— Лесю, ти що, з глузду з’їхала? Яка приватна клініка? Скільки ти кажеш це коштує?
— Борисе, послухай лікаря. Це не жарти, у тебе серйозні проблеми. Потрібне комплексне обстеження. Аби не прогавити…
— Що прогавити? Ти сама бачиш, що тут роботи! Залишилося лише камінь на фасад купити, а ти мені про якусь клініку. Краще б дізналася, де дешевше базальтову плитку взяти.
— Борисе, це твоє життя. Камінь може почекати. Навіть, якщо нам доведеться продати машину…
— Навіть не думай про це! Все, розмову закінчено. Я здоровий, просто втомився. А ти мені тут драми влаштовуєш. Завтра поїдемо на базар за камінням.
Усе своє життя батьки вкладали кожен зароблений гріш у чотири стіни. Батькові виявилося замало стандартного двоповерхового будинку, який був у нашого сусіда. Його мрія розрослася до величезного чотириповерхового “палацу”, аби лише ні в кого в нашому районі не було більшого. Вони відмовляли собі та мені в усьому.
Ми так і не побачили ні піщаних пляжів Азовського моря, ні величних вершин Закарпаття. Коли тато важко занедужав, він навіть не хотів нічого нам казати. Лікування було дороге, а за ці гроші ж можна було б нарешті доробити третій поверх. І лише тоді, коли він був прикутий до ліжка, він усвідомив справжню ціну часу на цьому світі.
Сьогодні я хочу розповісти історію про свого батька Бориса. За фахом він був інженером-будівельником. З мамою Лесею, яка працювала бібліотекарем у міській книгозбірні, вони створили пару, чиє життя повністю оберталося навколо однієї мети. Вони жили в селі, що неподалік від Вінниці, і щодня доїжджали на роботу в місто. Життя було просте і розмірене, але в них була та, як їм здавалося, найважливіша мрія — звести свій власний будинок.
Ця мрія стала їхнім маяком і водночас чимось “чорним”. Майже щороку, під час літніх відпусток, вони замість відпочинку вирушали до Чехії на заробітки. Тато, завдяки своїй професії, швидко знаходив роботу на будівництві. Мама ж працювала на фабриці.
Згодом, приблизно через три роки такого життя, батько вирішив, що цього недостатньо. Він повністю звільнився з роботи у Вінниці та поїхав до Німеччини. Там він працював нелегально, надсилаючи додому величезні, як на той час, суми. Ці заробітки тривали понад п’ять років.
Спочатку плани були скромні: невеликий, затишний будиночок, щоб було тепло, світло і зручно. Але татові амбіції зростали разом із сумами на його рахунку. Він вирішив, що раз він так багато працює, то має бути гідний чогось грандіозного. Так проєкт перетворився на чотириповерховий гігант. Борис хотів, щоб його будинок був символом його успіху, доказом того, що він “не гірший за інших”, а навіть кращий. Це стало його маніакальною ідеєю.
— Нащо нам ті чотири поверхи, Борисе? — благала мама, коли тато приїхав у чергову відпустку. — Ми ж будемо вдвох, хіба ні? Ти ж знаєш, я хочу дитину, а не цей замок.
— Ти не розумієш, Лесю. Це інвестиція, це спадщина. Що скажуть люди, якщо я повернуся з Європи з якимось курником? Це буде наш дім, наш форпост! Ти ще подякуєш мені. Я все продумав. А дитина… почекає. Спочатку фундамент, потім стіни.
Цей будинок став причиною того, що вони довгий час відкладали поповнення в сім’ї. І лише через два роки після того, як тато повернувся з Німеччини назавжди, народилася я.
Я не можу сказати, що батьки мали час для радості від моєї появи. Мама, втомлена від постійного очікування, вирішила зосередитися на кар’єрі, і отримала підвищення в бібліотеці. У декреті вона пробула лише чотири місяці, а потім, з важким серцем, віддала мене на виховання до своєї мами, моєї бабусі Олени, у Липовець.
Там, у маленькій, але теплій і затишній хатині, і минуло моє раннє дитинство. Я жила з бабусею доки мені не виповнилося шість років і прийшов час іти до школи у Вінниці. Всі ці роки мої батьки невтомно будували. Вони вкладали гроші у цеглу, перекриття, вікна.
Коли ми переїхали в це нове житло, воно було величезною, холодною і незавершеною спорудою. Навіть на першому поверсі, де ми жили, були не пофарбовані стіни, а другий і четвертий поверхи стояли голі, з оголеними бетонними плитами.
І ось сьогодні, через багато років, четвертий поверх так і залишається незавершеним. Кожна копійка, яку заробляли мої батьки, відкладалася на “доробити дім”. Вони економили на всьому, від одягу до їжі.
Пам’ятаю, як мені було сім років, і однокласники їздили на екскурсію до Києва. Я так просилася.
— Мамо, можна я поїду? Всі їдуть, я хочу побачити Золоті ворота.
— Катрусе, ну ти ж знаєш. Дорого. Треба на плитку, до зими ж треба встигнути. Обійдешся. Київ нікуди не втече. Коли будинок доробимо, поїдемо всією сім’єю.
Це “обійдешся” і “доробляти будинок” стало мантрою нашого життя. Жодного разу ми не були на справжньому відпочинку. Ніколи не бачили моря, не ночували в горах, не бачили тих “семи чудес України”, які мені показували на уроках історії. Тато завжди казав: “У нас свій замок, навіщо нам ті халабуди в Карпатах?”
І мене так виховали. За принципом: “Без цього можна жити”, “Краще на цьому зекономити”. Носила одяг від старших двоюрідних сестер, купувала найдешевші зошити. Я не знала іншого життя.
Минуло багато років. Я вже закінчила університет. Будинок майже готовий, залишилося лише фасад обробити та четвертий поверх облаштувати під спортзал. Батьки вже не їздили на заробітки, але продовжували економити, бо ж “треба ж довести до ладу”.
Кілька років тому, на роботі, тато почав скаржитися на постійну слабкість, на біль у боці. Він відмахувався: “Просто старість, просто перепрацював на будівництві”. Мама його вмовляла:
— Борисе, сходи до лікаря, будь ласка. Я бачу, як ти змінився. Ти ж завжди був такий енергійний.
— Лесю, не починай. Немає часу мені по лікарнях бігати. Гроші треба на утеплення фасаду. Ти ж знаєш, скільки коштує якісний пінопласт! Мені ж не треба, щоб стіни згнили, поки ми тут живемо.
Він нічого не хотів чути. Коли стало зовсім зле, і він уже ледве ходив, Леся відвезла його до лікарні майже силоміць. Діагноз був невтішний…
Нам сказали, що є шанс. Є дорога, але дуже дорога терапія в столиці. Я вже готова була продати квартиру, яку купила на позичені гроші, аби лише врятувати його.
— Ні! — сказав тато, коли я прийшла до нього в палату з документами. — Нічого ви не продасте. Ця квартира — це твоє майбутнє. А на лікування… Я вже прожив своє. Не будемо витрачати гроші на дурниці. Вони знадобляться Лесі, щоб доробити камінь на фасад. Наступного літа це буде гарно, Катрусе. Дуже гарно.
Він до останнього думав про будинок.
Важка недуга швидко забрала його від нас. Не стало його навесні, коли на будівництві саме почали монтувати той самий камінь, на який він так економив. Сказати, що він шкодував про своє життя — нічого не сказати. У ті останні тижні, прикутий до ліжка на другому поверсі нашого “палацу”, він усвідомив.
— Як я міг бути таким телепнем? — шепотів він мені якось вночі. — У нас чотири поверхи, Катрусе. Чотири! А я жодного разу не бачив, як сонце сідає над Чорним морем. Я думав, я встигну, думав, все буде, коли… коли закінчимо. Але “коли” не настало. У мене є гроші. На рахунку, вкладені в стіни. Але вони не можуть купити мені ні здоров’я, ні час, ні, тим паче, продовжити життя. Мені так шкода, доню, що я навчив тебе економити на собі.
Його обличчя було виснажене, але в очах вперше з’явилася не рішучість будівельника, а біль людини, яка програла найважливіше змагання.
Ми мовчали довго. Я не знала, що йому відповісти. Я знала, що він любив нас, але його любов була замурована у цих стінах. Він міг обійняти мене не на пів години, а на цілий день, але відмовлявся, бо “треба на будівництво, Катрусе”. Він міг поїхати з мамою в санаторій, щоб оздоровитися, але відмовлявся, бо “треба на утеплення, Лесю”.
Тепер у нас є цей величезний, красивий, майже завершений будинок. Він стоїть, як пам’ятник. Пам’ятник втраченому часу, нездійсненим подорожам, недоспаним ночам маминої праці на фабриці, моєму дитинству, проведеному не з батьками, а з бабусею. Я ходжу цими порожніми, величезними кімнатами, і мені там незатишно. Навіщо нам стільки простору? Навіщо цей четвертий поверх, який ми тепер не знаємо, як використовувати? Він просто висить над нами, як тягар.
Моя мама зараз на пенсії, вона доглядає за будинком і продовжує жити за принципом економії. Вона дороблює фасад, бо “треба, як тато хотів”. Вона не поїхала до моря, бо “це зайві витрати”. Вона втілює його мрію, яка його і забрала.
Я дивлюся на свої заощадження, на які я могла б поїхати в Італію чи купити собі щось потрібне, але чую внутрішній голос батька: “На цьому можна зекономити”. І мені страшно. Страшно перетворити своє життя на гонитву за матеріальними речами, які в останній момент виявляться порожньою пилюкою.
Так для чого ми все своє життя з такою одержимістю дбаємо за матеріальне, коли пропускаємо миті, які нам подаровані часом, щоб побачити всі барви життя? Чи варто воно того, аби в останній день зрозуміти, що стіни – це лише стіни, а найдорожчий скарб – це той час, що вже не повернути? А що ви думаєте, що є справжньою цінністю в нашому швидкоплинному житті?
