— Ой, Ганно, ти уявляєш, якби не я, то в цьому домі панував би повний безлад, я ж тут за всім доглядаю, кожну дрібницю перевіряю.
— А невістка твоя що, зовсім нічого не робить?
— Та де там, вона тільки на роботі старається, а вдома все на мене звалює, я і готую, і прибираю, і навіть її речі перу, уявляєш, одного разу вона чоловіка нагодувала магазинними варениками, то я мало не злягла від хвилювання.
— Бідненька, як тобі важко, вже ж роки не ті, щоб так надриватися.
— Ех, совісті в них немає, тільки про себе думають, ой, як же мені нелегко.
Я сиділа за столом, відчуваючи, як обличчя палає від обурення, і нарешті не витримала, бо це вже переходило всі межі.
Ми зібралися на сімейне свято, щоб відзначити день народження моєї свекрухи Марії Петрівни, і ось вона знову влаштувала свій спектакль перед сестрою Ганною, яка приїхала з міста.
Всі родичі навколо, а вона голосно, щоб усі чули, вихваляє себе і принижує мене. Я подивилася на чоловіка Андрія, але він тільки опустив очі в тарілку, ніби нічого не відбувається. Тоді я встала і сказала прямо.
— Досить, Маріє Петрівно, ви знаєте, що це неправда, я все роблю в цьому домі, а ви тільки телевізор дивитеся, чому ви так мене зображаєте перед усіма?
— Ой, бачте, яка вона горда, ще й сперечається, я ж тільки правду кажу, Ганно, ти ж бачиш, як вона на мене накидається.
— Сестро, може, заспокойся, не треба так розпалюватися на святі.
— Ні, я не заспокоюся, бо це вже не вперше, і я більше не терпітиму такі вигадки.
Всі за столом замовкли, а Марія Петрівна зробила вигляд, ніби їй погано, і приклала руку до чола, але я знала, що це частина її гри. Андрій нарешті втрутився.
— Досить, дівчата, давайте не псувати свято, сідайте, поїмо спокійно.
— Так, синку, ти правий, а то невістка все перевертає, ніби я ворог.
Я сіла назад, але всередині все кипіло, бо це був кульмінаційний момент усіх тих років, що ми жили разом. Але давайте я розповім усе по порядку, бо ця історія варта того, щоб її почули.
Мене звуть Олена, і я живу з чоловіком Андрієм та нашою донькою Софією в невеликому селі на півдні країни. Будинок, де ми мешкаємо, належить моїй свекрусі Марії Петрівні, яка вже на пенсії.
Ми з Андрієм одружилися п’ять років тому, і з самого початку вирішили оселитися тут, бо село тихе, повітря свіже, а для дитини це краще, ніж у місті.
Але хто ж знав, що життя з Марією Петрівною перетвориться на справжній театр одного актора.
Спочатку все здавалося нормальним. Марія Петрівна зустріла мене привітно, коли Андрій привів мене знайомити.
Вона була вдовою, чоловік нестало дуже давно, і вона жила одна в цьому старому будинку. Ми з Андрієм працювали в місті, але вирішили переїхати сюди, щоб допомогти їй.
Я працюю бухгалтером у місцевій фірмі, Андрій – механіком на автосервісі, а Софія ходить до школи в селі. Будинок був у плачевному стані: дах протікав, стіни облуплені, подвір’я заросле бур’янами.
Ми з Андрієм взяли кредит на 50 000 гривень і зробили повний ремонт: перекрили дах, пофарбували стіни, облаштували кухню з новою технікою, посадили садок з фруктовими деревами.
Марія Петрівна тільки спостерігала, сидячи в кріслі з чашкою чаю.
— Ой, діти, як ви стараєтеся, я б і рада допомогти, але спина болить, роки беруть своє.
— Не хвилюйтеся, мамо, ми все зробимо самі, ви відпочивайте.
— Добре, синку, тільки не перепрацьовуйте, бо хто ж за мною доглядатиме.
Ми не скаржилися, бо думали, що з часом вона включиться в господарство. Але минали місяці, а Марія Петрівна так і не бралася ні за що.
Вона вставала пізно, дивилася серіали по телевізору цілий день, іноді виходила до сусідок на лавочку, щоб обговорити новини села.
Всі господарські справи лягли на нас. Ми оплачували комунальні послуги – щомісяця за світло, газ і воду. Купували продукти на всю сім’ю, бо Марія Петрівна казала.
— У вас родина велика, то й харчі самі купуйте, а я собі щось перехоплю з вашого, не збіднієте ж.
Я готувала сніданки, обіди й вечері для всіх, прибирала будинок, прала білизну, доглядала за городом. Андрій ремонтував техніку, косив траву, лагодив паркан.
Софія допомагала, як могла, мила посуд чи поливала квіти. А Марія Петрівна тільки скаржилася.
— Ой, Олено, чому ти так пізно вечерю готуєш, я вже голодна, як вовк.
— Вибачте, Маріє Петрівно, я щойно з роботи, зараз все зроблю.
— Ех, у мої часи невістки були спритніші, все встигали.
Я намагалася не звертати уваги, бо любила Андрія і хотіла миру в родині. Але все змінилося, коли приїжджала її сестра Ганна.
Ганна жила в місті, працювала в банку, приїжджала раз на рік, зазвичай улітку, на тиждень чи два. І ось тоді Марія Петрівна перетворювалася на ідеальну господиню.
Вона вставала рано, мила підлогу, готувала складні страви – борщ з пампушками, вареники з вишнями, пиріжки з м’ясом.
Прибирала весь будинок, прасувала штори, навіть у садку працювала, зриваючи бур’яни.
— Ганно, сестричко, приїжджай швидше, я тобі таких страв наготую, пальчики оближеш.
— Ой, Маріє, ти ж знаєш, як я люблю твою кухню, не можу дочекатися.
Коли Ганна приїжджала, я нарешті могла трохи відпочити фізично. Не потрібно було бігати по дому, бо Марія Петрівна все робила сама.
Але морально це було важко. Бо вона постійно вихвалялася перед сестрою, а мене виставляла в поганому світлі. Вони сідали на кухні, пили чай, і Марія Петрівна голосно розповідала.
— Уявляєш, Ганно, якби не я, то тут би все заросло пилом, я ж усе тримаю в порядку.
— А Олена що, не допомагає?
— Та де, вона тільки на роботі втомлюється, а вдома ледачкує, я їй навіть одяг перу, бо інакше все брудне ходило б.
— Бідна ти, як же ти витримуєш?
— Ех, для сина терплю, бо він добрий, а невістка тільки про себе думає.
Я чула ці розмови, бо вони говорили голосно, ніби спеціально. Одного разу я не витримала і увійшла на кухню.
— Маріє Петрівно, чому ви таке кажете, ви ж знаєте, що я все роблю, а ви тільки відпочиваєте.
— Ой, бач, як ображається, а правду чути не хоче, Ганно, ти ж бачиш.
— Олено, може, не треба так, сестра ж старається.
Андрій намагався мирити.
— Мамо, Олено, давайте без суперечок, всі ми родина.
— Так, синку, але хтось має правду сказати.
Після від’їзду Ганни Марія Петрівна лягала в ліжко на кілька днів.
— Не турбуйте мене тиждень, мені потрібно відновитися після такого навантаження.
— Добре, мамо, відпочивай.
І все поверталося на круги своя. Я розповідала подругам про це, і вони сміялися.
— Олено, твоя свекруха – справжня зірка, їй би в кіно грати.
— Так, але мені від того не легше.
Минали роки, і ситуація загострювалася. Одного разу ми вирішили купити нову пральну машину, бо стара зламалася. Ми з Андрієм зібрали 10 000 гривень, пішли в магазин. Марія Петрівна дізналася.
— Ой, діти, а чому не запитали мене, може, я б щось порадила.
— Мамо, ми самі впораємося, ви відпочивайте.
— Ех, все без мене робите, ніби я не господиня.
Коли машину привезли, вона почала користуватися нею першою, але ніколи не дякувала. А перед сусідами хвалилася.
— Бачте, яку машину купила, сучасну, все сама обирала.
— Вітаємо, Маріє Петрівно, ви молодець.
Я чула це від сусідки Тамари.
— Олено, твоя свекруха каже, що вона все купує, а ви тільки користуєтеся.
— Тамаро, не вірте, ми все оплачуємо.
— Ой, сімейні справи, не втручаюся.
Софія теж помічала це. Вона була розумною дівчинкою, вже в третьому класі.
— Мамо, чому бабуся нічого не робить, а ти все?
— Доню, бабуся старенька, їй важко.
— Але коли тітка Ганна приїжджає, бабуся все робить.
Я не знала, що відповісти, бо не хотіла погано говорити про свекруху перед дитиною.
— Просто бабуся хоче показати, як вона любить сестру.
— А нас не любить?
Це мене засмутило, і я поговорила з Андрієм.
— Андрію, Софія бачить усе, нам потрібно щось змінити.
— Олено, мама така, як є, не можемо ж її вигнати.
— Ні, але хай хоч не принижує мене перед іншими.
Він пообіцяв поговорити з матір’ю.
— Мамо, чому ти так про Олену кажеш перед Ганною?
— Синку, я тільки правду, вона ж ледача.
— Ні, мама, Олена все робить, ти несправедлива.
— Ой, ти завжди на її боці, забув матір.
Розмова не допомогла. А потім настав той день народження. Ми запросили родичів: Ганну, дядька Петра, тітку Люду, сусідів. Я наготувала страв: салати, м’ясо, торт. Марія Петрівна сиділа, як королева.
— Ой, гості дорогі, сідайте, зараз все подамо.
— Маріє Петрівно, ви чудова господиня.
Але коли всі сіли, вона почала свій монолог перед Ганною, як я описала на початку. Це була крапля, що переповнила чашу. Після моїх слів атмосфера напружилася, але свято продовжилося. Ганна намагалася згладити.
— Давайте тост за Марію, за її здоров’я.
— Так, за маму, хай живе довго.
Але я більше не мовчала. Після свята я поговорила з Андрієм.
— Андрію, або вона змінюється, або ми переїжджаємо.
— Олено, куди ми поїдемо, будинок її.
— Знайдемо квартиру в місті, візьмемо кредит, якщо треба.
Він задумався.
— Добре, поговорю з нею серйозно.
Наступного дня Марія Петрівна підійшла до мене.
— Олено, я не знаю, як тебе виховували, але от такого ставлення у своєму домі до себе я не потерплю. Що то було? Мало того, що ти мені щодня вимотуєш нерви, так ще й перед гостями. Чого то я лежу цілими днями? Я людина у віці. ви у моєму домі, якщо й прилягла, то зморилась, бо ви тут галасуєте.
Я зрозуміла, що діла не буде. Жити із цією жінкою нереально, тож зібрала речі свої, доньки і чоловіка і перевезла у будинок бабусі моєї однокласниці. та погодилась нам той дів віддати на виплату.
Ой, що то почалось. Свекруха тепер мене селом славить. Виявляється, я невдячна. Поки вона була молодою, поки могла все робити, то я біля неї жила, а вже як вона стара і немічна, а їй усього 57, то я втекла, аби її не глядіти.
Ми вже друге літо в своїй хаті і хочу вам сказати, що якби мій чоловік не косив траву у матері, то геть би й вікна позаростали лободою.
Ганну скоро має приїхати, то свекруха вже тричі приходила, аби я допомогла їй хату до приїзду гості підготувати. А я лиш руками розвела:
— То ж я ледача, мамо. Та я краще полежу. Нічого нового, Ганна зрозуміє.
Чоловік ходить колами, просить, каже що мама від переживань у стаціонар скоро потрапить.
— Вона просить 2000 гривень на клінінг, як ти не прийдеш.
— Якщо хоч копійку даси їй, – кажу чоловіку, – То я піду і не знайдеш. Мовчав коли вона мене принижувала, я стерпіла, але нині не мовчатиму, ти знаєш, я ж зроблю те.
Ну нічого, нічого. Хай свекруха побігає і покаже сестрі, яка то вона господиня насправді. Легко було на всьому готовому бути господинею, а тепер коли в сараї гори гною, плитка заросла бур’янами, а квітник ввесь у щирові і портулаку, хай покаже сестриці як треба бути вправною господинею.
Не йшла й не піду і вважаю що я права.
Ну хіба ж ні?
Головна картинка ілюстративна.
