Той день народження я уявляла простим і затишним. Ми з Назаром домовилися провести його вдвох із дітьми: подивитися старий сімейний фільм, замовити піцу, поласувати морозивом.
Без дзвінків, без гостей, без суєти. Лише ми — наша маленька сім’я, наш острівець спокою. Я прокинулася вранці з відчуттям легкості, якого давно не було.
Діти вже намалювали мені листівки: нерівні літери «МАМА» і криве сердечко гріли душу. Назар тихенько готував сніданок, а я, загорнувшись у теплий халат, пила чай і дивилася на засніжений двір.
Усе обіцяло бути ідеальним. Але я не врахувала одного — родичі Назара любили «сюрпризи». Вони не питали, чи хочу я їх бачити, чи готова до гостей.
Їхній прихід став як грім серед ясного неба, і я відчула, як мій спокій тане, наче сніг під ногами. Той день мав стати моїм, але він став випробуванням.
Я вийшла заміж за Назара з любові. Не заради статусу чи вигоди — просто з ним було спокійно, наче я знайшла свій дім. Наше весілля було скромним: РАЦС, маленький ресторанчик, батьки, кілька друзів.
Без крикливих тостів, без суконь зі стразами, без викупу нареченої. Ми хотіли одного — жити своїм життям, разом, без зайвих очей.
Наше сімейне життя було звичайним, як у багатьох. Двоє дітей, ранкові збори до садочка, сніданки, робота, вечері, казки на ніч. Усе трималося на мені та Назарі.
Допомоги чекати було нізвідки. Мої батьки жили далеко, а Галина Степанівна, мама Назара, була зайнята своїм життям. Вона жила за десять хвилин ходьби, але здавалося, що між нами ціле місто.
Одного разу, коли в мене піднялася температура до сорока, молодший син не відлипав від мене, а старший влаштував істерику через зламану іграшку, я набрала її номер.
— Мам, я не справляюся, — голос тремтів, але я намагалася говорити чітко. — У мене температура, малюк не спить, сил немає. Може, ви б могли прийти хоча б на годину?
Відповідь була різкою:
— Ти молода, впораєшся. А в мене Соломія весілля планує — не до твоїх проблем, — Галина Степанівна пом’якшила тон: — Потім подзвонимо, добре?
Я поклала слухавку. Її донька Соломія завжди була в центрі уваги. Молодша, улюблена, вона могла бути примхливою, лінивою, ігнорувати всіх — і мати все їй пробачала.
— Соломія в нас творча, — якось сказала Галина Степанівна за сімейним столом. — Її не можна напружувати.
Я кивнула, хоча знала, що Соломія вже три роки не працює й живе за рахунок матері. Я намагалася налагодити стосунки: дзвонила, запрошувала в гості, надсилала фото дітей, пропонувала прогулянки в парку. Але відповідь завжди була одна:
— Олено, давай іншим разом. Мені зараз не до цього.
Я чекала, що щось зміниться. Що ми станемо справжньою сім’єю. Але цього не сталося.
Після весілля Соломія народила дитину й одразу повернулася до матері. Без пояснень — просто перевезла речі, дитяче ліжечко, підгузки й оселилася на старому дивані в залі.
Галина Степанівна, наче чекала цього, узяла все на себе: готувала, прала, вставала ночами до онука, тягала сумки з магазину.
— Мам, ти ж бабуся, це твій обов’язок, — казала Соломія, гортаючи стрічку в телефоні, поки мама мила пляшечки. — А я без сну не можу, ти ж знаєш, у мене організм ніжний.
З часом Галина Степанівна почала дратуватися. Вона не казала цього прямо, але натякала:
— Не знаю, як Олена справляється з двома дітьми. Тобі б у неї повчитися.
— Угу, — відмахувалася Соломія. — У неї чоловік нормальний, не те що мій. І діти спокійні. Їм пощастило.
Коли мати відмовилася сидіти з дитиною цілий день, Соломія зітхнула:
— Ну гаразд. Поїду до Олени. У неї хоч тихо.
Перший візит був майже ввічливим. Соломія стояла на порозі з втомленим обличчям, тримаючи дитину:
— Слухай, я в вас трохи посиджу, добре? Мама вже нервує. У вас спокійно. Поп’ю чаю — і піду.
Я кивнула. Я якраз мила підлогу, молодший син спав у ліжечку.
— Заходь. Тільки тихіше, він спить.
— Так-так, — прошепотіла Соломія, але вже за хвилину гримкотіла ложкою в чашці й гомоніла:
— У вас завжди так чисто, боже. А в нас.
Відтоді вона приходила дедалі частіше. Без дзвінка. Без попередження. Просто «відпочивала» у нас. Одного разу, коли я складала білизну, а діти гралися в кімнаті, Соломія сказала:
— О, слухай, у тебе класний шампунь. Я такий шукала. Можна візьму? У аптеку лінь іти.
Я підняла погляд:
— Він дорогий. Я тільки почала ним користуватися.
— Ну і що? Купиш інший. У тебе волосся гарне, і дешевший зійде.
Я нічого не відповіла. Просто прибрала флакон у шафу й зачинила дверцята.
З кожним візитом Соломія поводилася дедалі вільніше. Приносила брудні пелюшки — «попрати у вас, бо в мами машинка капризує», брала посуд — «потім поверну» (і не повертала), лізла в холодильник, як до себе.
Я списувала це на втому, на те, що «ну, сестра ж». Але згодом зрозуміла: мій дім для неї — зручна зупинка. Зайди, візьми, піди.
Одного разу я сказала Назарові:
— Може, поговориш із нею? Вона вже речі у нас складує.
Він почухав потилицю, помовчав.
— Ну, у неї ж дитина, їй важко. Потерпи трохи?
Я стиснула губи. «Потерпи». Знову це слово. Я й так терпіла. Щодня.
Телефон був подарунком без приводу. Назар приніс його ввечері, коли діти вже спали, а я мила посуд.
— Тримай. Ти давно хотіла, — сказав він, сором’язливо усміхаючись.
Я витерла руки й відкрила коробку. Новий смартфон — білий, гладенький, із камерою, як у блогерів. Я аж заходилась від захвату.
— Ти з глузду з’їхав. Навіщо? Ми ж відкладали.
— Ти заслужила, — просто відповів він.
Я всю ніч встановлювала додатки, переносила фото, знімала дітей — у ліжечку, за вечерею. Усе здавалося таким чітким, справжнім. Навіть втома відступила.
На третій день прийшла Соломія.
— Привіт, що це ви в тиші, наче чужі? — сказала вона з порога, не роззуваючись. — Ого, що це в тебе?
Я тримала телефон, щойно сфотографувала дітей.
— Смартфон, — тихо відповіла я.
Вона вихопила його з рук:
— Ух, камера — вогонь! І екран який! Мій уже гальмує. — Вона покрутила телефон, примружилася. — Віддай мені, а собі потім крутіший візьмеш. У тебе чоловік щедрий, а мій — ні.
Я завмерла. Усередині щось клацнуло. Я повільно забрала телефон, поклала на стіл. Голос був спокійним, але погляд — твердим:
— Ні. Але в нас є мій старий — робочий. Хочеш — бери.
Соломія відсахнулася:
— Ти знущаєшся? Це ж мотлох! Пам’яті немає! Собі — айфон, а мені — сміття?
Вона фиркнула, схопила сумку й пішла, грюкнувши дверима. Я сіла за стіл. Не плакала. Не злилася. Просто зрозуміла: досить. Моя доброта стала ресурсом для тих, хто не каже «дякую». Мої зусилля ніхто не помічав. Їжу, тишу, речі, час — усе брали, як належне.
Увечері я розповіла Назарові. Без пафосу, спокійно.
— Вона хотіла мій телефон. Сказала, що старий — «сміття». Я відмовила. Вона образилася й пішла.
Я підійшла до вікна, дивилася на вечірній двір. Машини, дерева, дитячий майданчик. Усе звичне. І все чуже.
— Знаєш, я більше не хочу бути «зручною», — сказала я. — Ні для Соломії, ні для твоєї мами. Я теж людина.
Назар мовчав. Я зрозуміла: у нашому домі я поки що сама.
Я прокинулася раніше за всіх. У домі було тихо — лише шурхіт снігу за вікном. Я заварила чай із лимоном, глянула на календар. Мій день народження.
Ми з Назаром вирішили святкувати скромно: торт, дитячі листівки, затишний вечір. Назар подарував мені срібну підвіску — просту, але таку, що гріла серце.
— З днем народження, моя, — він поцілував мене в щічку.
Ми снідали. Старший син голосно жував, молодший пускав бульбашки з соку. День починався тепло, без суєти. Але о другій годині пролунав дзвінок у двері. Наполегливий, як у кур’єра.
Я відчинила — і завмерла. На порозі стояли Галина Степанівна, Соломія з чоловіком і їхня дитина в колясці. Без привітань. Без подарунків.
— А ось і ми! — вигукнула Соломія. — Сюрприз!
— Ви святкуєте без нас, так? — додала свекруха, проходячи повз, наче до себе додому.
Я відступила, стискаючи халат.
— Ми не планували гостей. Хотіли тихо, з дітьми.
— Ага, «з дітьми», — скривилася Соломія. — Тобто ми — ніхто.
Вони зайшли до зали, роззирнулись.
— Ого, нові штори! Подарунок? Мені б такі, — Соломія оцінила кухню. — Кавомашина, міксер. Олено, ти живеш!
Галина Степанівна пересувала стільці:
— А стіл не накритий. Ми думали, хоч щось приготували. Ми ж голодні.
Я стояла, як укопана.
— Ми не кликали гостей. Хотіли просто.
— Ой, не виправдовуйся, — перебила Соломія. — Усе ясно, як ви до нас ставитеся.
У скронях аж запульсувало. Я пішла на кухню. У холодильнику — торт із вишневим кремом і вчорашня ковбаса. Руки тремтіливід обурення.
Я взяла торт, ковбасу, поставила на стіл із глухим стуком.
— Ось, Соломіє, ковбаса. Їж, не соромся. А вам, мамо, — торт. Хотіли солодкого? Беріть.
Соломія кліпнула. Галина Степанівна підняла очі — і в цю мить торт зісковзнув із блюда їй на коліна. Крем розтікся по спідниці.
— Що ти робиш?! — розходилась вона. — Ти з глузду з’їхала?!
Я стояла спокійно. Голос не тремтів.
— Може. Але ви вриваєтеся до нас без запрошення. Без поваги. З претензіями. Чекаєте їжі, уваги, подарунків. Ми вам не прислуга. У нас діти, робота, втома. Ми, на відміну від вас, самі себе забезпечуємо.
— Невдячна! — зашипіла Галина Степанівна. — Ми тобі все, а ти — це?!
Назар підійшов, став поруч, подивився на матір і сестру.
— Прошу по-доброму. Не лізьте. Вийдіть із нашого дому. І без запрошення більше не приходьте.
Тиша. Лише дитина Соломії схлипувала в колясці.
— Ну ви даєте, — протягнув чоловік Соломії. — У гості прийшли, називається.
— Можна подумати панами стали?! — Соломія підскочила. — Слово скажеш — сцени влаштовують!
— Ідіть, — спокійно повторила я. — Без дзвінка не приходьте.
Галина Степанівна витерла спідницю серветкою, гордо підняла підборіддя:
— Ось виростили. Зрадників.
Вони пішли. Двері грюкнули так, що задзвенів посуд.
Я сіла. Руки тремтіли, але всередині було легко. Назар обійняв мене.
— Я пишаюся тобою. Ніхто б краще не сказав.
Минув тиждень. Ніхто не дзвонив. Ні Галина Степанівна, ні Соломія. Навіть сусідка, яка любила «забігати», зникла. Телефон мовчав, у під’їзді — тиша.
Я зварила дітям кашу, нарізала яблука, покликала:
— Діти, сніданок!
Старший прибіг, молодший виліз із-під столу з машинкою. Після сніданку я прибрала, закинула прання, пропилососила — у своєму ритмі, без поспіху. До обіду все було готово. Діти малювали, Назар лагодив дверцята шафи.
Я поставила чайник, сіла на диван. Дивилася, як молодший приклеїв наклейку собі на лоб, а старший щось пояснював іграшковому ведмедю. Усередині було тепло.
Назар сів поруч, обійняв.
— Знаєш, — сказав він, — родичі — це іноді просто однофамільці. Моя сім’я — це ти й діти. Цього мені досить.
Я подивилася на нього, на дітей. Я більше не терпітиму заради чужого комфорту. У мене є моя сім’я. А іншим — вхід лише з любов’ю. І за дзвінком.
Зрештою, те, що у той день я мала день народження не дає права нікому приходити от так: без попередження, з порожніми руками і критикою. от ви б впустили таких гостей?
Головна картинка ілюстративна.
