fbpx
Дозвілля
Увечері в окремому купе сиділи начальник поїзда з одного боку, а з іншого велика стара собака і сірий кіт. Начальник поїзда вів з ними серйозну розмову і ніхто не повинен був їм заважати. Начальник пояснював їм все про життя, і що тепер вони їдуть жити до нього додому

Він служив начальником станції, а точніше, полустанку. Всіх то службовців: він і прибиральниця. Та й поїздів то, два. Один вранці, а другий ввечері. Але він був щасливий. Буває таке. Є люди, яким подобається зустрічати і проводжати потяги. Ось таким він і був. А крім того, тиша навколо і природа. Гриби, риба в озері і ягоди в лісі. Так що, для повного щастя йому цього вистачало. А ось для сім’ї. Для сім’ї, зовсім навпаки.

Тому, коли дві дочки підросли, дружина залишила його і поїхала з дівчатками до батьків у велике місто. Він не ображався. Дівчаткам треба було вчитися, а потім заміж виходити. І взагалі. Тому, він все життя відсилав їм більшу частину своєї зарплати. Йому вистачало. Що ще треба купувати на цій станції? Трохи хліба і всякі господарські дрібниці, а вино… Вино привозив йому друг. Начальник поїзда, що проходив увечері. Іноді він залишався у свого друга, начальника станції, де гостював пару днів чекаючи повернення свого поїзда. І тоді вони відкривали пляшку хорошого вина і говорили про життя довгими вечорами. А вночі сиділи на озері з вудками.

Так і йшли роки. Непомітно. Начальник станції був задоволений життям. Він любив зустрічати і проводжати поїзди у формі, в красивому кашкеті. А під старість завів собі кота і собаку. Які і стали його сім’єю. Тому що, дочки так і не приїхали жодного разу відвідати свого тата. Ось і старів він разом зі своїми пухнастими і кудлатими друзями. Вони сиділи в його кабінеті і обідали разом. А, втім, і снідали теж поруч. А потім виходили на перон і зустрічали гуркітливий склад. Рядом. Троє в ряд. Собака, велика стара руда невідомої породи. Посередині начальник станції в формі і красивому кашкеті і праворуч сірий кіт.

Начальник відійшов на той світ раптово. Коли сидів за столом. Поруч були його вірні друзі. І останнє, що він бачив, були їх стривожені мордочки. Голова людини впала на стіл і кашкет скотився на підлогу. Собака і кіт притулилися до свого єдиного друга і так і сиділи мовчки.

– Треба йти поїзд зустрічати, – сказала собака.

– Треба,- відповів кіт, ми ж повинні. Що наша людина сказала б?

Коли поїзд підходив до перону, начальник поїзда стояв вже в тамбурі з сумками в руках, передчуваючи кілька приємних днів зі своїм старим другом. Він уважно дивився намагаючись побачити його фігуру. Поїзд пригальмував і він, зіскочивши, застиг на місці. Навпроти нього сиділи кіт і собака. Собака тримала в зубах кашкет начальника станції. По її старому рудому носі стікали краплі смутку. Кіт не плакав. Тому що, не належить на роботі плакати.

Посмішка сповзла з обличчя начальника поїзда. Недобре передчуття стиснуло його серце.

– Де він? – хрипко запитав він, і собака, розвернувшись, побігла до станції. За нею йшли кіт і начальник поїзда.

Він влаштував останній пристанок свого старого друга на узліссі. Високий такий пагорб, звідки була видна станція і поїзди, щоб той завжди міг подивитися, коли захочеться. Посидівши як годиться і випивши, він став готуватися в дорогу.

Увечері в окремому купе сиділи. Начальник поїзда з одного боку, а з іншого велика стара собака і сірий кіт. Начальник поїзда вів з ними серйозну розмову і ніхто не повинен був їм заважати. Начальник пояснював їм все про життя, і що тепер вони їдуть жити до нього додому. І що вони не повинні хвилюватися. Тому що, просто нема про що хвилюватися. Адже вони теж його старі друзі, а друзів не кидають. Коротше, була довга і серйозна розмова. Пес слухав, слухав, а потім сказав коту:

– Хороший чоловік, – я так думаю.

Пес перейшов і сівши поруч з начальником поїзда притиснувся до нього, а потім лизнув в ліву щоку. Кіт подивився на цю справу і заліз до начальника поїзда на руки. Начальник тихенько плакав. Але ніхто цього не бачив. Адже він був начальником поїзда, а значить не мав права плакати на роботі. Він гладив кота і собаку і говорив, говорив, говорив. Він просто не міг зупинитися. І кіт з собакою дивилися на нього і згідно кивали. Вони розуміли все, що він говорив і все, що він хотів їм сказати.

Адже вони були старі Друзі. А старих друзів не кидають.

Олег Бондаренко, “Полустанок”