, коли треба було говорити. Думав — сім’я, самі розберуться. А сім’ю я й прогавив.
Він виглядав таким самотнім, таким втомленим від самого себе.
— Чому ти тоді мовчав?
— Боягуз. Усе життя був боягузом. З мамою сперечатися — собі дорожче. Простіше погодитися. А що втрачаю тебе — не зрозумів одразу. Дурень старий.
Вона подивилася на нього. Гнів давно минув. Залишився тільки жаль. І багато жалю — до нього, до себе, до всієї цієї ситуації.
— Чаю хочеш?
— Буду вдячний.
Поки чайник грів воду, вона думала. Не знає, чи вдасться почати заново. Але спробувати можна.
— Мама знає, що ти тут?
— Ні. Розсердиться, коли дізнається. Але мені начхати. Я три місяці тебе не бачив. Ночами не сплю, усе думаю — як же так? Ростив улюблену людину, а втратив через дрібниці.
— Не лише через гроші, тату. Через ставлення. Я стала функцією — давати гроші. Не людиною.
— Знаю. Вибач. Якщо зможеш.
Вони пили чай. Говорили про ремонт, про його здоров’я (виявляється, справді інколи зле), про її плани. Не про маму. Не про Олега. Не про борги.
Коли він збирався йти, сказав:
— Я не прошу повернути все, як було. Розумію — багато зіпсовано. Але, може хоч іноді бачитися? Каву пити?
— Добре, тату.
— І на тому дякую.
Він пішов. А Олена стояла біля вікна, дивилася, як він сідає у свою стареньку машину. Помахав їй рукою. Поїхав.
Може, й справді зустрінуться. Кава, прогулянка, розмова. Тільки вже не так, як раніше. Вона більше не банкомат. Не гаманець. Вона — людина. Зі своїм життям.
Головна картинка ілюстративна.
