Ніна ніколи не була настільки щасливою.
Вадим змінився абсолютно. Вечорами вони розглядали різні будиночки, обговорювали райони, де ті розташовані, і вона з усім погоджувалася. Абсолютно. Подобався будиночок чоловікові? Їй теж. Не подобався? Значить, і вона кривила ніс. Нарешті зупинили свій вибір на одному з будинків. Поїхали, подивилися й виставили квартиру на продаж.
Вадим наполіг, що все зайве, в тому числі й меблі, потрібно розпродати.
— Давай купимо все нове. Не зможемо відразу — нічого, потроху. Зате будемо купувати тільки те, що нам точно сподобається.
Ніна була згодна.
Одного дня Вадим посадив її в машину. Їхали вони якось підозріло довго, вже й місто закінчилося.
— Вадь, а ми куди?
— Потерпи, зараз усе дізнаєшся.
Ніна усміхнулася. Мабуть, чоловік вирішив влаштувати їм романтичний пікнік, щоб відсвяткувати купівлю будинку.
Машина заїхала в село й зупинилася біля невеликого будиночка. Вадим швидко став вивантажувати її сумки й сумки з кухонним начинням.
— Я не розумію, а що ти робиш?
Він широко усміхнувся.
— Як що? Твої речі. Ось будинок. Можна вважати, що я збудував його для тебе. Ти що, ідіотка? Думала, я заради тебе стараюся? Та вже ні, заради тебе я б і пальцем не поворухнув. Тож давай заселяйся, тобі тут саме місце.
Ніна дивилася на нього й не розуміла.
— Ти з глузду з’їхав? Ти продав мою квартиру! Де мої гроші?
— У сенсі, де? Вкладені в моє життя з новою молодою розумною жінкою.
— Я подам на тебе до суду!
— Уперед! Вистав себе ще більшою дурепою, ніж ти вже є. Хоча, куди вже більше? Зауваж, коли ти продавала квартиру, я навіть поруч не стояв. А куди ти гроші діла? Ну, може, спустила кудись. Щасливо залишатися. Мене чекають.
Машина, підстрибуючи на вибоїнах, віддалялася. А Ніна стояла, опустивши руки, і дивилася їй услід, плачучи.
Як вона могла? Як могла повірити чоловікові після того, як він кілька років просто не звертав на неї уваги, лише ображав увесь цей час?
А в місто вона тепер не повернеться. Соромно перед усіма. Соромно, що власний чоловік так із нею вчинив.
Вона заносила речі в будинок і плакала. Намагалася прибратися і плакала. Навіть різні недобрі думки її відвідували, але вона, налякана, відганяла їх геть.
Минуло два тижні. За цей час вона, так сказати, і не їла нічого. Не тому, що не було чого — гроші поки що лишалися, а тому, що шматок у горло не ліз. Тільки води трохи поп’є і знову лежить. У будинку було холодно, незатишно.
Потім якось вийшла на вулицю. Сонечко пригріло — і вона знову розплакалася. Потім заспокоїлася, оглянулася кругом. «А якщо привести тут усе до ладу, то й жити, в принципі, можна. Красиво буде. Потім можна подумати і про нову роботу, і про те, як таки відсудити в чоловіка все».
Ніна загорілася. Їй тільки в себе прийти потрібно — і все вона зробить так, як треба.
Вона знайшла сільський магазин, купила продуктів, наготовила вдома всього, увечері все мила, скребла, а наступного дня взяла лопату в старому сараї й вирушила в город. Спробувала встромити лопату, але земля давно була не копана й більше нагадувала асфальт.
Ніна вирішила не відступати. Знову й знову, з розмаху опускала лопату на землю. У якийсь момент лопата брязкнула й зламалася. Сльози миттєво закипіли на очах.
— Та що ж таке! Ще й ти? Тобі-то я що поганого зробила?
Ніна кинула лопату, опустилася на землю й розридалася.
Вона нічого не чула, але заціпеніла, коли поруч побачила дві ноги, взуті в величезні чоботи. Вона повільно підвела голову. Над нею височів чоловік із цікавістю її розглядав.
— А я очам своїм не повірив. Думаю, нічого собі, город сусіди нові привести до ладу вирішили. А ні, сусіди вирішили його затопити.
Ніна трималася, як могла, але сльози знову хлинули з очей. Ось тут чоловік помітно розгубився.
— Ні, ну годі, ну досить. А хочете чаю з медом?
Ніна завжди обожнювала мед. Вона подивилася на нього крізь сльози.
— З медом?
— Ну так. Нещодавно тільки відкачав. Пахучий.
— Хочу.
Це виявився її сусід. Звали його Костянтин. У нього був великий будинок по сусідству, а в будинку — веранда, на якій вони й розташувалися.
— Вам не холодно? Я просто дуже люблю пити чай саме тут. Дивіться, яка краса.
І Ніна подивилася й тільки зараз зрозуміла, що краса перед нею розстилалася. І справді така, що очей не відвести. Дерева пофарбувалися в червоно-жовті кольори. Річечка трохи далі ніби завмерла — настільки вона ліниво текла. Та й взагалі красиво було все.
Костянтин швидко накрив стіл, поставив кілька баночок із медом.
— Ви обов’язково всі спробуйте. Адже він різний. Ніно, а ви взагалі як тут купили будинок? Якщо чесно, ви не дуже-то на огородницю схожі.
Вона взяла ложку меду, заплющила очі від задоволення, а потім усе розповіла. Костянтин уважно вислухав, похмуро зауважив:
— Як після цього йому чоловіком називатися?
Ніна знизала плечима.
— Ну, він тепер при грошах. І, як я розумію, жінка в нього нова.
— Гроші-то повернути — не проблема. Ви мені, до речі, про них в деталях розкажіть, а я там друзям подзвоню. Вирішать питання. А от усе інше… знаєте, Ніно, я колись теж сюди приїхав зовсім не тому, що мені подобалося жити в селі. Мене зрадила найближча людина.
Спочатку навіть пив, а потім вирішив, що людина… ну, якщо він людина, повинен вижити в будь-яких умовах. І я почав оживати. Спочатку будинок підремонтував, потім бджолами зайнявся. За три роки в мене стільки клієнтів на мед набралося, що пасіку три рази розширювати доводилося. Я вам потім усе покажу. Тож, Ніно, давайте ви дасте мені обіцянку, що більше плакати не будете, а лопату я вам нову зроблю, і город перекопаю. У мене мотоблок є.
Ніна слухала й розуміла: життя зовсім ще не закінчилося. Просто зробило новий виток, от і все. І потрібно просто правильно в нього вписатися.
Наступного дня Костя влаштував їй справжню екскурсію. Потім познайомив із бабою Наталею, яка, здавалося, знає все про квіти й городи, а ввечері приїхав на дивному мотоциклі-тракторі й за годину перекопав їй увесь її город.
Ніна в місто не їздила. Вони з бабою Наталею розмітили, де будуть грядки, де квіти. Щось уже посадили на осінь. Загалом, життя кипіло, било ключем, і засинала вона миттєво. Схоже, свіже повітря пішло на користь. Щоки рум’янились, шкіра перестала бути сірою.
Якось баба Наталя мовби мимохідь сказала:
— Ну, а Костик наш тобі як?
— Хороший, добрий, все вміє.
— Та не про те я. Ось дивлюся я на вас — справжня пара. Одружитися б вам.
Ніна тут же почервоніла.
— Та що ви, бабо Наталю, мені навіть думка така в голову не приходила!
— А от мені приходила.
Жінки сіпнулися. Поруч стояв Костя й усміхався.
— Гаразд, про це ми потім поговоримо. Ніно, ось, тримай. Хлопці заїжджали, привезли боржок від твого чоловіка. Він, правда, потратив трохи, але в нього точно більше нема.
Ніна взяла в руки тяжкий пакет, зніяковіло подивилася на Костю.
— Дякую тобі… Дякую!
І раптом обняла його, притулилася, а він обережно теж обійняв її. Баба Наталя швиденько пішла. Вона була впевнена, що все закінчиться саме так, як і має. А що, Ніна молода, гарна, Костик теж хороший. Обоє працьовиті, добрі. Не сім’я буде, а загледіння.
Час біг невблаганно. Ще трохи — і Новий рік. Ніна й Костя, як тільки вона отримала розлучення, одразу подали заяву. І треба ж такому статися, що пообіцяли їх розписати 31 грудня. Виявляється, РАТЦ у цей день до обіду працював.
Ох, ну й гулянку Костя вирішив влаштувати! Виявляється, щороку він заливав великі гірки для дітвори, ставив поряд ялинку, і у новорічну ніч туди підтягувалися дорослі. У цьому році він і гірки залив, і фортеці з хлопчаками збудував, і навіть стовп з подарунками з мужиками вирішив зробити. А ще столи зробив, лавки й на стовпі розетку організував, щоб музику підключати.
Коли Ніна й Костя поверталися із РАТЦу, то побачили, що біля будиночка Ніни (де вона, до речі, вже не жила) стояла машина. Костя здивовано подивився на неї, а Ніна відповіла на німе питання:
— Це Вадим. Якого йому тут треба?
Вони зупинилися. Вадим курив біля машини, похмуро подивився на неї.
— Де тебе носить? Годину вже чекаю.
— Мені здається, це зовсім не твоя справа, де й хто мене носить.
— О, як заговорила! Бачу, друзями крутими обзавелася в селі. Цікаво тільки, звідки вони тут? Ну, про це ми ще поговоримо. Що стоїш? Відчиняй.
— Вадиме, ти нічого не переплутав? Ми в розлученні.
— І що?
— Або в тебе черга з кавалерів стоїть? Радій, що я повернувся.
Костя зітхнув, вийшов із машини. Ніна дуже просила його не втручатися, але розмова, схоже, у них почався занадто круто.
— Вам що потрібно від моєї дружини?
Вадим поперхнувся.
— Від кого?
— Від моєї дружини. Вже дві години, як ми у шлюбі.
Вадим дивився на Костю, на Ніну й ніби язик проковтнув. Потім рвонув дверцята машини.
— Ніколи не думав, що ти така. Ну нічого, все до тебе бумерангом повернеться. За все, що ти зробила.
Машина завелася тільки з третього разу. Вадим рвонув з місця. Ніна дивилася вслід і думала про те, які все-таки різні відчуття в неї: як вона провожала машину чоловіка тоді й хотіла вмерти на місці, і зараз — із справжнім полегшенням і надією, що більше вони ніколи не зустрінуться.
Костя обійняв її.
— Ну що, підемо? За дві години вже за стіл сідатимем, потім на галявину. Народ гуляння чекає.
— Так, підемо.
— Слухай, я тут подумала… це ж буде перший Новий рік, який я відзначаю весело й з тими, з ким мені добре.
Дякую тобі.
— Оце ти сказала! Це ж тобі дякую, що з’явилася тут.
