— Уявляєш, Пашко, у мене скоро нова мама буде. Мені тато навіть фотографію показував. Така гарна. Ну, моя зараз, нічого, але та нова обіцяла купити все, що захочу.
— О, прикольно. А куди ця мама подінеться?
— Точно не знаю, але тато сказав — полетить, здається, на небо.
Тамара видихнула й присіла. Деньок був не з легких. Потрібно збавити темп. Вже й безсоння з’явилося, та й виглядала вона не найкращим чином. Навіть чоловік це помітив, причому не дуже коректно — у присутності сторонніх.
Вони були на вечірці з нагоди відкриття їхньою знайомою ще одного салону краси. І Олег, стоячи з нею поруч, в оточенні інших людей, сказав:
— Тамаро, ти зовсім запрацювалася. Може, тобі до лікаря звернутися? Виглядаєш, прямо скажемо, не дуже.
Вона тоді спробувала все звести до жарту, але чудово бачила, як ховають усмішку оточуючі.
Вдома після вечірки вона сказала:
— Ти взагалі думав, що говорив?
— А що я такого сказав? Ти справді останнім часом виглядаєш погано. До лікаря чи що сходи, обстежся. Я, звісно, розумію, що вік, але жінки в твої роки виглядають куди краще.
Тамара стиснула зуби, аби не розплакатися. Олег був молодшим на п’ять років і останнім часом все частіше нагадував їй про це. Бачив, що їй неприємно, але його це не зупиняло.
Вони були у шлюбі вже сім років. Олег колись прийшов працювати водієм до неї на фірму, декілька разів підвіз її до дому. Робив стільки знаків уваги, що Тома раптом згадала: «Адже я жінка, а не робот». І закрутилося, і понеслося.
Через рік народився Антошка. Ось тут Тамара ледь від щастя не вмерла. Правда, перебувати з сином вдома вдавалося не завжди. Фірма віднімала багато часу. Олег же категорично відмовився працювати під керівництвом дружини. Сказав, що це неправильно. Декілька раз брав гроші на відкриття своєї справи, але щось там у нього не йшло.
Вона відвернулася, щоб він не бачив її стану, і дала собі обіцянку, що обов’язково сходить до косметолога, до салону, кудись ще. Якщо бути чесною з собою, то останнім часом вона й справді якось не дуже себе почувала.
Тамара постаралася забути ту розмову, і, принаймні, не нагадувати про неї чоловікові. Стосунки в останні півроку погіршилися, і винила вона в цьому себе.
Півроку тому Олег попросив грошей.
— Том, там точно все вийде. Я вже все прорахував.
— А можна подивитися твої розрахунки?
Тамара підвела на нього очі й побачила, що Олег зніяковів.
— Ну, так я їх нікуди особо не записував.
— Олеже, ти що, так справи не робляться. Ти мені покажи свої розрахунки, а я подивлюся.
— Тобто ти мені не віриш?
— Та не те щоб не вірю, просто два рази ми вже просто викинули гроші. Хоч ти говорив, що в тебе все схоплено й все підраховано.
— Тамаро, не починай. А це взагалі не моя вина. Так вийшло.
— Олеже, я ці гроші заробляю. Тож будь ласка, надай план.
Він схопився.
— Ти що собі думаєш? Я ще маю просити, маю звітуватися? Не дочекаєшся!
Тамара знизала плечима. Ось з того самого дня стосунки якось сильно просіли. Вона кілька разів хотіла вибачитися, дати грошей і забути. Але якась друга Тома, яка сиділа не в душі, а в мозку, говорила: «Стоп».
Тамара подивилася на годинник. Потрібно поспішати. Антона забрати через тридцять хвилин. Зазвичай вранці вона завозила його до садочка. Олег же забирав ввечері. Але сьогодні чоловік подзвонив, сказав, що не зможе. У нього справи. Тамара не стала нічого розпитувати, а просто сказала, що забере.
Вона підійшла до дверей групи. Її Антошка і якийсь хлопчик разом збирали конструктор неподалік від дверей. Вона вже хотіла було покликати сина, але прислухалася, що він так захоплено розповідав своєму другові.
Антон нахилився до вуха товариша, але говорив у повний голос:
— Уявляєш, Пашко, у мене скоро нова мама буде. Мені тато навіть фотографію показував. Така гарна. Ну, моя зараз, нічого, але та нова обіцяла купити все, що захочу.
— О, прикольно. А куди ця мама подінеться?
— Точно не знаю, але тато сказав — полетить, здається, на небо.
Тамара відступила за двері. Серце калатало. Що це вона зараз почула? Фантазія дитини чи щось інше? Трохи перевела дух, знову заглянула в групу.
— Антоша!
Хлопчина побачив її, усміхнувся, підбіг і обійняв.
— Зайдемо в кафе?
Антон подивився на неї величезними очима.
— Будемо їсти морозиво?
— Звісно. Яке хочеш?
— А твоя робота?
— Ой, що нам робота, якщо ми в кафе йдемо?
Тамара всю дорогу думала про базікання сина і про його слова. «Але ж не сам же він усе це вигадав? Та й як дитина вигадає таке?»
У кафе вона постаралася відкинути всі погані думки. Антон вибрав одразу три види морозива й розповідав, що до них прийшла нова дівчинка. Так що він поміркував, коли виросте, можливо, одружиться на ній. Тамара сміялася.
— Що така хороша?
— Вона гарна, майже як та, що тато показував.
Антон зрозумів, що сказав зайвого, й перелякано подивився на маму. Тома спокійно запитала:
— А що, та, що тато тобі показував, дуже гарна?
— Так, така нафарбована.
Антон рознервувався, і Тамара вирішила, що нічого в сина питати не буде. А от у чоловіка запитає, коли побачить.
У цей день він кудись поїхав із друзями. А може, з подругами. Антон уже спав, і Тома увійшла в кабінет чоловіка. Так, от такий парадокс. Фірмою займалася вона, гроші заробляла теж вона, а кабінет у домі був у чоловіка.
Підійшла, сіла за стіл і ввімкнула ноутбук. Дивно, але він не був запаролений. Мабуть, Олег був впевнений, що вона ніколи не прийде його перевіряти.
На екрані висвітилося обличчя молодої дівчини. Вії, губи — усе при ній. Правда, все штучне, але, мабуть, це не головне. Десь вона її бачила мимохідь, але це, схоже, вже неважливо. Важливо було інше.
Якщо Олег сказав, що мама збирається полетіти на небо, то це що виходить? Він вирішив її позбутися? Тамара навіть головою похитала. «Дурня якась в голову лізе. Олег на таке не здатний. Це точно чи ні?»
Вона якось бездумно відкрила одну шухляду, потім другу, і раптом завмерла. Зверху на паперах лежав заповіт. Папірець привернув її увагу своїми печатками. Цікаво, від кого чоловік міг отримати заповіт?
Вона вийняла аркуш із файла й завмерла. Це був її заповіт. Ну, тобто сама вона нічого не писала, але заповіт був від її імені. І почерк був, як у неї — один в один. У цьому папірці вона призначала чоловіка директором, який міг укладати угоди, користуватися грішми, а потім через півроку стати повновладним господарем усього, що в неї було.
Руки задрижали. Ось зараз стало дуже страшно. І що робити? Вона подивилася на годинник. Майже північ. «Так, чекати ранку я все одно не можу. Десь був у неї телефон.»
Степан працював у неї начальником служби безпеки, перевіряв тих, хто приходив на роботу, і тих, з ким укладалися контракти. Це Олег наполіг на тому, щоб Степана звільнили. Ну, зумів переконати Тамару, що така посада їм не до чого, і платити зайві гроші нераціонально.
Тамара, може, й не послухалася б його, але Олег сказав, що йому не подобається, як Стьопа дивиться на неї. Ось тут Тамара здалася, бо Степан дійсно виявляв їй знаки уваги.
Вона не бачила його років п’ять, але знала, що Степан відкрив своє детективне або охоронне агентство, і було в нього все добре. Тамара щиро за нього раділа, бо розуміла, що вчинила з ним не дуже гарно.
Вона набрала номер.
— Привіт, Степане. Не розбудила?
— Тамаро Олексіївно, дуже радий вас чути. Щось трапилося?
— Швидше так, ніж ні. Тільки я ще сама не зрозуміла, що саме. Степане, я не дуже наглітиму, якщо попрошу під’їхати до мене додому? Ну й, звісно, я заплачу за клопіт.
— На тому кінці зітхнули. — Тамаро Олексіївно, та я б під’їхав у будь-якому разі. А якщо зможу, то, звісно, допоможу.
Він був у неї через двадцять хвилин. Тамара відзначила, що виглядав чоловік досить добре — модний одяг, сам підтягнутий. Вона одразу провела його в кабінет чоловіка й показала заповіт.
— Не розумію. Ви хочете змінити його? Так це до нотаріуса.
— Та ні, річ не в цьому. Я його не писала.
— Ви впевнені?
Він узяв папір ще раз.
— Вибачте.
Вони поговорили. І Степан сказав:
— Вам би поїхати кудись. Ну, в сенсі — поки не перебувати з ним у домі. Щось мені все це не подобається.
— Куди я піду? Це ж мій дім.
— Може, викликати поліцію?
— А він скаже, що це жарт.
— Знаєте, можете побути в мене. Це буде навіть простіше. Я зможу підключити прослушку на ваш телефон.
Олег подзвонив до вечора наступного дня.
— А ви де? Додому приїхав. Тут нікого, вечері немає.
— Ми… ми поїхали розвіятися.
— А вечеря?
— Ну, замов з ресторану щось.
— Так, а повернетеся коли?
— Поки не можу сказати. За день-два.
Олег хмикнув.
— Дивно якось. Ніколи й на день свою фірму не залишала, а тут цілих два дні. І що? Ви навіть не в місті?
— Ні, не в місті.
— То скажи, де? Якщо на турбазі, може, й я під’їду.
— Ой, Олеже, щось не чути. Взагалі нічого не чути. Зв’язок поганий.
Вона швидко відключилася й видихнула. Степан показав великий палець.
Наступний дзвінок пролунав за годину. Схоже, Олег виявив зникнення заповіту.
— Привіт. Слухай, я так засумував. Давай я приїду до вас.
Тамарі все це набридло.
— Навіщо?
— У сенсі «навіщо»? Може, ти там з коханцем, а наш син на це все дивиться.
— Ну, ти ж не приховуєш від нього свою коханку. Чому я не можу познайомити?
У трубці на якийсь час повисла тиша. Потім Олег наполегливо спитав:
— Тамаро, ви де? Я б приїхав, і ми б про все поговорили.
— Так, говори, не соромся. Я тебе чудово чую.
— Це ти взяла заповіт? Ти, я знаю. Недооцінив я тебе, але нічого. Розумієш, Томочко, шлях у тебе все одно один, як у самурая, і ти нічого не зміниш. А винен хто? Винна ти сама. Давала б гроші, коли це мені потрібно, і проблем би не було ніяких. А тепер що? Тепер у мене немає шляху назад. Занадто багато поставлено на кон. Ти знову все неправильно зробила. Не потрібно було сюди нашого сина вплутувати. Тепер мені доведеться й його… того… щоб нікому нічого не розповідав.
Тамара випустила трубку. Степан підійшов до неї, узяв за руку.
— Тамаро, не потрібно переживати. Ви в безпеці. А те, що він усе це наговорив, — це дуже добре. Тепер є все необхідне, щоб посадити його за ґрати.
Тома вірила йому, дивилася йому в очі й розуміла: «Він не дасть їх образити, він будь-кому горло перегризе».
Наступного дня Степан кудись поїхав і повернувся, але не один. З ним було двоє чоловіків. Вони дуже довго вивчали заповіт, задавали питання, а потім поїхали. Степан подивився на неї.
— Ну, а нам залишається тільки чекати.
Ввечері, після того як Антон уже спав, Степан тихо покликав її.
— Тамаро.
Вона вийшла, побачила накритий стіл, свічки, вино й питально подивилася на Степана. А він зніяковів.
— У мене сьогодні день народження. Я й сам забув, а потім якось згадав.
Тамара ахнула.
— Ну, чому ж ви не сказали? А я без подарунка!
— Тамаро, та годі вам. Те, що ви зараз тут, — і так подарунок. А якщо погодитеся посидіти зі мною трохи, це буде взагалі ідеальний подарунок.
Вони посиділи до ранку. Було так добре, спокійно, світло на душі. Про щось говорили, щось згадували. Степан, глянувши на годинник, підскочив.
— Ох ти, вибач, ти ж не виспишся! І я теж.
Тамара підійшла до нього й легесенько поцілувала.
— Дякую тобі за такий чудовий вечір. Мені дуже, дуже давно не було так добре.
Вона вже сховалася за дверима, лягла, а Степан так і стояв на місці, наче боявся злякати чарівність.
До суду вони жили в Степана. І не тому, що їм було страшно вдома. Олега одразу взяли під варту, а тому… Тамара й сама не знала, чому одразу з’явилося так багато причин, аби не їхати.
Причому, коли в неї підстави залишитися закінчувалися, їх одразу вигадував Степан. Антон від нього взагалі не відходив. Вони щось майстрували, потім їздили за місто, запускали повітряних зміїв. Коротше, син купався в увазі й жодного разу не згадав ні тата, ні ту гарну тітку.
Коли Олег побачив її в суді, одразу схопився:
— Тамаро, що відбувається? Ти ж знаєш, як я кохаю тебе! Не вір, це все наклеп!
Дівчина, яка сиділа поруч із ним на лаві підсудних, ляснула його по спині. Олег відмахнувся й продовжував кричати, поки не побачив Степана.
— А це все він! Ось подивишся, обдере тебе, як липку, й кине!
Олег сів, закрив обличчя руками. Суд тривав не один день, і Тамара дізнавалася такі подробиці, наприклад, про те, як вони потім збиралися поховати її на звалищі, або що збиралися віддати Антона в дитбудинок, коли з грішми усе добре стане.
Але за цей час вони зі Степаном дещо зрозуміли. Їм не варто більше розлучатися. Взагалі ніколи.
Так що після закінчення суду вони зіграли гарне весілля.
